Борис Граб

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Малий Мирон і иньші оповіданя (1903
Іван Франко
Борис Граб
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний желехівкою.


БОРИС ГРАБ.
Присьвячую
дру Ів. Копачови.
 

 

Борис Граб був хлопська дитина. Батько його, заможний ґосподар у підгірськім селї Д. коло Добромиля віддав його, свого найстаршого сина, до школи спершу до Лаврова до Василіян, а потім до Перемишля до ґімназії. Борис учив ся дуже добре і вчасно почав заробляти собі на хлїб лєкциями. Батько бажав, щоб син скінчивши ґімназию йшов до духовної семінарії, але Борис упер ся і пішов до Відня на медицину.

Ще в ґімназії Борис займав видне місце серед товаришів, ба й учителї глядїли на нього як на головну оздобу закладу. Обдарований незвичайними здібностями, величезною памятю, бистрим і ясним розумом, він із тими вродженими дарами лучив велику пильність і працьовитість, замилуванє до порядку і точности і вироблене ґімнастикою та фізичною працею здоровлє та сильну будову тїла. Свій час умів він розділити так, що на всяку роботу, на всяку науку знаходив час і пору.

Ще в ґімназиї він з власної охоти навчив ся кількох европейських язиків, прочитав у кождім із них чільні твори лїтератури, які лише міг запопасти в такім непросьвітнім городї, як Перемишль, — але крім того живучи два роки у столяря вивчив ся столярства, відтак у токаря токарства, а ще в семій клясї не побояв ся насьмішок товаришів, ба й деяких учителїв, але перейшов на кватиру до одного шевця і в заміну за підучуванє його сина вивчив ся й того у школярів так погордженого ремесла. Лиш один учитель, Міхоньский, хвалив Граба за те, заохочував і иньших учити ся ремесла і обік духової працї не занедбувати й фізичної, хоч, розуміє ся, на дармо. Отсе намаганє сполучити науку з фізичною працею звело Бориса до купи з Міхоньским, який сам закликав його до себе до хати, часто розмовляв з ним і старав ся по змозї дати його думаню й науцї живий напрям, вільний від шкільного педантизму й заскорузлости.

Міхоньский, се була вельми оріґінальна й симпатична постать, рідка поява між ґімназияльними вчителями. Незвичайно нервовий і чутливий, він умів бути терпливим і повільним та лагідним. Усе в нїм, від нерівного, поквапного ходу і бистрого, але миготливого погляду аж до методи навчаня приступної, живої і щиро предметової (він учив математики, льоґіки й психольоґії), а заразом прибраної в якісь педантичні форми, в якусь дрібничкову формалїстику, — все, кажу, в нїм було немов навмисно зложене з суперечностий. Мягкого серця і доброї душі, він міг довести до розпуки ученика — хоч і здібного, але повільного, флєґматика; лише нервові, прудкі, рухливі натури могли подобатись йому. А проте той сам чоловік з педантичною строгістю додивляв ся до того, як ученик стоїть при таблицї, як держить крейду, як маже губкою, як кланяєть ся, — і не вважав зайвим по десять раз на кождій годинї навчати учеників методичности, повільного але ясного думаня, точности й економії у всїх рухах, поступках і дїлах.

— Не надто квап ся, не надто й гай ся, нїчого за много! — отсе були його улюблені приказки. Ученик, який на завдане питанє відповідав занадто швидко й гладко, від разу збуджував його недовірє.

— А покажи но ти менї книжку, з якої ти се так гладко на память вивчив ся! — звик він був говорити такому ученикови вислухавши його відповіди, а коли той упирав ся при тім, що говорить се не з памяти, а з голови, завдавав йому для проби таке питанє, якого не було в книжцї і на яке треба було відповісти з добрим намислом. Такими питанями він випробовував здібність мисленя у своїх учеників. І вже у кого побачив, що відповідь на питанє виходить справдї здобутком його власної, хоч і невеличкої духової працї, для такого мав велике поважанє.

