Бюґ-Жарґаль/LVI
| ◀ LV | Бюґ-Жарґаль пер.: Христина Алчевська LVI |
LVII ▶ |
|
— Присягаюся, — скрикнув Генрі,— що тут то справа й підходе до катастрофічного кінця. Я буду дуже засмучений, якщо Бюґ-Жарґалеві трапиться якесь нещастя; це була не аби-яка людина.
Паскаль одняв од рота шийку своєї пляшки, обвитої солом'яним плетінням, і сказав:
— А я б хотів за двадцять копиків „Опорто“ подивитись, як він переді мною спустошить налитий до вінця кокосовий горіх за один раз.
Альфред, що мріяв про щось, бринькаючи на гітарі, спинив свою гру й попросив Генрі, щоб той підвязав йому аксельбант; він додав:
— Цей негр мене дуже цікавить. Тільки я й досі не смів запитати в д'Оверне, чи він знав також пісню „la hermosa Padilla“.
— Біасу далеко цікавіший, — заговорив Паскаль, — його вино в міхах, мабуть, не дуже смачне було, але все ж це була людина, що знала, що то таке француз. Якби я був у нього в полоні, то я б виростив собі довгі вуса і на слово попросив би Біасу під них у заставу хоча б кілька піястрів, як місто Гоа в цього португальського капітана. Запевняю вас, що наші кредитори жорстокіші за Біасу.— До речи, капітане, ось чотири луї, що я їх вам винен, — скрикнув Генрі, кидаючи своє портмоне Паскалеві.
Капітан здивовано глянув на свого винуватця, що його швидше можна було б назвати кредитором. Генрі поспішив вернутись до теми балачки:
— Ну, панове, що думаєте ви про повість капітана д'Оверне?
— Що до мене, — мовив Альфред, — то я не дуже уважно слухав, але признаюся, що сподівався чогось цікавішого з уст мрійника д'Оверне. До того ж в цій історії є романс, зложений прозою, а я не люблю пісень у прозі; на який мотив їх співати. Нарешті історія Бюґ-Жарґаля мене нудить; вона надто довга.
— Ви кажете правду, сказав адьютант Паскаль, — це довга річ. Якби я не держав люльки в зубах і пляшки в руці, то ніч би ця була пропаща. До того ж зауважте, що в ній є багато неприродностей. Чи ж можна, наприклад, повірити, щоб ця маненька макака-ворожбит… як там він його називав Абібра, щоб цей ворожбит хотів утопитися сам, аби тільки втопити свого ворога.
Генрі перервав його, осміхаючись:
— Особливо в воді, чи не так, капітане Паскалю. Що до мене, то в оповіданні д'Оверне дуже мене цікавило те, що підчас його, коли б він тільки не спом'янув ім'я Бюґа-Жарґаля, то його хромий пес усе підіймав що-разу голову при тім імені.
— І в цім випадку він якраз робив протилежне тому, що робили старі жінки з Селади, коли проповідник згадував ім'я Христа; я саме входив у церкву з дванадцятю кирасирами …
Шум рушниці, переставленої рукою вартового біля паланки, попередив товариство, що до входу підійшов д'Оверне. Всі замовкли. Він походив спочатку трохи по паланці взад і вперед. Старий Таде, що сів у куточку, поглядував крадькома на нього й змагався вдати, що він гладить Раска, щоб капітан не примітив його неспокою.
Д'Оверне нарешті почав.