Степан. (уводить гостя козака).
Ось тута поговорим, пане-брате,
бо, знаєшь, там… тут буде захистніше.
(Оглядає сіни через двер і потім замикає двері на замок і зачиняє вікна. Сідає з гостем далі від дверей. Розмова ведеться не голосно).
Великі чиняться там кривди, кажеш?
Гість. Та там такі напасті, що крий Боже!
І просвітку нікому не дають
московські посіпаки! Все нам в очі
Тією присягою тичуть…
Степан Правда,
що присяга таки велика річ.
Гість. (Голосніше). Чому-ж вони сами забули Бога?!
Степан. Помалу, пане-брате, ще підслуха
який слуга.
Гість. Та правда… я й забув…
(тихше). Ми присяги не хочемо ламати,
але нехай же царь нас оборонить
від тої галичі.
Степан. То трудна справа.
Адже когось він там держати мусить
для нагляду, а всі ті воєводи
один від одного не ліпші. Звісно,
за ними й инші всі порозпускались…
Гість. Послав би царь з українців кого,
в Москві-ж тут є такі, от хоч би й ти,
що здавна і цареві служать вірне,
і рідний звичай вміють шанувати.
Степан. Нас не пошлють…
Гість. Чому?
Степан. Бо нам не вірять.
Гість. Отак! Та ви ж тут наче всі у ласці.
Степан. То тут, на очах, а з очей спустити
нас надовго не зважаться. Так, часом,
не надовго послами посилають,
і не самих, а вкупі з москалями…
Щоб воєводами ж настановити,
того не буде-й зроду!
Гість. Не здивуйте-ж,
як ми відкинемось до Дорошенка!
Степан (Робить рух рукою, мов хоче гостеві затулипи вуста).
Крий Боже, пане-брате, що ти кажеш?
Гість (схаменувшись). Так часом зірветься з досади слово…
Найгірше, пане-брате, догаряє
оте, що нам не вірять… Мій свояк
Чорненко, знаєш?
(Степан потакує головою). Так був уклепався,
що ледве-ледве вирвався з душею!
Степан. Черненко? Він, здається, з найвірніших
царевих приятелів.
Гість. То-то й ба!
А хтось там наклепав при воєводі,
що ніби він послав у Чигирин
листа якогось. От було біди!
Що жінка плакала, в ногах валялась
у воєводи…
Степан (Гірко всміхнувшись). Є прислівья, брате:
„Москва сльозам не вірить“.
Гість. Щира правда!
Про те знайшлись такі, що помогли…
Степан. Се хто-ж?
Гість. Побрязкачі.
Степан. Хіба що так!
(Мовчання).
Вже так, що цупко затягли супоню
на наших боках…
Гість. А про те є люде,
що не бояться, йдуть, мов на одчай,
бо сказано терпець їм увірвався!
(Присунувшись зовсім близенько до Степана, говорить пошепки).
Дівчата наші, — де-котрі ще вкупі
були з дружиною твоєю в братстві, —
гуртом пошили корогву й послали
у Чигирин… звичайне, крадькома…
Іван, твій шурин, сам її одвозив
Ніхто не знає ще. Якби дізнались,
то страшно здумати, щоб там було!
(Одсунувшися трохи голосніше).
Отак як бач, одважуються люде…
(Степан в мовчазній задумі сіпає кінець свого пояса.
Гість устає).
Що-ж, пане-брате, то нема надії
полехкости дістати від царя?
Степан. (Отямившися з задуми, теж устає).
О ні, чому-ж, я спробую. От згодом
в царя я буду на малій беседі.
Як буде він під чаркою, то може
я догожу йому, він часом любить
пісень «черкаских» слухати та жартів,
та всяких теревенів не без того,
що й тропака звелить потанцювати.
Гість. Ото! Хіба ти в нього пахоля?
Степан. Ба, знаєш, як то кажуть: «скачи, враже,
як пан накаже“… Та ладен я, брате,
уже хочби й на голові ходити,
аби чогось добутися для тебе
та для Вкраїни. Дай мені супліку,
оту, що ти приготував цареві, —
як влучу слушний час, то я подам
до власних рук йому.
Гість. (Виймає загорнений у хустину папір з печатками).
Ось, пане-брате.
Хай Бог тобі поможе! Не минути
розливу крови братньоі, як тілько
супліка сяя марна буде.
Степан. Боже,
не попусти!
Гість. Бувай здоров. Піду вже.
Степан. Хай Бог тебе провадить, пане-брате.
(Чоломкаються, гість виходить).
Оксана. (Швиденько увіходить з инших дверей швидким кроком).
А я тебе, Степане, скрізь шукаю.
Степан. Що там таке?
Оксана. Порадитися треба.
Мені Яхненко тут листа привіз
від братчиці-товаришки.
Степан. (з поспіхом). Де лист?
Його спалити треба!
Оксана. Бог з тобою!