— Власна думка! Власна духова праця, ось у чім властива цїль ґімназії! — повтаряв він не раз. — Ти думаєш один з другим, що та латина, грека, фізика чи математика, льоґіка чи психольоґія, що ми тут з тобою переробляємо, придасть ся тобі потім у житю на щось? Не вір тому! Хиба на вчителя підеш, тай то в такім разї придасть ся тобі з того лиш мала частина. А так, у звичайнім житю інтелїґентного чоловіка, урядника, купця, ремесника — все се зовсїм нї до чого не здало ся. Самі побачите, як лише вийдете з ґімназії, за рік, за два половина з вас забуде читати по грецьки, латинської книжки до смерти не візьме в руки, а на льоґаритми буде дивити ся, як теля на на нові ворота. І щож з того виходить? Я знаю, дехто скаже: дурні професори, дармо гають час собі й нам і вчать нас непотрібних річий. Отже не правда! Ми з вами як той біблїйний Саул, що то пішов шукати загублених ослиць, а знайшов корону. Ми нїбито ведемо вас шукати ослиць — нїби тих ґраматичних форм, альґебраічних формул, історичних дат. А тим часом нї! Не о те ходить! Головна річ у тім, аби ви навчили ся володїти своїм мізком. Знаєте, як мала дитина вчить ся з разу дивити ся очима, потім хапати руками, а нарештї ходити ногами та говорити. Так і ґімназия вчить вас володїти духовими орґанами, виробляє память, порядне думанє, систематичність, а нарештї критичність. Отсе мета ґімназиї. Ґімназия, се таж ґімнастика, лише на широкій, духовій основі. Щоб ти, пройшовши її, був приготований узяти ся до всякої працї чи науки, що має заповнити твоє житє. Аж там, за дверима ґімназиї почне ся те, що має придатися тобі в житю, правдива наука. Тут усе лише ґімнастика, вироблюванє здібностий, а з них найвисша, найдорожша — здібність власного думаня.

Борис Граб від разу, ще в третїй клясї низшої ґімназиї звернув на себе увагу Міхоньского. В ту пору се був дикий, валовитий і неохайний хлопець, який між усїми учениками своєї кляси визначував ся нечищеними по кілька недїль чобітьми, брудною сорочкою, подертим сурдутом, нечесаним волосєм і — першою льокациєю. Наука в двох перших ґімназияльних клясах вимагала лише памяти, а не працї думок; для того Граб, обдарований такою надзвичайною памятю, що всї виклади вчителїв запамятував від разу в школї, не вчив ся дома нїчого, але поробивши писемні роботи, коли були позавдавані, і відбувши дві-три години приватних лєкцій (учив звичайно своїх товаришів одноклясників, і то так, що один або два платили йому по два ґульдени місячно, а на вчінє сходив ся весь „сїрий конець“ кляси), втїкав із гурту і забавляв ся по свойому. Жив він у дуже поганій части міста, над невеличким потоком, обставленим по двох боках поручями. Граб вилазив на те поручє і ходив по нїм визувши чоботи. Поручє було не високе, півтора ліктя понад вулицею, але стояло на самім березї потока, а беріг був високий і стрімкий і стїною здіймав ся в гору на яких три сяжнї. Не було нїчого лекшого, як гримнути з поручя в потік, якого дно було або болотяне, або вистелене грубим камінєм. Понад оту пропасть ходив Борис цїлими годинами; иньшим сьвіт крутив ся, коли лише з противного берега глядїли на нього, а йому байдуже. Тай полїция нїколи майже не заходила в ту часть міста, щоб була могла заборонити йому тої ґімнастики.

Раз якось Міхоньский переходив туди і побачив Бориса на тій еквілїбристицї. Думав, що хлопець побачить його і втече, але Борис ішов спокійно, рівно, не змигаючи оком із поручя і нїчого більше не бачив. Він був подібний до люнатика. Міхоньский наблизив ся аж зовсїм до нього і кликнув:

— А ти що робиш?

