Ведмеді/На полонині
| ◀ Пригода з ведмедем | Ведмеді На полонині (Іван Франко) |
|
Зелено довкола, тільки головатні тулять до землі свої білі голівки, мов цікаві очі визирають зпоміж трави та моху. Холодно. Вітер тягне. Дихаєш широко повними грудьми. Все довкола пахне, все так і дихає на тебе здоров'ям і силою. Внизу ліс оперізує полонину чорною стіною, а над тобою підіймається круглий шпиль гори. Тихо довкола, тільки вівці шелестять у папороті, десь-колись пес гавкне, зелена жовна застукає в лісі, або закричить вивірка.
А я йду собі помалу, стану, сопілку зза ременя як заграю, як задрібочу, як заведу думку, аж серце в грудях підскакує, або сльози на очі навертаються.
Го-го! Вуйку-небоже! Ти забрав вівцю, та то так не йде! Одна вівця, то ніби нічого, але сьогодні ти зарізав одну, завтра заріжеш дві, а позавтра передусиш мені пів турми. Ні небоже! Такої згоди в нас нема! Ти гадаєш, що я цівку тільки на пострах ношу? Го-го! Вже я віджалую ночі, вже я засяду на тебе в цім виверті! Вже мені одно, смерть або життя, а з тобою мушу зробити справу!
Злодій вуйко. Три ночі вимучив мене! Мабуть занюхав письмо носом — не приходив. Але не мене здурити! Вже як я завзявся, то не попущу. На четверту таки прийшов. Темно хоч око виколи. Вітер стогне у верхів'ях смерік. Потік шумить унизу, а я скулився серед коріння величезного виверту, цівку при оці, сиджу, чекаю, наслухую. Вже чую, що йде, знаю, що мусить надійти попри мене, і сиджу, дух у собі запираю.
Хрусь-хрусь — уже близько. Витріщаю очі — суне мій вуйко, мов копиця сіна в темноті. Морду підняв догори, вітрить, суне звільна, обережно. У мене очі мало з голови не вискочать, так призираюся, щоб вцілити йому просто під ліву лопатку.
Раптом він став, голову набік — фукнув. Занюхав порох. Обертається на місці, щоб дати драла, і в цій хвилині бух-бух! З обох дул по льотці, так і впакував. Навіть не зіпнув вуйко, мов від грому гепнув на землю.
Але то тільки хвилина така була.
За якусь мить він зірвався з землі, рикнув, звівся на задні ноги та й просто до мене. Видко не дістав у саме серце. Я вже сиджу, не рухаюся. Втікати нікуди, набивати не час.
— Ну, — думаю собі, — коли я кепсько трапив, тільки задряпнув його, то буде по мені. А втім — Божа воля. Раз мати родила.
Та поки що буде — маю ще сокиру за ременем. Вхопив я сокиру у жменю, перехрестився, поправив ноги, що були сперті на двох коренях, плечима оперся об сплетене коріняччя виверта, що, мов стіна сторчало догори, закусив зуби, похилив голову вниз, щоб бачити добре, та й жду вуйка. А він ось-ось. Хапається лапами за коріння, нюхає і ричить, так ричить, мов розгніваний п'яниця, що не може сказати слова розумного, тільки чує, що лютий, і ричить, і пхається наперед. Ось він занюхав мою ногу та й досягає її лапою. Так немов би опік мене кропивою, не гірше. А в цій хвилині вістря моєї сокири по сам обух утесалося в вуйкову голову, позчерепило її до тла. Він ще раз застогнав — так тяжко, так жалібно, мов грішна душа на муках, і повалився додолу, щез у непрозорій пітьмі в ямі під вивертом. Я й сокири не встиг вийняти, таки з ним покотилася вниз.
А тоді, як не скочу з виверта та хащами, та на плай, та лісом та на поляну, та понад яр, ялівцями — одним духом опинився на полонині коло кошари.
— Стукаю.
— То ти, Паньку? — питає бац із середини.
— Та я, відчиніть!
Устав він, засвітив ліхтарню, відчинив.
— Ну що?
— Та нічого — кажу.
— Був вуйко?
— Та був.
— І пішов?
— Ні, не пішов.
— А де ж?
— Лежить.
— Що ти? — Бац не договорив. — Ой, любойки, а тобі що в ногу? — скрикнув.
— У ногу?
Я й сам не знав, що мені в ногу, і тільки тепер, поглянувши, я побачив, що ввесь ходак і вся онуча і вся волока — кривава, і кров заливає сліди. Раз, одніський раз мацнув мене вуйко по нозі і відразу продер ходак і онучу і ногу аж до самої кости. Коли розвинули ногу, то я зімлів — крови багато витекло. Але бац, спасибі йому, вмів примовити, спинив кров, приложив якоїсь масти, і за тиждень я був уже здоров.
А вуйка на другий день знайшли неживого з моєю сокирою в головищу.
Іван Франко