Бюґ-Жарґаль/XXVIII
| ◀ XXVII | Бюґ-Жарґаль пер.: Христина Алчевська XXVIII |
XXIX ▶ |
|
Кінець-кінцем ціла залога чорних салдатів, досить добре озброєних, підійшла до мене. Негр, що йому я належав, одвязав мене від дуба і припоручив мене начальникові залоги, з рук якого дістав за мене досить велику на торбу, та почав зараз же її розвязувати. Це були піястри. Поки негр у траві навколюшках перелічував їх, салдати мене десь повели. Я з цікавістю розглядав їхню військову одежу. Вони носили мундир із товстого сукна, коричневого, червоного й жовтого, пошитого на еспанський лад; свого роду кастиліянська мантера з довгастою червоною кокардою вкривала їх кучеряве волосся. Замість металевого коробка для патронів у них до пояса був пристебнутий патронташ для здобичи. Їхньою зброєю була рушница, шаблюка та кинжал. Згодом я довідався, що це салдати із спеціальної охорони Біасу.
По багатьох блуканнях між куренями табору, що зовсім загороджували проходи, ми наблизилися до входу в грот, висічений самою природою в стрімкій стіні одної з тих скель, що з усіх боків оточували саванну. Велика завіса з тибетської матерії, чи так званого качміру, що відрізняється від иншого матеріалу не барвністю кольорів, а різноманітністю орнаментів та м'якістю зборів, закривала вхід у цю печеру. Печеру оточували два ряди салдатів, одягнутих так, як я казав.
Після обміну паролів із вартовим, що ходив вздовж входу назад і вперед, начальник залоги підняв качмірову завісу і провів мене всередину, спустивши наново завісу так, що вхід закрився.Мідяна лямпа з п'ятьма світильниками, підвішена до стелі, кидала тремтяче світло на вогке склепіння цієї печери, неприступної для денного світла. Між двома шеренгами мулатів сердюків я побачив чорну людину, що сиділа на довжелезному стовбурі червоного дерева, напівпокритого килимом із пір'я папуги. Ця людина належала до племени „Сакатра“, що відрізняються від негрів тільки відтінком шкіри, часто зовсім непомітним. Його вбрання мало чудернацький вигляд. Чудовий пояс плетеного шовку, що на ньому теліпався хрест святого Людовика, підтримував нарівні з пупом штани синього кольору; жакет з білого каніфасу, надто короткий навіть для того, щоб спуститись до пояса, доповняв його одяг.
Він носив сірі чоботи, круглий капелюш з червоною кокардою та двоє еполетів, при чому один був золотий з двома срібними зірочками генерал-майора, а другий — жовтий, із шерсти. Дві мідяні зірки — мабуть, колишні коліщатка із шпор — були нашиті на шерстяному еполеті, очевидно, щоб цей еполет дорівнював у красі першому. Ці еполети не містились на своєму звичайному місці, але ж теліпались по обидва боки на грудях ватага. Шабля та пістоль, розкішно різьблені, з золотом, лежали коло нього на пір'яному килимі.За його спиною стояли мовчки й нерухомо два хлопчаки в штанцях невільників, з великими вахлярами з павиного пір'я в руках. Обидва хлопці були білі.
Два чотирикутні шмати малинового оксамиту, що, може, належали раніше колись до поставця якого-небудь попа, накривали два місця з правого боку і з лівого від місця ватага. Одно з них було для ворожбита, що врятував мене від гніву гріоток. Він сидів, підобгавши ноги, тримаючи в руках костур зовсім рівно, нерухомий, як порцеляновий ідол у китайській пагоді. Лише крізь прорізи його покривала я бачив, як поблискували його жеврющі очі, ввесь час звернені до мене.
З обох боків ватага стояли зібрані докупи прапори всякого роду. Серед них я помітив білий стяг із ліліями, трикольоровий та еспанський. Инші прапори були фантастичні. Поміж ними виділявся великій чорний прапор.
В глибині залі над головою ватажка ще инша річ звернула на себе мою увагу. Це був портрет мулата Оже, замученого торік у Капі за бунтарство разом із своїм адьютантом Жан-Батистом Шаваном та иншими двадцятьма неграми або мулатами. На цім портреті Оже, син капського різника, був змальований так, як він мав звичай себе завжди виображати, — в мундирі підполковника з хрестом святого Людовика й орденом Лева, купленим в Европі у принца Лімбурзького.
Сакатрієць-ватажок, до якого мене приведено, був середнього зросту. Його низьке обличчя являло собою мішанину хитрости з жорстокістю. Він змусив мене підійти ближче до себе й дивився на мене кілька хвилин мовчки; далі він почав хихотіти, як гієна.
— Я — Біасу, — промовив він.
Хоч я знав, що почую це ім'я, а проте, не міг не здригнутися при цьому, бо це вирвалося з поганих уст посеред хижацького реготу. Однак, моє обличчя зосталося спокійним і гордим. Я нічого не відповів.
— Ну, що ж? — запитав він попсованою французькою мовою. — Хіба тебе вже посадили на кіл, що ти не можеш зігнути спини в присутності Жана Біасу, генералісимуса завойованих країв і генерал-майора армії його величности? (Тактикою повстанських ватажків був звичай запевняти, що вони б'ються то з наказу короля Франції, то короля Еспанії, то задля революції).
Я схрестив руки на грудях і дивився на нього пильно. Він знов почав хихотіти. Це було в нього звичкою.