Борис оглянув ся, змішав ся. Міхоньскому бачилось, що він ось-ось захитаєть ся і впаде, тож прискочив і вхопив його за руку.

— Що се ти робиш? — повторив учитель.

— Про… про… про… — лепотїв хлопець і мов прикипівши стояв на місцї, на поручю.

— Злїзь на землю і говори порядно! — остро промовив Міхоньский.

Борис зіскочив з поручя, але на вчителеві запити не вмів відповісти нїчого порядного.

— А лєкції вмієш на завтра?

— Вмію.

— А задачі, препарациї маєш?

— Маю.

— І чогож ти ходиш туди?

— А щож маю робити? — простодушно запитав Борис.

— Алеж тут можеш вязи зломити.

— Нї, не зломлю.

Міхоньский зацїкавив ся занедбаним хлопчиною. На годинах альґебри він мав з ним муку: анї стати, анї крейду взяти, анї писати, анї говорити порядно Борис не вмів, але за те в його відповідях учитель бачив розум і проблиски власної думки.

— Де ти живеш? — запитав Міхоньский Бориса.

Той показав.

— Ходи, хочу подивити ся.

Борис попровадив його.

— Як тут вохко! як тут брудно! як тут тїсно! який тут галас! яка тут задуха! — раз по разу викрикував Міхоньский. — Ну, і не диво, що ти волиш по поручю лазити, нїж тут сидїти. Тут сидїти, то смерть! Чому тебе батько не помістив де инде?

— Бо сей господар його знайомий.

— Як маєш вільний час, то приходи до мене, — мовив учитель. — Ти знаєш, де я живу?

— Знаю.

— Прийдеш?

— Прийду.

Але Борис не йшов до Міхоньского. Сей жив у гарнім домику над Сяном. Переходячи поуз того домика Борис нераз бачив гарне, панське урядженє в його серединї і стидав ся йти туди. Минув тиждень. Міхоньский немов і забув про Бориса, хоч три рази мав години в його клясї. Аж за четвертим разом викликав Бориса до таблицї. Живо забилось серце у хлопця, він увесь спаленїв, але напружуючи всї сили духа й тїла старав ся зручно вийти з лавки, стати при таблицї, взяти в праву руку крейду а в лїву губку, словом, робити все так, як любив Міхоньский. А Мїхоньский стояв з боку і пильно дивив ся на нього не кажучи анї слова. Тілько всьміхав ся з за своєї густої, чорної бороди, але Борис не бачив того.

— А з нього може вийти славний хлопець! — сказав він нїби сам до себе, але так, що цїла кляса вчула; вчув і Борис. Його серце заметало ся, затріпотало якоюсь радістю; він почув сором, що не заслужив на таку добрість учителя, що не додержав даного йому слова. Міхоньский подиктував йому якесь завданє. Борис написав і по короткім розмислї спокійно, не поспішаючись, за порядком узяв ся розвязувати його. Міхоньский ходив на пальцях по клясї і любував ся.

— Добре! — сказав він, коли робота була зроблена. — Добре, дуже добре. Сїдай на місце!

Борис поклав крейду й губку і сїв.

— Гов! — скрикнув нараз Міхоньский, немов нагадавши собі щось. — Борис Граб! А скажи но ти менї, хто найбільший дурень у тій клясї?

— Я — сказав Борис не надумуючись.

— Для чого?

— Бо дав слово прийти до пана професора, а не прийшов.

— А чому не прийшов?

— Бо… бо… бо…

Борис запняв ся, почервонїв по самі вуха — і розплакав ся.

— Ага, бачиш! — сказав Міхоньский. — А на другий раз не будь дурнем і приходи.

— Прийду.

