Перейти до вмісту

Бюґ-Жарґаль/LVII

Матеріал з Вікіджерел
Бюґ-Жарґаль
Віктор Гюґо
пер.: Христина Алчевська

LVII
Харків: Державне видавництво України, 1928
LVII

— Раск ішов услід за нами. Найвища скеля в долині вже не освітлювалась сонцем. Однак, на ній несподівано з'явився огник і щез. Негр здригнувся.

— Прислухайся, — сказав він мені.

Глухий вибух мов із гармати розлягся в цю мить по долинах і прокотився луною в горах.

— Це сигнал, — сказав сумовитим голосом негр. Він запитав:

— Адже це вибух гармати, правда?

Я підтакнув головою.

В два скоки він опинився на якійсь скелі; я піднявся за ним. Він схрестив руки і став журливо посміхатись.

— Бачиш тепер? — спитав він.

Я подивився в той бік, куди він показував, і побачив загострення серед гір, те саме, що він мені показував раніше, підчас нашої зустрічи з Марією; це була єдина вершина, ще осяяна сонцем, вершина, увінчана великим чорним стягом.

Тут д'Оверне зробив павзу.

— Я потім довідався, що Біасу, кваплячись відходити і гадаючи, що я вмер, наказав вивісити, не дочекавшись повороту залоги, що водила мене на страту.

Бюґ-Жаргаль все ще стояв із схрещеними руками, мовчки дивлячись на зловісний стяг.

Раптом він повернувся на свойому місці й зробив кілька кроків мов би для того, щоб зійти із скелі.

— Боже, боже, мої нещасні товариші…

Він знову підійшов до мене:

— Чи ти чув гарматний вибух? — спитав він у мене.

Я нічого не відповів.

— Так от, брате. Це був сигнал: ото ведуть їх на розстріл.

Його голова похилилась на груди. Він ще раз підійшов.

— Іди до своєї жінки, брате, Раск тебе поведе.

Він посвистав африканського мотива, пес закивав хвостом і намірився бігти в якийсь пункт долини.

Бюґ-Жарґаль узяв мене за руку й силкувавсь осміхнутися; але ця усмішка виглядала конвульсивною.

— Прощавай! — крикнув він мені грімким голосом і зник у купах дерев, що оточували нас.

Я задеревенів. Те, про що я ледве догадувався, і те, що сталося зараз на моїх очах, віщувало мені нещастя.

Раск, побачивши, що його хазяїн щез, підійшов до краю скелі, прийнявся жалібно завивати, дьоргаючи головою. Потім він підійшов, повісивши хвоста; його великі очі були повні сліз; він глянув на мене стурбовано, знов вернувся на те місце, звідки пішов його хазяїн, і погавкав кілька разів. Я зрозумів його; в душі моїй була та сама тривога, що і в нього. Я зробив кілька кроків до нього; тоді він пустився як стріла по слідах Бюґ-Жарґаля; я б його небаром зовсім загубив з очей, хоч і біг з усієї сили, якби від часу до часу він не зупинявся мов би для того, щоб дати мені можливість наздогнати його. Ми перебігли таким чином кілька долин, кілька гір, укритих купами дерев. І ось, нарешті…

Голос д'Оверне зробився глухим. Глибокий одчай ліг на всі його риси; він ледве міг вимовити ці слова:

— Продовжуй, Таде, моє оповідання, бо в мене сили для цього не більше, як у слабої жінки.

Старий сержант стояв зворушений не менш за свого капітана, але вважав своїм обов'язком послухатись його.

— За вашим дозволом… Це, як ви хочете, капітане.

— Треба вам сказати, панове офіцери, що хоч Бюґ-Жарґаль, чи так званий П'єро, був високий негр, дуже смирний, дуже сильний ідуже відважний — перший смільчак на землі, я проте був люто настроєний проти нього, чого собі сам ніколи не пробачу, хоча мій капітан мені давно вже це простив… Отже, я був так настроєний, що, коли почув вістку про вашу смерть, капітане, увечері другого дня, я страшенно скипів проти цього бідолашного Бюґ-Жарґаля, і з справжньою пекельною ненавистю заявив йому, що коли не сам він, то десятеро його товаришів прилучиться до вас і перейде на той світ і що розстріл ми зробимо, мовляв, „за всіма правилами науки“.

Почувши цю новину, він нічого не сказав, лише годиною пізніше втік, зробивши собі діру в стіні…

Д'Оверне зробив нетерплячого жеста. Таде говорив далі:

— Так… Отже, коли всі побачили здоровенний прапор чорної барви на горі, а негр ще не вертався, що нас зовсім не дивувало, то нам наказали дати сигнала з гармати, а мене вповажнили повести десять негрів на місце розстрілу, що звалося „Ріг Великого Диявола“ і що було далеко від табору, приблизно в… Ет, та все 'дно у скількох кілометрах. Еге ж, я себе дуже винувачу, бо то ж я йому урвав життя. Він став на місце чорних. В цей мент його великий пес… Бідний Раск — він прибіг і скакнув мені на глотку. Було б же йому за глотку й учепитись зубами, та ба — П'єро подав йому знак, і бідний собака пустив мене. А все ж Бюґ-Жарґаль не міг заборонити йому лягти коло його ніг. В той мент я був певен, що вас немає в живих, мій капітане. Я ввесь кипів злістю… І от скомандував… Сержант простер руку, глянув на капітана, але не міг вимовити фатального слова.

— Бюґ-Жарґаль упав, мов підкошений. Одна куля перебила лапу його пса. З того часу, панове-офіцери, пес шкандибає… Тимчасом я почув чийсь стогін у сусідньому лісі, пішов на цей стогін і побачив вас, мій капітане. Одна куля злегка влучила вас тоді, коли ви бігли рятувати високого негра. Так, мій капітане, ви були живі й стогнали, але що до Бюґ-Жарґаля, то в цю мить уже було по нім. Бюґ-Жарґаль був мертвий. Вас було поранено не так тяжко, як його. Вас перенесли в табор, і ви одужали завдяки ніжним заходам пані Марії.

Сержант замовк. Д'Оверне повторив урочистим і зажуреним голосом:

— Бюґ-Жарґаль був мертвий.

Таде схилив голову.

— Так, — промовив він, — він мене врятував, а я сам його убив.