Бюґ-Жарґаль/XIV
| ◀ XIII | Бюґ-Жарґаль пер.: Христина Алчевська XIV |
XV ▶ |
|
Одного разу Марія прийшла до мене. Обличчя її сяло, і на ньому відбивалося щось вище за янгольську радість. Це була думка про добрий вчинок.
— Послухай,— промовила вона.— За три дні настане двадцять друге серпня. Ми вже небаром...
Я перервав її:
— Маріє, не кажи „небаром“, коли залишилось ще три дні.
Вона посміхнулась і почервоніла.
— Не страхай мене, Леопольде, — заперечила вона, — мені на думку спало щось, чим ти будеш задоволений. Ти знаєш, що я вчора ходила з батьком купувати собі весільне вбрання й дорогоцінні речі. Не те, щоб мене цікавили ці ковтки й алмази, що не зроблять мене кращою в твоїх очах. Я б усі їх віддала за одну з тих квіток, що їх мені звялив осоружний незнайомець, який залишив мені в шатрі букет диких нагідок; але не в тім річ. Мій батько хоче мене тим обдарувати, і виходить, ніби я цього дуже хочу, але це, щоб зробити йому приємність. Вчора ми бачили шовкове китайське кімоно — все в великих квітках, сховане в скриню з запашного дерева, що мені дуже подобалось. Батько помітив, що я звернула на цю річ увагу. Це коштує дуже дорого й виглядає дуже оригінально. Коли ми повернулися додому, я ублагала його пообіцяти мені урочисто, що він зробить мені дар і піднесе його на кшталт стародавніх середньовікових лицарів; ти знаєш, що він любить, щоб його порівнювали з лицарями. Він присягнув, що сповнить моє бажання хоч би яке воно було. Звичайно, він гадав, що це буде кімоно; зовсім ні — я випрошу, щоб П’єро зоставлено в живих. Це буде мій весільний дар.
Я не міг стриматись від того, щоб стиснути мого янгола в обіймах. Слово в мого дядька було святе; і в той час, як Марія побігла просити виконання обіцянки, я пішов у форт Галіфе, щоб звістити негрові свободу.
— Брате, — скрикнув я, ввійшовши, — брате! радій: тобі врятували життя. Марія виблагала його тобі в батька замість весільного подарунку.
Невільник затремтів.
— Марія ? Весілля... Життя... Як поєднати все це?
— Зовсім просто, — відповів я. — Марія, що її ти врятував, виходить заміж.
— За кого? — скрикнув негр, і його зір блукав розгублено й страшно.
— Хіба ти не знаєш ? — сказав я тихо. — За мене.
Його страшне обличчя набрало виразу лагіднішого.
— Гай-гай, справді, — промовив він. — За тебе. А в який саме день?
— Двадцять другого серпня.
— Двадцять другого серпня? — Ти збожевілів?—зауважив він з виразом журби й жаху.
І тут він урвав. Я глянув на нього здивовано.
По короткій мовчанці він стиснув мені руку.
— Брате, я тобі за стільки речей вдячний, що мушу тебе попередити. Вір мені, подайся в Кап і одружись раніше двадцять другого.
Я даремно силкувався розпитати його, що мали визначати його загадкові слова.
— Прощавай, — мовив він мені. — Я вже, може, і забагато тобі сказав,- але я ненавиджу невдячність більше, ніж порушення присяги.
Я розлучився з ним, повний задуми й неспокою, але цей настрій швидко розвіявся й розтанув у думках щастя,
Мій дядько взяв назад у той же самий день свою скаргу. А я пішов до форту Галіфе, щоб випустити з нього П’єро. Таде, знаючи, що негра звільнили з тюрми, пішов разом зо мною. Невільника в тюрмі не було.
Тільки Раск, що лежав у ній, встав і лащучись підійшов до мене; до його шиї був причеплений пальмовий лист. Я зняв його й прочитав: „Дякую, ти врятував мені життя втретє. Брате, не забувай своєї обіцянки“. Під цим замість підпису стояли слова; „Я — вільний той пачкар"...
Таде, більше здивований, ніж я, стояв мовчки; він не знав таємного виходу і, мабуть, гадав, що негр обернувся в пса. Я йому полишив право думати, що він хоче, лише попросивши мовчати про все те, що він бачив.
Мені хотілося взяти з собою Раска. Але, вибігши з тюрми, він перескочив через сусідні тини й зник.