Від того часу Борис почав вільними хвилями ходити до Міхоньского. Той зразу мусїв освоювати його, добротою і ласкою з'єднати собі його повне довірє, а потім узяв ся „цівілїзувати“ сього дикуна. Почав від того, що навчив його порядно ходити, просто, не перевалюючись з боку на бік, з піднесеним лицем, навчив кланятись, сїдати, навчив тої акуратности й економії у всїх рухах, словах і поступках, що, як він говорив, повинна цїхувати розумного і практичного чоловіка. Він узяв ся робити з ним хатню ґімнастику (тодї се ще була у нас нечувана новість), аби призвичаїти його до скорости, прецизії й ґрації в рухах. Він постарав ся і винайшов для нього инше, здоровійше помешканє, власне у столяря, і велїв Борисови в вільних хвилях учити ся столярства. Книжок поки що не давав йому нїяких. „Досить з тебе й шкільних, — говорив він. — На инші прийде черга потому. Тепер роби на варстатї!“

І Борис робив. Аж у пятій клясї Міхоньский бачучи, що хлопчина і фізично виробив ся, став здоровий як дубчак, моторний та цїкавий, і що дух його доволї зміцнїв і привик до методичної працї, почав давати йому книжки до читаня зі своєї біблїотеки. Зачав, розумієть ся, від тої азбуки людськости та цівілїзациї, від Одиссеї, яку дав читати хлопцю в польськім перекладї. Борис перечитав безсмертну поему одним духом за кілька день і принїс Міхоньскому книжку назад з подякою.

— А що, прочитав?

— Прочитав.

— Ну, розкажи менї, що ти прочитав?

Борис був приготований на се питанє. Він розповів Міхоньскому зміст поеми, дитячим звичаєм підносячи більше чудесні та фантастичні пригоди, а поминаючи побутові картини.

— Ну, добре, — мовив Міхоньский. — Але знаєш ти що, се тілько одна половина Одиссеї, оте все, що ти мені тут розповів.

— Одна половина! — скрикнув здивований хлопець.

— Еге, одна половина.

— Значить, є ще й друга?

— Є й друга.

— А де? можна просити пана професора?

— Тут вона. В тій самій книжцї. Візьми її і прочитай ще раз, а тодї розкажеш менї й другу половину.

Борис був троха розчарований, узяв книжку, але кілька день не мав охоти брати ся на ново до читаня.

— А що, знаходиш другу половину Одиссеї? — запитав його Міхоньский.

— Нї, не знаходжу.

— А читаєш ще раз?

— Читаю.

— Не бреши, Борисе! — на пів лагідно, а на пів якось жалісно скрикнув Міхоньский. — Ти не зачинав другий раз читати, а то-б певно знайшов і другу половину. Правда, що не зачинав?

— Не зачинав, — сказав засоромлений Борис.

— То то й є! Адже я знаю, що такий розумний хлопець як ти як прочитає таку розумну книжку як Одиссея, то мусить знайти й другу її половину.

Ся розмова глубоко шпигнула Бориса. Він постановив собі нїколи не брехати і зараз же взяв ся другий раз читати Одиссею. Тепер, знаючи її зміст, він читав її помалу. Живі побутові картини насували йому на память рівно живі картини того сїльського житя, яким жив його батько, серед якого й сам він виростав від малечку. Чим дальше вглубляв ся в поему, тим більше блїдли в його памяти фантастичні пригоди та мітольоґічні дивогляди, а за те тим яркійше визначували ся картини сїльського віча, возової подорожі полевими дорогами серед родючих нив, сїльського празника, дївчат, що перуть шматє на річцї, гостини, саду, сїльських игрищ, житя пастуха в полї і т. и. Другий раз він прочитав поему з далеко більшим інтересом, як перший раз, і розповів сим разом Міхоньскому зовсїм инший зміст, як першим разом. Живі спомини з власного житя додавали його оповіданю ще більше сьвіжости, ясности та виразу.

— А видиш! — сказав Міхоньский, стараючись не надто сильно показати свою радість. — Правда, що ся половина рівно цїкава, як і тамта, яку ти менї розповів першим разом?

