Ведмеді танцюють/Біля мосту
| Ведмеді танцюють Біля мосту |
Муріке ▶ |
|
У хуторі міст будували. Так щоб зручніше — з берега на берег… Там тин розвалився колись панського саду. Нині сад ущент спустошений і тільки вічними вартовими німими — тополі, лише з застиглим шепотом на серці, на душі, на вустах. Неначе чітки чорниці ворушать і молитву творять тиху, довгу, настирну…
По цей бік річки — хатки присадкуваті горою пнуться, ніби військо у відступі стомлене. І м'якою, запорошеною гадюкою дорога пронизує…
Мосту в хуторі не було, відколи завалився старий, років з десять тому, й аж тепер спромоглися на новий.
Саме пізня весна. Ніжні пелюстки первоцвіту слали долі килими білої покори й усе до плоду творилося, стигло й наливалося. І небо синє, надкрай важке, перепоєне вщерть густою фарбою, пнуло вітрила.
Моста будувало шестеро робітників. П'ятеро хлопців, а шостий старий і сивий дід Архип. Пам'ятав дід Архип багато цікавого за свій вік довгий і розповідати любив, та мало хто слухав його. А він не дуже в тім зацікавлений, сяде й цідить слово за словом з хрипкого горла крізь кошлату сиву бороду: — «Так-то й так було… он-що!»
Обідня пора. Хлопці повитягалися на мураві, від вітру та сонця ховаючи в свиті голови. Сплять, чи так…
Архипові немає спокою. І спокій хвилючий. Пахкає він зеленим димком з дерев'яної люльки й голосно думає:
— Так, усяке стерво — горобець і те кубельцем турбується…
Уже непрозорі очі свої втопив дід у щитний мур панських тополь. І мутні очі наскрізь бачать непомітне життя, рухливе й завзяте… не то гіллячок, — листочка кожного… «Так-то й так було… он-що!»
Дід Архип міст будував не випадково. Він наче і зроблений був у природі на те, щоб мости будувати. З берега — на берег, з того — на цей, щоб зручніше було з'єднати безпереривну, порохом укриту дорогу.
Не мав дід на світі кубельця, міряв дороги з села до села, заробляючи гроші. Будував, де треба, цідив крізь бороду слова таїни й правди та міряв безпереривні вічні шляхи. І майна дід не мав і з усього, що міг назвати «своїм», був онук Гаврилко, хлопчик-сиротина, років десяти. А цей мав маленького чорного собаку — Жучку, оце й усе. Ходили утрьох. Дід заробляв, Гаврилко пустував, Жучка вартувала.
І так воно уложилося, що ні одному з трьох і на думку не спадало инше. Так воно є — і добре. Сонце палить, — є тінь, холод проймає, — є ватра… Засмажені сонцем, вітром обвіяні, порохом укриті…
Скрізь повно життьового, але вколисного гамору. Розмірено хропуть робітники. Гаврилко на річці Жучку купає, а дід думає. Усе думає дід Архип і ніяк доладу не придумає. Душать простори, що ген, куди річка встромляється, розбіглися ярами та площинами, труять пахощі, спокою не дають пташки й тягне, аж за серце щемить, небо синє-синє…
По колодах, що на них дід сидить, червоні москалики снують, дивні кузьки довгастими вусами нишпорять, під ногами мурашки, зворушені необережною людиною, рятують білі ляльки…
— Ну, й стерво… — ласкаво лається дід… Усяке таке, а кубельце… а діти, а домівка… так-то й так! Ну й ну!
Пахкає зелений димок, танучи в зеленій лозі, ластівки пронизують стрілами, а тополі чітки, немов черниці, ворушать.А там — до роботи! Мітко влучає сокира широким розгоном у соковиту сосну й ахкають груди у ритм сокирі…
Червоне, спітніле обличчя пахтить, піт стікає бородою за розщібнутий комір сірої сорочки… А небо звисає, простори туманіють, думки плутаються…
— Ну й ну! Ще й ще… Коліна дрижать, руки слабнуть, а думка: дорогу з'єднати. Так, щоб зручніше — з того берега на цей, щоб без зупинки, дорога вічна.
