Бюґ-Жарґаль/XLIX

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Бюґ-Жарґаль
Віктор Гюґо
пер.: Христина Алчевська

XLIX
Харків: Державне видавництво України, 1928
XLIX

Коли занепад сил від побивання минувся, свого роду скаженство опанувало мене; я пішов швидкою ходою в долину; у мене з'явилась потреба скоротити шлях. Я прийшов на аванпости негрів. Вони здивувались і не хотіли мене пускати. Чудернацька річ. Мені довелось майже благати їх, мене пропустили.

Кінець-кінцем двоє з них узяли мене й обіцяли одвести до Біасу.

Я ввійшов у його печеру. Він був заклопотаний тим, що випробовував механізм деяких тортурних інструментів, що ними він був обставлений. На шум, викликаний появою вартових разом зі мною, він повернув голову; мій прихід не здивував його.

— Ось бачиш? — сказав він, пересуваючи передо мною різні машини.

Я стояв спокійно. Мені відома була жорстокість „героя гуманности“, і я вирішив усе зносити, не бліднучи.

— Адже правда, — почав він, підсміюючись, — адже правда, що Леогрі щасливий був тим, що його тільки повісили.

Я дивився на нього, не відповідаючи, з холодним презирством.

— Попередіть добродія капелана, — сказав він тоді до одного з адьютантів.

Ми обоє з ним із хвилину мовчали, дивлячись один на одного. Я вивчав його обличчя; він стежив за мною. У цей момент увійшов Ріго. Він виглядав схвильованим і говорив щось на вухо генералісимусові.

— Хай поскликають усіх начальників моєї армії, — сказав спокійно Біасу.

За чверть години всі начальники в своїх різноманітних своєрідних одягах були в зборі перед печерою. Біасу підвівся.

— Слухайте, amigos. Білі збираються нас атакувати тут завтра на світанку. Позиція в нас лиха; треба її покинути. Вирушаймо всі сьогодні до заходу сонця, щоб нам досягти еспанської границі. Макайа, ви будете авангардом із вашими неграми маронами. Подражане, ви зіпсуєте гармати, взяті в артилерії Пралото; вони все одно не придадуться нам на горах, бо не зможуть за нами слідувати. Смільчаки залоги Кура-де-Буке підуть услід за Макайею. Туссен піде зараз же за ними із своїми чорними з Леонгана і з Тру. Якщо гріоти та гріотки хоч трохи зашумлять, я доручу це діло армійському катові. Підполковник Клу роздасть англійську зброю, вивантажену на Камбронському розі, і поведе мулатів стежками Вісти. Полонених передушимо, якщо вони ще є. Кулі будуть жовані, стріли — отруєні. Треба буде вкинути в колодязь, що з нього беруть воду для табору, три тонни арсену. Колоністи приймуть це за цукор і питимуть без вагання. Військо Лімбе і Лондона, а також Акюля, піде за Клу та Туссеном. Позавалюйте всі шляхи саванни уламками скель, поперерізуйте дороги рівчаками, позапалюйте ліси. Ріго, ви зостанетесь при нас. Канді, ви зберете біля мене всіх моїх охоронців. Чорні Морн-Ружа утворять ар'єргард і евакуються лише із сходом сонця.

Він нахилився до Ріго і промовив тихо:

— Це чорні Бюґ-Жарґаля; о, якби ж їх усіх задавлено тут. Муерта ля тропа, муерта ель гефе (якщо вмре банда, то вмре й начальник). Ходіть германос, — повторив він, випростовуючись. Канді вам скаже пароль.

Начальники пішли з печери.

— Генерале, — сказав Ріго, — треба б послати телеграму Жана-Франсуа. Наші справи йдуть зле, а це могло б спинити білих.

Біасу сквапно витяг депешу з кешені.

— Ви мені нагадали про неї, але там так багато граматичних помилок, як вони кажуть, що білі сміятимуться з нас.

Він подав мені папера.

— Слухай, хочеш урятувати собі життя. Моє милосердя спонукає мене спитати в тебе про це ще раз. Допоможи мені обробити цього листа. Я тобі диктуватиму свої думки, а ти напишеш це білим стилем.

Я заперечливо похитав головою. Він розсердився.

— Чи це — ні?! — запитав він у мене.

— Так: ні! — відповів я.

Він настоював.

— Подумай ще раз.

І його зір, здавалось, указував на інструменти катування, що він їх крутив у руках.

— Я саме тому й відмовляюсь, що вже зміркував це. Ти, мені здається, боїшся за себе й за своїх; ти покладаєш надії на лист до білих і до зібрання, щоб затримати хід і помсту білої армії. Я не хочу собі врятувати життя, бо тоді б я, може, допоміг би тобі врятуватися самому. Накажи розпочати тортури.

— Еге-ге, Мухахо, — промовив Біасу, пхнувши ногою тортурні інструменти. — Мені здається, що ти вже починаєш до них звикати. Я дуже жалкую, що це так, але в мене нема часу випробувати їх зараз на тобі. Це позиція невигідна; треба, щоб я її покинув яко мога швидше. Га, га, ти відмовляєшся бути в мене секретарем. Ну, добре, ти маєш рацію, бо все одно я б тебе примусив умерти, не вважаючи на це. Знаючи тайни Біасу, не можна зоставатися в живих; і, потім того, я обіцяв, що ти вмреш, добродієві капеланові.

Він звернувся до ворожбита, що саме ввійшов.

— Добрий батьку, чи ваша залога готова вже?

Ворожбит підтакнув головою.

— Чи захопили ви з собою негрів Морн-Ружа. Це єдині, що не заклопотані ще приготуванням до відходу.

Ворожбит підтакнув удруге.

Біасу тоді вказав мені пальцем на великий чорний стяг, що я його вже помітив у кутку печери.

— Ось що сповістить твоїх про ту мить, коли вони вже зможуть віддати твої наплічники унтер-офіцерові. Ти розумієш, що тоді я вже буду в поході. — До речи: ти ходив на прохід щойно. Чи тобі подобались околиці?

— Я в них бачив багато дерев, — відповів я холодно, — що на них дуже добре буде повісити тебе й твоїх товаришів.

— Що ж, — заперечив він з вимушеним сміхом, — там є місцинка, що ти її, мабуть, не помітив і з якою тебе ознайомить наш добрий отець. Прощавай, молодий капітане, добраніч до твоєї зустрічи з Леогрі.

Він мені вклонився із сміхом, схожим на шарудіння гримучої змії, зробив жест, повернувся до мене спиною, і негри виволокли мене з печери.

Ворожбит із завішеним обличчям пішов услід за нами із своїми чотками на руці.