Бюґ-Жарґаль/XLVII
| ◀ XLVI | Бюґ-Жарґаль пер.: Христина Алчевська XLVII |
XLVIII ▶ |
|
Кінець-кінцем, зідхнувши тяжко, я взявсь однією рукою за руку Бюґ-Жарґаля, а другою — за руку моєї бідної Марії, що стурбованим зором стежила за темною хмарою на моїм обличчі.
— Бюґ-Жарґалю, — вимовив я насилу, — доручаю тобі долю єдиної істоти в світі, що люблю її більше навіть за тебе, тоб-то Марію. Вертайтесь до табору сами, бо я не можу за вами йти.
— Мій боже, — скрикнула Марія, ледве переводячи дух, — ще якесь нове нещастя.
Бюґ-Жарґаль здригнувся. Тривожне здивування відбилось у нього на очах.
— Брате, що ти кажеш?
Жах, що гнобив Марію при одній тільки думці про нове нещастя, передчуте нею з її ніжною чулістю, змусив мене потаїти від неї правду і позбавити її останнього прощання. Я нахилився до вуха Бюґ-Жарґаля і сказав йому пошепки:
— Я ще в полоні. Я дав слово Біасу, що повернуся в його розпорядження перед двома годинами до заходу сонця; я обіцяв йому вмерти.Він підскочив з гніву, голос його загремів.
— Звір! Ось чого він балакав з тобою окремо; аби тільки вирвати в тебе цю обіцянку. Мені слід було не довірятися цьому проклятому Біасу. Як це я не передбачив такої підлости. Це не негр, а мулат.
— Про що ви говорите? Яка підлість? Яка обіцянка? — хвилювалась Марія. Хто це Біасу?
— Мовчи, мовчи, мовчи, — шептав я Бюґ-Жарґалеві, — не бентежмо Марію.
— Добре, — сказав він сумовито. — Але як міг ти згодитись на таку обіцянку, навіщо ти и дав.
— Я гадав, що ти невдячна людина, що Марію я вже втратив для себе. Що ж мені було до життя?
— Але ж усна обіцянка не може тебе звязувати супроти цього розбійника.
— Я дав слово чести.
Він, здавалось, робив зусилля, щоб зрозуміти цей вираз.
— Твоє слово чести? Що це таке? Адже ви не пили з однії чаші? Ви не ламали разом персня або гілки клену з червоними квітами?
— Ні.
— Ну, так що ж ти вигадав? Шо ж може тебе звязати з ним?
— Моя честь, — відповів я.— Я не знаю, що то визначає? Ніщо тебе не звязує з Біасу. Йди з нами.
— Я не можу, брате, я обіцяв.
— Ні, ти не обіцяв, — скрикнув він роздратовано, а потім ще, змінивши голос: — Сестро, прилучіть свої благання до моїх. Не дайте вашому чоловікові покинути нас; він хоче вернутись у табір негрів, звідки я видобув його, щоб умерти, як він обіцяв їхньому ватажкові Біасу.
— Що ти зробив! — скрикнув я.
Але було запізно знищувати вплив його слів і його великодушного змагання приєднати благання коханої жінки до його голосу, щоб намовити свого суперника зберегти собі життя. Марія кинулась у мої обійми з криком одчаю. Її руки, обвившись округ моєї шиї, тільки и держали її в мене на грудях, бо вона трималась біля мене вже без сили й сливе без дихання.
— О, — стогнала вона гірко, — що він каже, мій Леопольде. Адже правда, що це він жартує, і хіба ж у хвилину нашої зустрічи можливо мене навіки кидати. Відповідай мені зараз, або я вмру. Ти не маєш права віддавати чужому твоє життя. Ти не згодишся розлучитися зо мною, щоб потім не бачитися вже ніколи.
— Маріє, — промовив я, — не думай так; я справді тебе покину, бо так треба, але ми побачимося в иншому місці.— В иншому місці? — перепитала вона з жахом. — В иншому місці, де?..
— На небі, — відповів я, не змігши сказати неправди мойому ангелові.
Вона ще раз втратила притомність, та на цей раз з горя. Час не ждав. Мій рішенець був готовий. Я передав її на руки Бюґ-Жарґалеві, що стояв з очима, повними сліз.
— І ніщо не може тебе утримати? — спитав він мене. — Я нічого й не додам від себе до того, що ти бачиш. Як це ти можеш опиратися Марії. За одно слово, що їх вона тобі говорила, я віддав би цілий світ, а ти… ти не хочеш для неї уникнути своєї смерти.
— Честь того вимагає, — відповів я. — Прощай Бюґ-Жарґалю, прощай брате, я тобі її заповідаю.
Він узяв мене за руку; в нього був такий замислений вигляд, що навряд чи чув він, що я сказав.
— Брате, в таборі білих є один твій родич, я доручу йому Марію; що до мене, то я не можу згодитися на твій заповіт.
Він указав мені на скелю, що панувала над усією місцевістю.
— Глянь на цей шпиль. Коли ознака твоєї смерти на ній з'явиться, чутка й про мою смерть рознесеться зараз же по околицях. Прощавай.Не зупиняючись над таємним для мене значінням цих слів, я поцілував його, поцілував також і бліде чоло зомлілої Марії, що її вже потроху почали оживляти піклування її мамки, і втік дуже поспішно, боячись, що коли вона відкриє очі або скаже щось, я не в силі буду піти від неї.