Чому спалити? То вона прохає,
щоб я, по змозі, грошей ій послала,
якусь вона потребу має пильну.
Степан. Не посилай. Крий Боже! і не думай!
Оксана. Та що тобі Біг дав? Я й не гадала,
що ти такий скупий. Коли вже так —
з посагу свого послати можу.
Степан. Та я не грошей жалую, Оксано.
Оксана. А чом же ти не хочеш?
Степан. Небезпешно.
(Нахилившись до неї, зовсим нишком).
Вони там з Дорошенком накладають…
Оксана (здивована мовчить, потім загадково усміхається)
Ну, що ж, так може й треба.
Степан. Схаменися!
Ти ж так боялася розливу крові,
а ся війна найпаче братовбійна,
що Дорошенко зняв на Україні, —
тож він татар на поміч приєднав
і платить їм ясирем християнським.
Оксана (сіда мов знесилена на ослін і спирається на стіл).
Скріз горе, скрізь, куди не обернися…
Татари там… татари й тут…
Степан. Оксано!
Що мариться тобі? Татари тут?
Оксана. А щож? Хіба-ж я тут не як татарка
сижу в неволі? Ти хіба не ходиш
під ноги слатися своєму пану
мов ханові? Скрізь палі, канчуки…
холопів продають… Чим не татари?
Степан. Тут віра християнська.
Оксана. Тілько ж віра!
Та й то… прийду до церкви — прости Боже! —
я тут і служби щось не пізнаю:
заводять якось, хто зна й по якому…
Степан. Оксано, се вже гріх!
Оксана. Ой чоловіче!…
Тай осоружна-ж ся мені Москва!
(Схиляється головою до стола).
Степан. (Сумно стоїть над нею).
Я так і знав… Хіба-ж я не казав,
що я тобі нічого дать не можу
тут на чужині?…
Оксана (Кидається до нього). Ні, моє кохання!
Се я недобра! Так немов не знаю,
що бідний мій голубонько страждає
за всіх найгірше, — треба-ж завдавати
жалю ще більше! (Степан пригортає її).
Ну, скажи, мій любий,
чи довго нам ще мучитися так?
Степан (зітхнувши). Бог знає, серденько!
Оксана. Невже й загинем
у сій неволі?
Степан. Май надію в Бозі.
Ще якось, може, зміняться часи.
Коли б утихомирилося трохи
там на Вкраїні, попрошу царя,
щоб відпустив мене хоч у гостину.
Оксана. Тепер ніяк неможна?
Степан. Ні, єдина,
тепер нема що й думати! От саме
я маю до царя супліку нести,
що люде з України привезли,
жаліються на утиски, на кривди…
Я маю боронити ту супліку,
то вже ж не час проситися з Москви.
„От, скажуть, речі солодко розводить,
а сам в ліс дивиться“. Тепер, Оксано,
нам треба стерегтися так, „щоб муха
не підточила носа“, як то кажуть.
Крий Боже схибити в чому, — пропала
вся наша справа і громадська вкупі.
Оксана. Ну, як його ще більше стерегтися?
Вже й так немов замазались у піч!
Степан. Та от, наприклад, ти послати хочеш
ті гроші братчиці…
Оксана (спустивши очі). Вже не пошлю.
Нехай пробачить, що-ж, коли не змога…
Я напишу ій…
Степан. Краще не пиши
нічого, серце.
Оксана. Як же так. Степане?
Се-ж навіть незвичайно!
Степан. Як листа
десь порехоплять — чи то раз бувало? —
то ще готові взяти на тортури,
як викриють ту справу з Дорошенком,
щоб ти призналася, в чім накладала
з товаришками…
Оксана. Я перекажу
через Яхненька…
Степан. Мушу я просити,
щоб ти його у нас тут не приймала.
Оксана. Та я ж його просила, щоб прийшов!
Вже ж не прогнати!
Степан. Накажи слугою,
що ти нездужаєш.
Оксана. Не випадає.
Степан. Як хочешь. Тільки як візьмуть „на дибу“?
то вже не жалуй!
Оксана. Звідки вже й „на дибу“?
Степан А що-ж ти думаєш? За тим Яхненком
шпиги московські цілим роєм ходять.
Я знаю їх.
Оксана. (Зажурена). Так я й не передам
родині ні листів, ні подарунків…
Степан. Та знаєш, люба, поки що, то й кращеб
Не озиватись, надто до Івана,
бо він в непевні справи устряває…
Оксана. До брата рідного не озиватись?
(У неї стають сльози в очах).
Степан. Се-ж не на віки, рибонько, тим часом,
поки утихомириться… (знов пригорта її).
Оксана (не відповідаючи на пестощі безвиразно).
Гаразд,
нікому не писатиму.
Степан. Ти, серце,
на мене гніваєшся.
Оксана (Так само). Ні, чого-ж?
Ти маєш рацію. На що писати?
(Степан опускає руки. Оксана повагом виходить з хати).
|
