Бюґ-Жарґаль/VII
| ◀ VI | Бюґ-Жарґаль пер.: Христина Алчевська VII |
VIII ▶ |
|
Марія мала стару няньку, що замінила їй матір, утрачену нею ще з колиски. Решту ночи я провів біля Марії, і ледве розвиднилося на дворі, як ми розповніли дядькові про ці надзвичайні пригоди. Його здивування не мало меж; але його амбіція й гордість не припускали, що невільник, як такий, смів би закохатись у його дочку. Нянька дістала приказа не кидати Марію ні на хвилину. І тому що засідання урядових провінційних зборів що-дня приносили з собою нові турботи й загрозливі новини про стан політичного життя в колоніях, а також через плантаторські справи, дядько дозволив мені, за браком часу в нього самого, всюди бути з Марією на проходках аж до дня нашого весілля, призначеного на двадцять друге серпня. Разом з тим, здогадуючись, що новий закоханий є людина чужа, він звелів охороняти день і ніч дуже строго головний вхід у своїх володіннях.
Після всіх оцих заходів моїх і мого дядька, щоб викрити особу нового закоханого, я задумав зробити ще одну спробу. Я пішов до шатра, що над річкою, і знов настановив у нім той самий порядок, що панував там до приходу закоханого. Квітки, що їх я любив приносити Марії, знов прикрасили це шатро.
Коли настав їй час туди йти, я набив свою рушницю, вложив кулю в середину і запропонував кузині йти не самій, а зі мною. Стара нянька пішла вслід за нами.
Марія, що їй я не сказав про настановлений мною порядок у шатрі, перша туди ввійшла.
— Глянь, Леопольде, — промовила вона, проте, коли переступила поріг свого любого захисту. — Моє гніздечко знов посів такий же розгардіяш, як учора; ось і прикраса твоя розметена, зів’яла — усі квітки твої; але що мене дивує, то це,—додала вона,—що цей чужий поганий букет не зів’яв ще й досі — букет польових нагідок. Дивись — він наче зараз зірваний.
Я застиг з несподіванки й гніву. Дійсно, моя робота цього ранку в шатрі пішла ні-нащо; і нещасні польові квіти заступили місце троянд, допіру розсипаних мною по шатру.
— Заспокойся,— сказала мені Марія, що помітила моє обурення, — заспокойся — це річ минулого, ця нахабна людина, напевно, не прийде вже вдруге. Забудьмо про це, як і про ненависний букет.
Я не хотів перечити їй, щоб не лякати її, і дав їй змогу більше не думати про це в її невиннім невдоволенні, не кажучи ні слова про факт, що той, що, на її думку, „вдруге не прийде“, вже приходив сьогодні сюди раз після мене.
А далі, сподіваючись в оцю добу дня саме довідатись навіч, хто є мій супротивник, я попрохав Марію сісти між мною і нянькою.
Ледве встигли ми сісти, як моя наречена притулила палець до губів на знак мовчання; якісь звуки, приглушені вітром і дзюрчанням води, долетіли до нас. Я прислухався: це був той самий журливий і тягучий прелюд, що я його чув минулої ночи, коли я запалився шаленим гнівом. Я вже ладен був зірватися з місця, як Марія зупинила мене.
— Леопольде, — промовила вона мені стиха.— Стримайся: він, може, заспіває, і з його пісні ми довідаємося, хто це.
І дійсно. Чийсь голос одночасно і з мужнім, і з жалібним відтінком почувся з гущавини лісу й заспівав під гітару еспанський романс, слова якого так врізались у мою пам’ять, що я й досі ще пригадую їх собі майже всі.
„Чому ти минаєш мене Маріє? Чом оминаєш мене, дівчино? Навіщо жах оковує твою душу, як ти чуєш мене? Я, може, і справді надто страшний: я вмію тільки любити, страждати й співати.
„Коли крізь стрункі деревини кокосових пальм над рікою я бачу твою легку й прозору одежу, ти, мов сонце, сліпиш мене- красою, Маріє. Мені здається — це дух, що летить над землею...
„І, коли я чую, о Маріє, пісні з твоїх уст чарівних, моє серце тріпоче й долучає свій стукіт до мелодійного співу твого...
„О, жалю, твій голос солодший для мене за пісню тих птахів у небі, що летять з мого рідного краю.
„З мого краю, де я був королем, з отієї вітчизни, де вільний я був...
„Королем і вільним, о люба дівчино, і я все це забув-би охоче для тебе, дівчино, я забув би і царство, і багатство, і родину, і навіть і помсту; так, навіть і помсту, хоч би час той небаром прийшов, що помщатися треба, що слід вже зірвати цей плід гіркий і солодкий, що спіє так пізно“.
Голос проспівав попередні станси з багатьма павзами й дуже журливо, але, доспівуючи останні слова, набрав виразу просто жахного.
„О, Маріє. Ти подібна до чудової пальми, стрункої і хиткої під подихом вітру, і твій образ відбивається в очах твого молодого коханця, як пальма відбивається в прозорій воді джерела.
„Але ти, може, не знаєш, буває в пустині ураган, що часом заздрить спокоєві коханої оази; він налітає, і пісок та повітря мішаються під розмахом його міцних крил; він обвиває дерево і струмочок диханням огню; оаза висихає, пальма згортає під подувом смерти розкішну крону свого листя, величаву, мов вінець цариці.
„Бійся, біла донько Еспаньйоли[1]. Бійся, щоб усе округ тебе не сталося пустинею та вихорем.
„Тоді ти пошкодуєш за любов’ю, що могла б тебе привести до мене, як радісний птах рятунку „катха“ веде мандрівця кріз піски Африки до світлої оази.
„Та нащо ж тобі відмовляти мені, Маріє? Я — цар, і своє чоло тримаю вище над усі людські чола.
„Ти біла, а я чорний, але день потребує ночи, щоб спородити вечірню зорю й світанок, що кращі за них ще“.
——————
- ↑ Так Колумб року 1492 назвав Сан-Домінго.