Бюґ-Жарґаль/XXIV
| ◀ XXIII | Бюґ-Жарґаль пер.: Христина Алчевська XXIV |
XXV ▶ |
|
— В той час, як відбувалась картина, змальована Таде (гордий Таде став за спиною в капітана), тоді, як усе це робилось за вивищенням, я якось видобувся з кількома своїми товаришами крізь кущі на стрімку скелю під назвою „Вершина Павича“, бо скеля ця сяла різнобарвними відтінками: в ній був лосняк.
Цей шпиль припадав урівень з позиціями чорних. І тому що ми вже проклали стежку на шпиль, цей шпиль небаром укрився міліційним військом; ми почали обстрілювати ворогів. Негри, далеко гірше озброєні, ніж ми, не могли нам відповідати тим же; вони починали тратити рівновагу; ми ж подвоїли зусилля — і небаром усі сусідні скелі очистилися від чорних. Тоді ми зрубали кілька дерев, позвязували їх пальмовим листям та нашими ланцюгами й з допомогою подібного мосту перейшли на покинуті вершини. Частина нашої армії опинилась таким робом у дуже вигідному становищі. Ця картина захитала мужність чорних. Наш огонь не вщухав. Страшенно жалісні крики, до яких домішувалось ім'я Бюґ-Жарґаля, зненацька залунали з армії Біасу. Якась замішаність опанувала чорну армію. Кілька негрів Морн-Ружа з'явились над скелею, де маяв червоний стяг; вони перед ним упали на коліна, вийняли прапор з ямки й кинулися з ним у безодні Великої Річки. Це, очевидно, мусило визначати, що їхній ватажок або вмер, або попав у полон.
Наше завзяття через це збільшилось до того, що я вирішив холодною зброєю прогнати повстанців із скель, де вони ще затримувались. Я знов наказав перекинути мости з нашого шпиля на сусідній шпиль; і кинувся перший в осередок негрів. Мої салдати вже хотіли йти слідом за мною, як раптом один із чорних бунтарів сильним ударом сокири розтрощив наш міст ущент. Тріски мосту упали вниз, стукаючись об скелю з великим гуком.Я оглянувся. І в цей мент відчув, що шестеро або семеро чорних обеззброїли мене.
Я бився з ними, як лев; вони мене звязали путами з кори дерева, не звертаючи уваги на кулі, що свистіли над ними.
Мій одчай зменшився тільки тоді трохи, коли я почув крики нашої перемоги хвилиною пізніше; я небаром побачив, як негри й мулати дерлися на найстрімкіші вершини, волаючи помочи. Мої вартові так само робили, як їхні товариші; найміцніший з них узяв мене і, перекинувши мене через плече, поніс до лісу, надзвичайно легко перескакуючи з каменя на камінь, як дика сарна. Світло полум'я перестало йому світити небаром; слабесенького сяйва місяця було для нього досить; він тільки йшов через це не так швидко.