Бюґ-Жарґаль/XII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Бюґ-Жарґаль
Віктор Гюґо
пер.: Христина Алчевська

XII
Харків: Державне видавництво України, 1928
XII

Всі ці подробиці впливали на мою молоду фантазію. Марія, повна вдячности й співчуття до свого рятівника, поділяла моє добре ставлення до нього, і П’єро так заволодів нашими симпатіями, що я твердо вирішив побачитися з ним і стати йому в пригоді. Я мріяв уже про способи такого побачення.

Не зважаючи на мою молодість, я був, як небіж одного з найбагатших плантаторів, капітан міліції в Акюльській окрузі. Форт Галіфе був доручений саме цій міліції й жовтим драгунам, що їх начальником бував здебільшого унтер-офіцер, разом і комендант форту. Отже, в цю добу ним був брат одного незаможного колоніста, якому я зробив багато послуг, і ця людина була мені щиро віддана.

Тут уся авдиторія перервала д'Оверне, назвавши Таде.

— Ви вгадали, панове,—відповів капітан.— І розумієте добре, що мені не трудно було здобути в нього ключа від тюрми негра. Я мав право навідуватись у форт як капітан міліції. Проте, щоб не збудити підозрінь мого дядька, що все ще дуже гнівався, я вирішив піти туди саме в ту годину, коли дядько по обіді відпочивав. Усі салдати, за винятком, вартових спали. В супроводі Таде я підійшов до дверей тюрми. Таде відімкнув її й пішов геть. Я увійшов.

Негр сидів, бо не міг стояти з причини свого високого зросту. Він був не сам. Величезний пес підвівся з підлоги й загарчав на мене. „Раск, цить“ — цей на нього. Молодий пес замовк і ліг коло ніг свого хазяїна, щоб догризти там якісь кістки.

Я був одягнений у військовий стрій; світло, що ледве проходило сюди крізь якусь дірку, не давало в’язневі бачити, хто я.

— Я вже готовий, сказав він мені спокійно. Вимовляючи ці слова, він наполовину підвівся.

— Я готовий, повторив він ще раз.

— Я гадав, — зауважив я, помітивши, що він вільно рухається,— що ви закуті в кайдани.

Хвилювання примусило мій голос тремтіти. В’язень мого голосу, здавалось, не пізнавав. Він з презирством ткнув ногою в уламки якогось заліза.

— Кайдани? — я порвав їх. Було в цих словах його щось таке, що ніби говорило: „Я родився не для кайданів“.

— А мені не казали, що вам зоставлено собаку, — сказав я. — Я сам пустив її сюди.

Я все більше та більше дивувався. Двері тюрми замикалися зовні трьома замками. Дірка для світла була не більша, як шість сантиметрів завширшки, і її перегороджували ґрати. Мені здавалося, що він зрозумів мої думки. Він підвівся на скільки йому дозволяло склепіння, без усякого зусилля вийняв величезну каменюку з - під дірки, зняв ґрати, що дірку загороджували, і таким чином відкрив прохід, придатний, принаймні, для двох людей. Цей вихід вів у байрак із бананів і кокосових пальм, що підіймався на ту гору, до якої притулено форт.

Пес, побачивши вихід, думав, що хазяїн випуска його, і рвонувся до дірки, але негр наказав йому лежати спокійно.

Ця несподіванка з виходом склепила мої уста.

Промінь світла зненацька впав мені на обличчя. В’язень випростався з таким виразом, мов би наступив на гадюку, і стукнувся головою об камінь склепіння. Мішанина найпротилежніших почувань — ненависть, прихильність і гірке здивування — відбились у його очах. Але, опанувавши себе, він глянув на мене холодно й спокійно і врешті зупинив на мені очі з великою байдужістю.

— Я ще два дні можу прожити не ївши, сказав він. Я мимоволі сплеснув руками, помітивши як змарнів негр.

Він додав:

— Мій пес їсть лише з моєї руки; якби мені не пощастило збільшити розмір дірки, нещасний Раск умер би з голоду. Краще вже я пропаду, ніж він.

— Ні, ні, — скрикнув я, — ви з голоду не пропадете.

Він мене не зрозумів.

— Мабуть,—додав він, гірко осміхнувшись,— я ще два дні міг би жити не ївши, але я вже готовий, добродію офіцере; ліпше вже вмерти сьогодні, ніж завтра; тільки не робіть нічого злого Раскові.

Тоді тільки я зрозумів, що визначало його „Я готовий“...

Обвинувачений у злочині, що карається смертю, він гадав, що я поведу його на розстріл ; і в той же час ця людина колосального зросту й сили, стоячи перед можливістю втекти, покірно й спокійно повторювала мені— майже дитині: „Я — готовий...“.

— Але не робіть зла Раскові, — знову сказав він.

Я не міг стриматись, щоб не сказати:

— Як, ви мене вважаєте за ката та ще й думаєте, що я й зовсім невинну тварину не зоставлю в супокої?

Він зм’якшився й заговорив тихим голосом.

— Білий, — промовив він, простягнувши мені руки, — вибач, але я дуже люблю свого пса; а твої,—додав він по короткій мовчанці,— заподіяли мені багато лиха.

Я його поцілував, стиснув йому руки й намагався його запевнити в добрих своїх намірах.

— Хіба ви мене не пізнали? — спитав я.

— Я знав раніше, що ти білий, а для білих, хоч би які добрі вони були, чорний — ніщо, тварюка тільки. До того ж у мене й до тебе є жаль.

— Який? — здивувався я.

— А ти хіба не врятував мене двічі?

Ця чудернацька претенсія викликала в мене усміх.

Він його помітив і гірко додав: — Справді, я мусив би на тебе сердитись. Ти мене врятував раз від крокодила, раз від плантатора; а що гірше ще — відняв у мене право тебе ненавидіти. О, який же я нещасний !

Оригінальність його виразів і думок мене вже більше не дивувала. Вона була в згоді з його моральною постаттю.

— Я завдячую вам щось далеко більше, ніж ви мені, сказав я. Ви врятували життя моєї нареченої—Марії.

Його наче пройняла електрична іскра.

— Марія, — глухим голосом відповів він; і його голова похилилась на його долоні, що стискались нервово, в той час як з грудей вилітало тяжке зідхання.

Мушу признатися, що мої поснулі підозріння знову прокинулися, але без гніву й ревнощів : я надто близько стояв до щастя, а він— до смерти, щоб можна було його ревнувати. Навпаки, я почував до нього жалість і прихильність.

Він нарешті підвів голову.

— Іди, — сказав він, — і не дякуй мені.

І після павзи додав :

— А тимчасом ранг мій — не нижчий за твій.

Ці слова належали до категорії ідей, що розтривожували сильно мою цікавість. Я був спонукав його розказати мені швидше, хто він і що бачив на своєму віку, але він сумно мовчав.

Мої заходи його зворушили; моє пропонування послуг, моє благання, здається, перемогли його нехіть до життя. Він вийшов і приніс кілька бананів та величезний кокосовий плід. Потім він затулив вихідну діру і став їсти. Розмовляючи з ним, я помітив, що він дуже легко розмовляє французькою й еспанською мовою і що розум його має на собі відбиток культури; він знав еспанські романси і співав їх з великою чулістю. Цей негр був такий надзвичайний і незрозумілий для мене з боку своєї культурности, що й правильність його мови не дивувала мене спочатку. Я знов спробував довідатись про причини цієї культурности, але він замовк. Нарешті я покинув його, наказавши свойому вірному Таде поводитися з ним яко мога делікатніше.