— І ще цїкавійша! — мовив утїшений своїм відкритєм Борис.

— А чому цїкавійша?

— Тому… тому… — Борис хвилю вагував ся, немов шукаючи слів, щоб вияснити те, що не зовсїм іще ясно зарисовувалось у його душі. — Я думаю… менї представляє ся цїла Одиссея як дім. Отсї малюнки з житя, то фундамент, то зруб, а тамті чудесні пригоди, то гарні різьблені та мальовані оздоби, ґанки, ґалєрійки…

— Браво! — сказав Міхоньский. — І неправда, хто перший раз оглядає дім, той на сам перед зверне увагу на ті побічні річи, стовпчики, вікна, мальовила по стїнах, драперії. Треба вже тямучого чоловіка і уважного оглядача, щоб звернув увагу на розклад будинка, на весь його плян, на тривкість фундаментів, уставленє дверий та печий. А для тих, що живуть у домі, се далеко важнїйше, нїж ті оздоби, які инодї стають навіть завадою, які з певним накладом працї треба оберегати та шанувати, а які властиво не приносять нїякого пожитку. Ну, але тепер скажу тобі ще один секрет. Те, що ти доси бачив у Одиссеї, ті обі половини її змісту, то властиво лиш одна сторона річи. По за тим, що ти бачив тепер, криєть ся иньша, ще далеко цїкавійша історія.

Борис витріщив на вчителя заіскрені цїкавістю очи.

— Бачиш, то так, — мовив Міхоньский. — Читаючи її перший раз ти перебіг немов по одній лїнїї через її зміст, немов вузенькою стежечкою через поле. Ти любував ся лише бігом та закрутами тої стежки, не богато зважаючи на цїле поле. Правда?

— Правда.

— Читаючи другий раз ти вже бачив, що ся стежечка, то не головна річ. Ти звернув увагу на цїле поле, на його ґрунт, на те, що на ньому засїяно. Так?

— Здаєть ся, так.

— Бачиш. Та доси ти студіював Одиссею, що так скажу, плянїметрично, як одну площу, на якій стоїш і сам. Ти не пробував — і не міг — піднести ся висше, над неї, оглянути її не як площу, а як річ відрубну, заокруглену в собі, як окремий сьвіт надїлений власним рухом, власним житєм. Се був би, що так скажу, стереометричний погляд. Ну, та на се ти ще за молодий. Маєш час. Колись, по матурі, або ще пізнїйше, як війдеш у своє власне, практичне житє, як попробуєш і для себе сотворити свій власний матеріяльний і духовий сьвіт, тодї попробуй також іще раз прочитати Одиссею. Тодї побачиш ту нову її сторону. Даси менї слово, що зробиш се?

— Дуже радо.

Міхоньский стиснув хлопцеви руку.

— А не забудеш?

— Нї, не забуду.

— І затям собі мій дезідерат: при читаню всякої книжки від плянїметричного способу баченя доходити до стереометричного. Я знаю, се тобі не зовсїм зрозуміле, але прийде пора, зрозумієш. І не думай собі, що се вже все, що осягнувши той ступінь ти вже матимеш ключ до цїлковитого зрозуміня творів людського ґенїя. Нї, сину (се перший раз Міхоньский назвав Бориса сином і перший раз Борис почув якесь незвичайне зворушенє, якусь дивну мягкість у його голосї); нї, се все лиш один ступінь, лиш початок, так само, як плянїметрія й стереометрія, то лише початки, азбука математики. Далї забажаєш пізнати внутрішню структуру, так сказати, механїку твору, потім складники, з яких його скомпоновано, немов його хемію; далї сам процес його твореня, його звязок з тодїшнїм часом, що його автор узяв із минувшини, зі своєї сучасности, далї дійдеш до оцїнюваня самих основних ідей, так сказати психольоґії його твору, а потім ще далї розшириш горізонт і будеш питати: відки у тодїшнїх людий і в отого таємничого Гомера взяла ся думка складати такі твори? І в такій формі? І такою мовою? І тисячні, тисячні подібні питаня насунуть ся тобі, і тодї побачиш, як такий твір, частка житя великої нації, веде нас до студіованя того житя і виявляє на кождім кроцї стількож безмежних горізонтів та нерозгаданих загадок, як і само житє.