Сонце в-останнє сковзнуло колодами червоною лапою, неначе раптом сховавшися в густім чагарі…
Дід Архип випростався й звиклим рухом уп'яв гостру сокиру в м'яке дерево: — Хлопці, годі! Спочивай проти святої неділі.
Скінчили… стомлені потягли селом, учувши завзяту гармошку…
Дід довго сидів, заплющивши очі. Тільки аж учувши старий, рівний дзвін сільської церкви, підвівся, хрест широкий поклав і почимчикував горою, лишивши на варті Гаврилка…
— Ме-е… ме-е… неначе людським голосом, і Жучка втішно ганяє, впиваючись білими зубами в м'яку вовну.
Гаврилкові смішно й він підбадьорює: — «Ще, ще! — візьми, а-тю, куси-куси!»
Зникла отара, лишивши, мов згадку, товстий шар куряви… Жучка, переможно висолопивши язика, вимахує хвостиком і лиже Гаврилкові руки…
Ось і чередники — троє хлопчаків босих — ляскають довжезними пугами…
Гаврилко сховався за дерево… Не любив, боявся хлопців. Звик сам — з дідом, Жучкою та просторами.
Підійшли: — Твій собака?
— Мій.
— Давай дьогтем покрасимо! Ото весело буде…
— Не дам.
— Ну, так заміняємось, — ми тобі ножа, а ти нам собаку!
Гаврилко зиркнув на ножа. Ніж з простою дерев'яною ручкою, а лезо блищить.
— Не хочу!
— Дурний, жалієш собаки? Баба!
Гаврилко одвернувся, неначе й не звертаючи уваги, колупав на дереві кору.
Старший чередник у подертім картузі з засмаженим обличчям підступив ближче.— Дурню, ножа не хочеш? Собаки жалько?
Гаврилко помовчав… А втім ледве чутно промовив:
— Давай ножа!
І, не дивлячись на хлопців, взяв ножа, розглядаючи його та на дереві пробуючи, чи гострий…
Раптом увагу відірвав жалібний стогін Жучки. Гаврилко озирнувся… Хлопці звязали Жучку і з диким реготом мазали дьогтяним квачем спину, ноги, очі, носа…
— Так, у пельку, щоб не кричала!
Гаврилкові щось у серці здригнулося…
Стискаючи ножа, наблизився й цікаво стежив, що хлопці робили… Старший командував: — Ну, тепер, Васько, бери он-де заступ — копай яму! — зариємо, бісової віри!
Васько швидким нервовим рухом рив яму, широко розкидаючи грудки запашної землі…
— У могилу! — командував старший… Тьопнуло легке, кошлате тільце, ще стогін заглушений…
— Землі! зарити!
Гаврилко зазирнув у ямку: під шаром пухкої землі щось тремтячи рухалося, наче кертовиння здіймається. Раптом сильно рухнулося й грудка землі ляснула просто в брову Гаврилкові.
Той стрепенувся, немов під ударом бича.Раптом очі заблищали диким гнівом, звірячою помстою:
— О, пранцювата! — і кинувсь топтати ногами вогку, чорну землю дикими конвульсіями…
— О, пранцювата!..
А далі впав поруч і бився, ніби забита дика качка б'ється в передсмертній тривозі…
Старший сплюнув: — Тю, мотиличний! ходімо, хлопці! — і виляскуючи довгими пугами, чередники рушили під гору…
Небо блідло на заході, а високі тополі чітки ворушили, немов черниці…
У церкві дід Архип клав широкі хрести й чолом товк у підлогу, цідячи крізь сиву кошлату бороду:
— Врятуй душу раба, що просторами розгубилася!..
Чернігів, 1923 р.
——————