Бюґ-Жарґаль/XXV

Матеріал з Вікіджерел
Бюґ-Жарґаль
Віктор Гюґо
пер.: Христина Алчевська

XXV
Харків: Державне видавництво України, 1928
XXV

Попроходивши наскрізь гущавини якихсь кущів і перейшовши потоки, ми прибули в високо розташовану долину, зовсім дику на вигляд. Це місце було невідоме мені. Воно лежало посеред вивищень, що носять у Сан-Домінґо характеристичне назвище „повторних гір“. Це була велика, зелена саванна, оточена голими скелями, з купами сосон по ній, гваякових дерев і капустяних пальм. Різкий холод, що царює сливе завжди в цій частині острова, хоч тут і не буває морозів, ще збільшувався свіжістю ночи, що вже починала минати. Світанок починав оживляти білість околичних гір, і долина, ще вкрита нічними тінями, світилася тільки вогнями розложеного неграми багаття. Це було місце сходин для різних частин війська їхнього, і вони прибували сюди в повнім безладді. Чорні й мулати з'являлися на цей майдан розрізненими групами з криками одчаю або з виттям гніву, і нові вогні, лискучі, мов очі тигра, в пітьмі саванни указували на те, що „коло“ цих вояків помалу збільшувалось.

Негр, що ніс мене, поставив мене звязаного під високим дубом, з-під якого я байдужим оком дивився на все, що діялось передо мною, тимчасом як сильними руками мене прив'язувано до дерева поясом, а на голову настромлювано червоної шерсти шапку того ж таки негра, мов на знак того, що я належу саме йому.

Після цього мій ворог видимо зібрався йти геть. Я вирішив поговорити з ним і запитав у нього креольським жаргоном, чи він сам із банди Лондона, чи з банди Морн-Ружа. Він спинився й відповів мені з гордістю: „Морн-Ружа“. Мені щось спало на думку. Я багато чув про великодушність ватага цеї банди Бюґа-Жарґаля і, хоч я зовсім приготувався вмерти, однак, побоюючись тортурів, що їх міг мені завдати жорстокий Біасу, надумав попроситись іти вмирати в табор Бюґ-Жарґаля, щоб уникнути зайвих мук перед смертю. Мені хотілось дістати собі почесну смерть салдата. Може, це була ознака слабости, однак у такі хвилі вдача людська завжди ставить опір фізичному стражданню. Отже, я попрохав свого охоронника відвести мене до його начальнака Бюґ-Жаргаля. Негр затрусився: „Бюґ-Жарґаль“ — розпучливо промовив він, ударивши себе з одчаєм рукою в чоло; і раптом перейшов од жалю до гніву; він скажено заскреготав зубами й закричав, погрожуючи мені пучкою: „Біасу! Біасу!..“ — Викрикнувши це страшне ім'я, він щез.

Його розпач і гнів нагадали мені сцену чекання й початку бою, коли ми здогадалися з негрських криків про смерть або про полон начальника Морн-Рузьких банд. Тепер я цього факту був певен і мимохіть мусив покоритися помсті з боку Біасу, що нею мені загрожував негр.