— Та не вже можна задавати собі такі питаня? — запитав несьміливо Борис, якому зашуміло в голові від тих несподївано розкритих перед ним далеких перспектив.

— Не лише можна але й треба, — мовив Міхоньский.

— І є надїя дійти в таких річах до правдивої відповіди?

— Скажи: до якоїсь відповіди! — з притиском мовив Міхоньский. — Що значить „правдива“ відповідь? Що для нас правдиве, для иньших, пізнїйших може бути вже не зовсїм правдиве. Головна річ: відповідно поставити питанє і дати на нього відповідь згідну зі звісними нам фактами. Иньші будуть мати більше фактів, або розумітимуть наші факти не так як ми, то й відповідь їх буде иньша. Ну, та годї про се. Ще маєш час на такі річи. Ти ще — він усьміхнув ся ласкаво — на плянїметричнім поглядї стоїш. Читай далї! Читай не богато, не швидко, а старай ся доходити до стереометричного погляду. Тодї поговоримо про се більше.

Від того часу Борис під проводом Міхоньского прочитав усї найкрасші твори Ґетого, Шіллєра, Лєссінґа та Вілянда. Шекспіра читав у нїмецькім перекладї, бо в Перемишлї не було нїкого, хто-б навчив його анґлїйської мови. За принукою Міхоньского він зараз у пятій клясї записав ся на французьке, і по двох роках дійшов до того, що міг у оріґіналї читати Молїєра, Расена та Корнеля. Знаючи латинську та французьку мову він при помочи Міхоньского легко вивчив ся італїйскої, перечитав обовязкове I promessi sposi Манцонї, та його тягло до Данта й Аріоста. Міхоньский радив йому лишити собі їх на час по матурі, а тим часом поглублював його розумінє прочитаних авторів розмовами про твори чільних майстрів усесьвітної лїтератури. Добачаючи в Грабових відповідях та рефератах, що він із плянїметричної — по його термінольоґії — стадії розуміня переходить до стереометричної, він давав йому читати докладні житєписи даних авторів, збірники їх листів, мемуари їх самих та їх сучасників і тим приучував його з одного боку розуміти всякий твір людського духа на основі того часу і тих живих людських взаємин, яких він був витвором і виразом, а з другого боку призвичаював його розуміти історію даного часу, так сказати, аналїтично, із сьвідоцтв та настроїв тогочасних людий, а не з готових шабльонових конструкцій шкільних підручників. Тодї по за шкільними підручниками були в модї серед ґімназияльної молодїжі більші „Weltgeschicht”-и Роттека й Шльоссера, та Міхоньский не радив Борисови читати їх.

— У загальних нарисах, — мовив він — маєш усесьвітну історію в школї. Сю мусиш вивчити, хоча там девять десятих дурницї. По що тобі ще збільшувати той баляст і набивати собі голову готовими конструкціями, які для свого часу і для їх авторів може й мали якесь значінє, а для нас не мають нїякого? Захочеш глубше війти в студіованє якоїсь історичної епохи, то йди просто до жерел, до сучасних тій епосї писань, або до основних моноґрафій, а отакі сметанкарі, що нїбито збирають сметанку з усїх спеціяльних праць, дають по правдї тілько якусь бовтанку, препаровану для їх власного смаку, але для нас, особливо для молодїжи, більше шкідливу нїж пожиточну.

Так само остерігав Міхоньский Бориса перед читанєм компендій історії лїтератури.