— О! О! Ти, здається, не з боягузів і не тратиш мужности. Так от же слухай, що я тобі скажу. Ти з креолів?
— Ні, — була моя відповідь, — я — француз.Моє твердження змусило його насупитись. Він сказав, підсміюючись:
— Тим краще. Я з твого мундира бачу, що ти офіцер.
— Скільки тобі літ?
— Двадцать років.
— Коли саме досяг ти їх?
Це питання збудило в мені дуже прикрі й сумні спомини; тому я з хвилину помовчав, заглибившись у свої думки. Він жваво повторив своє питання, я відповів йому:
— В той день, як повісили твого товариша Леонгрі. — Гнів перекривив йому обличчя; його хихотіння затяглося довше на кілька хвиль, але він себе стримав.
— Леонгрі повісили тому двадцять три дні, — сказав він мені. Отже, слухай, французе. Ти йому сьогодні ввечері передаси, що ти прожив двадцятьма чотирма днями більше, ніж він. Я тебе лишу в живих ще на сьогодні, щоб ти міг йому розповісти, що робиться в штаб кватирі Жана Біасу і скільки вже зроблено задля свободи його братів, а також про те, яким авторитетом є цей генералісимус серед „підданців короля“.
Власно таким ім'ям визначали своїх повстанців-негрів та мулатів два ватажки — Жан-Франсуа та його товариш Біасу.
Після цього мене посадовили в одному з кутків печери проміж двома вартовими, і він почав робити наказ кільком неграм в одежі адьютантів, роблячи їм при цьому знак рукою.
— Хай б'ють на збір, і вся армія збереться біля штаб кватири, щоб ми могли оглянути її, а ви, добродію капелане, — промовив він, звернувшись до ворожбита, — одягніть ваші священницькі шати й одправте для нас і наших салдатів святу месу.
Ворожбит підвівся із свого місця, низько вклонився перед Біасу і сказав йому на вухо кілька слів, але ватажок перервав його голосно.
— У вас немає престола божого, — говорите ви, сеньйор-кюре, — хіба це дивно в оцих горах? Але що нам до цього? З яких це пір усеблагий Джіу (бог) став вимагати для себе пишних храмів та престолу з мережива та золота? Гедеон та Йосип покланялись йому навіть перед навалом каміння; зробімо ж так, як вони, святий отче. Богові вистачить, якщо серця горітимуть. У нас немає престолу? Так ви, може, для цього скористуєтесь великим ящиком з-під цукру, здобутим позавчора підданцями короля в домі Дюбюїсона?
Указівкою Баісу негайно скористувались. За одну хвилю печеру вже прилагодили для ції відправи, для пародії на службу божу. Зараз же принесли святий „ковчег“ і чашу з пограбованої церкви в Акюлі, тої церкви, де я вінчався з Марією. Замість престола поставили посередині цей ящик і накрили його білим сукном, що не перешкоджало бачити під низом на бокових сторонах його напису: „Дюбюїсон і компанія Для Напту“.
Коли священні речі вже стояли на цьому престолі, ворожбит помітив, що серед них не вистачає хреста; він вийняв свій кинжал, що в нього держално схоже було на хрест, і встромив його між „ковчегом“ та чашею. Після цього, не скидаючи свого ворожбитського ковпака та своєї машкари шизматика, він швиденько накинув на себе шати, вкрадені ним у Акюльського священника, розкрив молитовник, з якого читались молитви на мойому вінчанні, і, повернувшись до Біасу, що сидів у кількох кроках від „престолу“, глибоким уклоном показав, що він уже готовий.
Зараз же по знаку, поданому ватагом, розсунулися качмірові завіси — і ми побачили всю армію, вишикувану перед входом у печеру правильними каре. Біасу зняв свій круглий капелюш і став навколюшки перед „престолом“. „На коліна“! — крикнув він голосно. „На коліна“ — повторили начальники кожного батальйону. Барабан прогримів цілу руладу. Всі орди стали на коліна.
Тільки я нерухомо зостався сидіти на своєму місці, обурений страшною профанацією, що мала відбутись у мене на очах; але два здоровенні мулати — мої вартові — вийняли з під мене дзиґлика, брутально штовхнули мене в плечі, і я упав на коліна, змушений мимохіть симулювати молитву перед симулюванням культу.
Ворожбит почав служити поважно. Два білі пажі Біасу виконували обов'язки диякона та дяка. Юрба повстанців, усе ще на колінах, дивилась на це побожно, бо зразок побожности давав сам генералісимус.
Підчас підіймання чаші ворожбит, тримаючи її обома руками, повернувся обличчям до армії і крикнув креольським жаргоном: „Зоте коне бон Джіу селі мо фе зоте воер. Блан тує лі, тує б лан йо туте…“ („Ви знаєте бога; ось я вам його показую. Білі його вбили, вбивайте ж усіх білих…“). При цих словах, сказаних гучним голосом та ще таким, що я його ніби десь чув колись, в инші часи, вся орда разом завила; негри довго схрещували кінці своєї зброї між собою, і знадобився авторитет Біасу, щоб цей дзвін зброї не обернувся проти мене й не продзвонив мені смертної хвилі. Я відразу зрозумів тоді, до яких ексцесів відваги й жорстокости могли дійти люди, в яких кинжал брався замість хреста й що піддавалися всякому вражінню легко й швидко, а разом і глибоко.