Бюґ-Жарґаль/L
| ◀ XLIX | Бюґ-Жарґаль пер.: Христина Алчевська L |
LI ▶ |
|
Я пішов поміж ними, не роблячи ніякого опору. Треба сказати, що опір був би зайвий. Ми піднялися на шпиль гори, розташованої на захід від саванни, де ми відпочили одну хвилину; там я кинув останній зір на сонце, що вже ніколи не зійде для мене. Мої вартові підвелися, я теж. Ми спустилися в невеличку долину, що в инший час зачарувала б мене. Потік перерізав її вширш і звогчував ґрунт. Цей потік упадав у кінці долини в велике блакитне озеро, що їх так багато серед гір Сан-Домінґо. Скільки разів за щасливіших часів я сідав мріяти над такими озерами в час, коли присмерки спускаються на землю й обертають озерну блакить у срібну скатерть, а в ній відбиваються перші зірки при тихому підході ночи. Ця година мала ось-ось наступити, але треба було йти далі. Якою чудовою видалась мені ця долина. На ній виднілись платани надзвичайної міцности й вишини; густі купи мавритій — особливого роду тінистих пальм, — фінікових пальм, магнолій з їхніми широкими чашками квітами та великі катальпи виднілися з своїми лискучими вирізаними листочками між золотом дикого чорного дерева в цвіту. Квітки блідожовтого кольору на канадських платанах домішувались до синіх ореолів дикої каприфолії, відомої в негрів під назвою „коалі“. Цілі завіси зелених ліян закривали голий спад сусідніх скель. З усії поверхні цієї цілинної землі підіймалися млосні солодкі пахощі, подібні до тих, що їх мусіла вдихати перша людина на полях перших троянд Едема.
Тимчасом ми йшли стежкою понад самим потоком. Я здивувався, що стежка ця уперлась несподівано в високу скелю, загострену вгорі. З-під неї виривався потік із діри, схожої на склепіння. Глухий шум і холод пашили відтіля. Негри завернули ліворуч, і ми стали дертися на скелю нерівною й кам'янистою доріжкою, що, здавалось, була вирита колись давно пересохлою водою. Ми підійшли до входу в якусь діру, напівзакриту колючками, дикою шипшиною та бур'яном. Вона вела вглиб, у якесь місце, де чувся такий же шум, як і там у долині, від потоку. Негри мене до неї повели. В ту мить, як я зробив перший крок у цю печеру, ворожбит наблизився до мене і сказав мені замогильним голосом:
— Ось що я мушу тепер тобі предрікти; тільки один із нас двох вийде з цієї печери й піде тією стежкою, що вже раз він нею йшов.
Я зневажливо мовчав. Ми йшли поночі. Шум усе дужчав та дужчав; уже не було чути наших кроків. Я здогадався, що це шумить водоспад, і не помилився. Десять хвилин пізніше ми вийшли з мороку на внутрішній майданчик, утворений природою всередині скелі. Більшість цього майданчика покривалась водою, що виривалася з різних джерел під землею з надзвичайним шумом. Над цією підземною залею підіймалося склепіння, мов баня церкви, а з нього звішувався плющ жовтявого кольору. Світло денне проходило сюди крізь широченну шпару в землі, зарослу по краях своїх угорі кущами, тепер рожевими від проміння сонця. У північній стороні майданчика потік губився в глибокому проваллі з тріском і шумом. І світло, що падало із шпари, ледве-ледве досягало туди. Над проваллям схилилось старе дерево, що його найвищі віти вкривалися піною водоспаду, а коріння пролазило крізь скелю в двох трьох футах нижче верхнього краю безодні. Це дерево, що пило воду потоку почасти головою своєю, почасти корінням, — дерево, схоже на простягнену руку, — стояло таке позбавлене листя, що годі було пізнати, якої воно породи.
Це було чудернацьке явище природи. Вогкість, що оточувала його коріння, не давала йому остаточно вмерти, в той час, як сила потоку обривала йому з вершини всі нові гілочки, і воно вічно зоставалося із старими голими вітами, тими самими, що й раніше.