— Се не для тебе! — говорив він. — Старай ся на сам перед пізнати як найбільше творів лїтератури з власного читаня, а тодї вже бери ся й до історії лїтератури. Я би велїв попалити девять десятих частий усїх тих компендій. Се по просту деморалїзация, а не наука. Вони виробляють цїлі ґенерації тих премудрих людцїв, що все знають, але по верха, з чужих слів, а про все готові говорити з таким певним видом, немов вони все те бачили, читали й передумали.

А вже найдужше розсердив ся Міхоньский на Бориса (се й було лиш один-однїсїнький раз), коли припадково Борис, діставши від якогось товариша в позику естетику Лємке, сьвіжо тодї видану по польськи, принїс її до свойого вчителя і запитав, як йому брати ся до її прочитаня?

— Кинь се геть! Навіть не диви ся на се! То сьмітє! То дурницї від першого слова до остатнього! — кричав Міхоньский. — Зараз перші слова „nauka o pięknie“, то пірамідальна дурниця і брехня. Нема нїякої спеціяльної науки про красоту, а естетика також зовсїм не є наукою про красоту тай в загалї не є нїякою наукою. Красота, то наше субєктивне почуванє певних форм, пропорцій, звуків, кольорів, таке саме субєктивне, як любов, гнїв, погорда. Нема нїякої спеціяльної науки про любов анї про гнїв, так само нема нїякої спеціяльної науки про почутє красоти. А по за нашим особистим почутєм нїякої красоти нема, хоч най собі ті нїмецькі бляґери кричать і на головах стають. Не читай того! Вчи ся дивити ся на природу, на твори людської штуки, але дивити ся власними очима, не крізь окуляри нїяких псевдо-естетичних формул. Чим більше їх будеш бачити, чим докладнїйше їм будеш придивляти ся, чим лїпше будеш пізнавати їх технїку та загальні закони психольоґії, тим краще виробить ся твій смак. А отакі естетики, то властиво лише школи для вироблюваня говорячих сорок та попугаїв, сморґонські академії, де вчать медведїв танцювати — всїх на один лад і всїх без тями.

Обік чільних творів лїтератури — про твори штуки тодї в Перемишлї не було й мови — Міхоньский давав Борисови читати добрі житєписи чільних дїячів лїтератури та науки, деякі спомини великих людий та їх листи, приучуючи його розуміти всякий твір того часу й тих людських взаємин, яких він був витвором і виразом. Оттак прочитав Борис Люісову біоґрафію Ґете та Екерманові розмови з Ґетем, польські спомини Паска, кореспонденцію Ґете з Шіллєром, мемуари Бенвенута Челлїні та Ґетеву Wahrheit und Dichtung. Жива основа — ось на що головно старав ся Міхоньский звернути увагу свого улюбленого ученика. І звільна з поза артистичних і поетичних дискусій висували ся уваги про саме людське житє, про сучасні заходи і змаганя людського духа, про сучасну науку історичну, природничу й суспільну. Та тут Міхоньский звичайно задоволяв ся тим, що сформулував якесь питанє і додавав:

— Власне над тим, у тім напрямі тепер працюють учені люди там, у вільнїйших краях. Ну, тай ти дізнаєш ся про се в свій час. А тепер іще маєш час. Се вже належить до стереометричного способу задивлюваня, а для сього ти ще не зовсїм підготований.

Борис не напирав. Він чув у голосї Міхоньского в таких моментах якусь сумну ноту, щось немов болючу резиґнацію чоловіка навченого здержливости давнїйшими сумними досьвідами. З принагідних натяків самого Міхоньского та з оповідань иньших товаришів він знав, що Міхоньский був еміґрантом із Росії, що одержав незвичайно широку осьвіту і готовив ся мабуть для далеко виднїйшої наукової карієри, нїж карієра бідного ґімназіяльного „бельфера“ в галицькім провінціяльнім містї, і що якась незвичайна катастрофа викинула його з колії і прогнала в сьвіт. Загнаний обставинами в глухе галицьке місто, не маючи надто щастя в родинї, хоча мав молоду і незвичайно вродливу та веселої вдачі жінку і миленьку, гарну як ангелик донечку, він чув потребу хоч якої будь духової, свобіднїйшої і шкільним реґуляміном не прописаної роботи, і вдоволяв сю потребу працею над ширшим, свобіднїйшим розвиванєм бодай одного, найздібнїйшого та найхарактернїйшого — як йому бачилось — із поміж своїх учеників.

