Вежі/Городок 1932
| Вежі Городок 1932 |
Незнаному Воякові ▶ |
|
ГОРОДОК 1932
Слова, що прості і суворі,
(А інші — негідні слова),
Як їхні децизії скорі,
Як величність того Різдва.
Як їхня перервана мова
У мурах глухого двора.
Бо лаврами діл, а не слова
Вінчає велика пора.
— — — — — —
За нами розгубленість мертва,
Де страх і покора — закон.
Там втрат не буває, де жертва —
Здобутий в огні бастіон!
Імям невблаганним свободи
Здолали ми й кинули ниць
Понурі карпатські проходи,
Асфальти далеких столиць.
А тут — на міста й хутори ми
Залізну накинули сіть.
Тут скрізь наше військо незриме
У хижих залогах стоїть.
— — — — — —
На площі у соннім локалі,
Де нудиться офіціянт,
Весь в сірому, нервом зо сталі, —
Зачаєний командант.
Звязковий. Сухе привітання.
Кашкет, окуляри, ровер.
І схована карта остання, —
В кишені його револьвер.
Наказ був палючо-огненний,
Та кригою дихає суть.
А завтра ґазетні сирени
По світу його рознесуть.
Сміялись загонисто-дзвінко
І всі споважніли нараз,
І вже в коридорах будинку
Луною одбився наказ.
Цівок одсахнулися гади.
Хтось крикнув, упав і зомлів.
Лягати! Тут жартів немає!
Непослух? Так от тобі, от!
Жорстоко-суворо карає
Злочинця державний народ!
— — — — — —
Потрібно усіх в роботі,
А серце бє, як обух.
Прокляття моїй плоті,
Що слабша за мій дух!
— — — — — —
Це кров наша тут заклята,
Закута в сріблі душа!
Один поновну заплату —
І кров і душу лиша.
Та ж куль в маґазині було ще
А свідок — лише стіна.
Сховати — що найдорожче:
Сховати їх імена.
— — — — — —
А стріли усе частіше.
Годинник такий прудкий.
Рішучий начальник свище
І чують боєвики.
— — — — — —
Був гострий наказ у звуку,
Слухняно рвучкий — відлив,
Коли на ворожім бруку
Ти тіло своє залишив.
— — — — — —
Усі одинадцять в зборі
Були під мороком віт.
Та два — стояли прозорі.
Один відбирав звіт.
Найтяжче — ще поконати
В цій ночі чорній, без дна.
Товаришу мій, брате,
Опоро моя одна!
І ловите чуйним ухом
Кроки у тьмі густій.
Одним блискавичним рухом —
На їхнє зухвале „стій“!
— — — — — —
Проклятий невиразний ранок.
Невиразні луни облав.
І простори, де наостанок
Зацькований вовк пробігав.
Погоня все ближче і ближче.
Кільце все тісніш і тісніш.
Чоло їм поставити? Ні ще!
А куля? — Про кулю облиш!
— — — — — —
Слова що прості і суворі,
Як величність того Різдва,
Що нас у горінні, не горі,
Порвало і ще порива.
Товаришу любий мій, брате,
Хіба упокорить нас це?
Хто вмів справедливо карати,
Той дивиться смерті в лице!
Для тих, що, нікчемні і кволі,
Заквилять про зламаний цвіт, —
Неугнутість нашої волі
І нашої віри ґраніт!
У стінах будинку старого
Зростає і зводиться чин.
І сяє обличчя в одного,
І німо могутен один.
Нікому ніколи не стерти,
Що сріблом ясної сурми:
Шкодуємо тільки, що вмерти
Удруге не зможемо ми!
Їх душі — горіння і криця —
У нашому завжди гурті,
Братів по далеких вязницях
І тих, що упали, братів.
Дорога пряма і одверта,
І твердо іде леґіон.
Там втрат не буває, де жертва -
Здобутий в огні бастіон!
Хто має уші — хай слуха!
Хто мав серце — люби!
Встає цитаделя духа —
Шіснадцять літ боротьби.
1933