Бюґ-Жарґаль/VI
| ◀ V | Бюґ-Жарґаль пер.: Христина Алчевська VI |
VII ▶ |
|
Мій дядько збудував колись на берегах гарної річки невеличке шатро з гілок, оточене групою густих дерев, де Марія могла вільно вдихати свіжий подих бризу, що летить з-над моря в найжагучіші місяці року й освіжає Сан-Домінґо, якщо вона того бажала, з ранку й до вечора, бо свіжість вітру що-разу міняється від доби дня.
Я завжди дбав про те, щоб оздобити квітками цей мирний захист.
Одного дня Марія прибігла до мене зовсім перелякана. Вона, мовляв, зайшла, як звичайно, в своє шатро й там побачила зі страхом і подивом, що всі принесені мною вранці квітки лежать розкидані й потоптані долі, а на їхньому місці лежить свіжозірваний букет диких нагідок. Вона ще не встигла опам’ятатись, як почула з байраку, що оточував шатро, звуки гітари, вслід за цим голос, що не був моїм голосом, тихенько почав співати пісню, здається, еспанську, і в ній її дівоча соромливість не дала розібрати слів, опріч тільки її власного імени, що повторювалось дуже часто. Тоді вона почала швидко тікати й не зустріла на цім шляху ніяких перепон.
Це оповідання всього мене сповнило гнівом і ревнощами. Мої перші підозріння діткнулися особи плантатора, що з ним я бився на дуелі. Проте я не хотів робити нерозважних учинків. Я заспокоїв Марію і дав собі слово стежити за всіма небезпеками, що могли б їй загрожувати, до того часу, поки вона стане , вповні моя. Догадуючись, що той, хто злякав Марію, не обмежиться самою тільки першою спробою виявити свою любов, я вирішив підстерегти його вночі і засів біля дому, де мешкала Марія, тоді, коли всі на плантації спали. Сховавшись у високій гущавині цукрової трости й озброївшись кинжалом, я чекав. І чекав не дарма. Коло половини ночи залунав меланхолійний, поважний прелюд, що раптом звернув на себе мою увагу. Наче хто підштовхнув мене, бо то була гітара. Та ще й під самісіньким вікном Марії. Осатанілий, зажавши в руці кинжала, кинувся я до того пункту, звідки лунали ті звуки, давлячи ногою тростинні стебла. Раптом я почув, що мене вхопили — і з такою надзвичайною силою, що трудно було цьому повірити; мого кинжала мені вирвано з рук, і він заблищав уже в мене над головою. Рівночасно огняні очі засвітили коло моїх очей, а два ряди надзвичайно білих зубів розкрилися, щоб їх власник міг у скаженстві процідити: „Te tendo! te tendo!“[1].
Більше здивований, ніж зляканий, я марно відбивався від свого велетня - супротивника, і лезо його ножа вже розпороло на мені одежу, але в цю мить Марія, збуджена звуками гітари й шумом під її вікном, саме з’явилась коло вікна. Вона пізнала мій голос, побачила блиск ножа і скрикнула зовсім несамовито. Цей крик відразу зупинив руку мого ворога - переможця; він прикипів до місця, мов зачарований якимись чарами. Далі поводив спершу якось нерішуче ножем над моїми грудями, а потім раптом відкинув його й сказав цей раз французькою мовою: „Ні, ні! Ні в якому разі: вона б надто плакала через те“. Докінчуючи ці чудернацькі слова, він. щез у гущавині байрака; поки я підіймався з землі, майже знищений цією боротьбою, навколо не зоставалося ні сліду, ані будь-якого шелесту чи звуку від недавньої присутности тут мого ворога.
Мені б було дуже трудно сформулувати, що саме робилося в мені в ту мить, як я опам’ятався в обіймах моєї любої Марії, задля якої мені зоставила життя людина, що, здається, не менше за мене любила її. Я більш, ніж коли, гнівався на мого суперника, що йому я завдячував життям... В дійсності я в усім зобов’язаний Марії, говорив я собі, бо лише звук її голосу спинив мого ворога. А проте я не міг від себе потаїти, що в почуванні, виявленім моїм супротивником при даруванні мені життя, крилася певна великодушність.
Але хто ж був цей суперник? Я розгублювався в різних догадках, що суперечили одна одній. Це не міг бути „плантатор мішаної крови“, запідозрений мною спочатку.
Йому далеко було до такої сили; та, крім того, це не був його голос. Людина, що з нею я мав діло, видалася мені до пояса голою. Самі тільки невільники так зодягались у колоніях. Але це не міг бути раб; бо почуття, що з ним цей велетень кинув кинжал, видавалось мені не властивим для невільника. До того ж усе в душі моїй обурювалось про¬ ти думки, що я мав раба за суперника. Хто ж він був ? Я вирішив чекати й стежити за ним.
——————
- ↑ Я держу тебе, ти мій