Але на розвою тїла й розуму не кінчилась виховуюча дїяльність Міхоньского; розвій моральної істоти чоловіка займав у нього трохи чи не найважнїйше місце. Правда, моральність розумів він далеко ширше й гуманнїйше, нїж її розуміють звичайно ґімназіяльні вчителї та шкільні реґуляміни. На всїх протоколах ґімназіяльних конференцій, де виключувано учеників за гру в карти, піятики і зносини з дївчатами, стояло імя Міхоньского в числї тих, що голосували против виключеня, і то звичайно такий голос подавав він сам один.

— Я не похваляю тих поступків — говорив він, — але одно те, що вони все таки не такі вже смертельні гріхи, щоб за них морально убивати хлопця, а друге те, що всему тому в великій мірі винні ми самі, ми, вчителї. Займіть, зацїкавте хлопця наукою, давайте йому з себе приклад справдї духового, відданого науцї житя, то він прилипне до вас усею душею і не подумає навіть про пянство й карти. А що до дївчат — ет, не варто й говорити те, що вже давно воробцї повинні-б на дахах цьвіркати!

Розумієть ся, такі його слова справи не поправляли і вчителї під обухом реґуляміну та шкільного закона не вагувались „убивати морально“ що року по кілька або й по кільканацять молодих людий за такі проступки.

Борис, для якого Міхоньский зробив ся правдивим духовим батьком, анї не подумав нїколи про карти та піятику. Тай нїколи йому було: завсїди навал роботи, тай то роботи такої приманливої, що нїякими картами, нїякою піятикою його від неї не відтягнеш. А втомить ся було шкільною наукою та читанєм поза шкільних книжок, то біжить до своєї комірки, де мав невеличкий столярський варстат та власної роботи токареньку, і струже, точить, ріже, складає, доки й фізично натомлене тїло не запросить спочинку. А по за тою дрібною, щоденною роботою виднїлись такі широкі, сьвітлі й безмежні горізонти нової, ще красшої і приманнїйшої роботи, що забутись хоч на годинку, заголомшитись чи то картами, чи трунком Борис уважав би для себе простою стратою, а не приємністю.

Ми вже бачили, яким простим, натуральним способом Міхоньский розбудив у хлопячій душі постанову — нїколи не брехати. Правда, треба було довгих лїт систематичної та терпливої працї з боку вчителя та ретельного зусиля з боку ученика, щоб із сеї постанови мов із зернятка виплекати гарну ростину — чесну отвертість та правдивість характеру. Живучи в ненастанній, але ріжнородній і для того не вбійчій, все бадьорій працї Борис привик добре обраховуватись зі силами, приступаючи до якої будь роботи. Він привик числити ся так само й зі словами, не обіцював такого, чого не міг сповнити, а обіцявши докладав усїх сил, щоб таки сповнити. Для того він, при поєдинчім та нескомплїкованім способі житя ґімназіяльного ученика, нїколи не попадав у таке фальшиве положенє, де би мусїв крутити, вибріхуватись, як то кажуть, милити очи. Товариші знали й високо цїнили його словність. Коли котрий запитав його про що будь, то міг бути певний, що Борис або скаже йому відповідь зовсїм докладну, або відповість просто, що сього не знає; тай у таких разах він, широко як на ґімназіяста обчитаний, звичайно вмів сказати, де можна знайти відповідь на дане питанє. Ученики з разу на пів жартом прозвали його „Епамінондом“, вичитавши в латинських виписах Шенкля реченє про сього старинного героя, „qui ne joco quidem mentiretur“. Під назвою „Епамінонда" знала Бориса вся ґімназія.





Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.