Бюґ-Жарґаль/XVIII
| ◀ XVII | Бюґ-Жарґаль пер.: Христина Алчевська XVIII |
XIX ▶ |
|
Не можна вам змалювати, що в цю мить творилося в мені. Форт узято, оборонців задушено, двадцять родин вирізано,— все це загальне нещастя мене, признатися, мало турбувало. Марія для мене загинула. Загинула так швидко після тієї щасливої години, що зробила її моєю. Загинула з моєї ж вини, бо, якби я її не покинув у передминулу ніч, щоб' їхати в Кап з наказу мого дядька, я міг би, принаймні, її оборонити або вмерти коло неї чи разом з нею, що в своїм роді не було б утратою її. Ці розпучливі думки доводили мій одчай до божевілля. Одчай мішався з докорами совісти.
Тимчасом мої товариші закричали: „Помста!“. Ми з шаблюками, витягненими з піхов, і пістолями в руках врізалися в масу переможців. Хоч вони нас і перевищували дуже значно числом, а проте кидались тікати перед нами; ми всі ясно їх бачили з правого боку й з лівого, спереду й ззаду, бачили, як вони ріжуть білих і спішать підпалити форт. Наше обурення подвоювалось від їхньої жорстокости.
Біля одного з підземних виходів форту Таде, ввесь укритий ранами, несподівано з’явився передо мною.
— Мій капітане,— сказав він мені,— ваш Перо характерник або справжній сатана. Ми оборонялись добре; ви вже підходили, коли він якось пробрався в форт — хто його зна, де і от бачите... Що ж до вашого дядька, до його сем’ї, до пані
Марія? д'е Марія?—перервав я його.
В цей самий момент великий на зріст негр вийшов з-за охопленого вогнем паркану, несучи на руках молоду жінку, що кричала і пручалась у нього в обіймах. Молода жінка була — Марія, а негр -П’єро.
— Віроломець!—крикнув я йому.
І навів на нього револьвера; один із невільників кинувся між револьвером і ним, і впав мертвий од моєї кулі. П’єро оглянувсь на мене і, здається, сказав щось; потім він заглубився із своєю жертвою в гущавину горящих бамбуків. Кілька хвилин пізніше великий пес пробіг услід за ними, тримаючи в зубах колиску з найменшою дитиною мого дядька. Я пізнав також і пса. Це був Раск. Осатанівши зовсім, я випустив у нього другу мою кулю, але не попав у нього.
Тоді я кинувся бігти як божевільний услід за ними; але моя нічна подвійна подорож, перебування без їжі й без відпочинку, мої турботи що до Марії, несподіваний перехід від надзвичайного щастя до страшенної бідивсі ці душевні хвилювання мене ще більше виснажили, ніж суто фізична втома. Зробивши кілька кроків, я поточився; якась хмара застелила мені очі, і я упав, знепритомнівши.