Вежі/Незнаному Воякові
| ◀ Городок 1932 | Вежі Незнаному Воякові |
|
НЕЗНАНОМУ
ВОЯКОВІ
Читайте ґазети при тихім вікні,
Впивайтесь ясним каламутом.
І як не зірвуться ці лагідні дні,
Не крикнуть розпучливо-люто!
Читали, пряли недомріяні сни,
Солодку молошність туману.
Від року до року, з весни до весни,
Від рана чекали до рана.
Вели не в майбутнє, де бурі і грім,
В минувшину спогади всі ці.
О, будьте ви прокляті кодлом усім
І ваші діла і річниці!
Багато нам вогників кволих мани
На всяких трясовинах квітло.
У мряку сьогодні і будучини
Прожектором кинуто світло.
Ви вийшли, незнані, із темряви нор
Позначити шлях перемоги.
І знав вас поштовий брудний коридор
І сірі обніжки дороги.
Це ви написали на брукові міст
Трьох літер багряну рекляму.
Не роки життєвою мірою — зміст
Для того, хто дивиться прямо.
Лягла постанова за спокій лиця
І буря за погляди тихі.
Йдете неухильно, йдете до кінця
І вибух голосить ваш прихід.
Обістя у соннім підміськім селі —
Сади та сади та левади —
Набої, що ти їх збирав на ріллі,
І школа — леговище зради.
Та ось по кількох невиразних роках
Ти вже ґімназистом у Львові —
Де стерла дбайлива услужна рука
Всі плями пролитої крови.
Книжки та наука, та течія днів
За ладом міщанських фіранок.
І вперше пекучий задушений гнів
На рабсько-плескатий поранок.
І бачили очі дитячі твої,
Широкі і схожі на рану,
Як люди, що знали визвольні бої,
Улесливо кланялись пану.
І слухали уші, коли вчителі
Учили, нечесно-лукаві,
Лучити гонори своєї землі
І службу ворожій державі.
О, ні, не ступати по правих путях
Борцями дзвінкої засади, —
Сприймати життя і творити життя
З кубельця своєї посади.
І встала потворна оголена суть
Повільної зради ідеї.
Не може, не може, не може ж так буть,
Облудники і фарисеї!
І ти розпізнав їх, таких мовчазних,
Однаковим трунком упитих,
Упертих і все заклопотаних, їх,
Що знають, що треба робити.
Коротка розмова та погляд часом,
Раптова і болісна проба,
І ось ти у лаві стоїш юнаком,
На бруку, де тупість і злоба.
Читаєте спільно рядки зпід поли,
І бліднуть уста і обличчя.
Ніхто бо не знає години, коли
І де його справа покличе.
Завмерли, заклякли, обпершись на стіл.
Холонуть відсунені лишки.
Товариш упявся очима в простір,
Карбуючи крицею вишкіл.
Не їхня пухка і задихана плоть,
Не їхні зацьковані душі!
За вступом твоїм тільки совість стає,
А проти резон — не єдиний:
Одроду бо ласе є тіло твоє
Вигоди, їди і родини.
Дорогу назви свою, ця — або ця,
Горіння — чи збирання крихот.
О, втіхо, що серце виповнюєш вкрай
По сумнівах і по ваганні!
Дорога, рогачка, березовий гай —
Як брила, як камінь на грані.
— Свідомі присяги? Свідомі шляхів?
І як небезпечні шляхи ці?
На стяг синьо-жовтий і зброю батьків…
І пальці холонуть на цівці.
Тепер вже тобі не відняти вінця,
Твоєї єдиної пихи.
Підеш неухильно, підеш до кінця
І вибух зголосить твій прихід.
Чекає спокуса тебе не одна,
І повні зрадливої знади
Прозорі озера науки, вина
Поезії пінні каскади.
Та де той пянкіший знайдеш водограй
І плеса синіші холодні,
Як ставити ногу недбало на край
Блакитної чаші безодні.
Захочеш — і будеш. В людині, затям,
Лежить невідгадана сила.
Зрослась небезпека з відважним життям,
Як з тілом смертельника крила.
І легко тобі, хоч і дивишся ниць,
Аби не спіткнутись ні разу,
І нести солодкий тягар таємниць
І гостру петарду наказу.
Навчишся надать блискавичність думкам
І рішенням важкість каміння.
Піти чи послати і стать сам-на-сам
З своїм невблаганним сумлінням.
Холодна очей твоїх синя вода,
Що бачуть гостріше і далі.
І навіть любов твоя буде тверда,
Як бронза, рубін і емалі.
Вона не зверне тебе в соняшний сад,
Де смови і грона сочисті.
Ні кроку зі шляху, ні думки назад,
Ні хвилі даремне на місці.
Далеко в безодні ланцюг поколінь,
Лик часу сіріє і гине.
Тобі бо самому найвищих горінь
Дано осягнути вершини.
За дня безнадійно. І мрію лиши.
В тумані і доли й вершини.
Та кожної ночі скрегочуть в тиші
Залізні колеса машини.
Щоночі котрийсь озивається шлях.
Неясні накази, проклони.
Це Спілка розводить по темних полях
Промоклі походні колони.
А ранок знайде їх за росами меж
В окопах своїх занімілих.
Ось бризнула лінія перлами стеж,
Разками знялися відділи.
І вже розцвітають в просторах ясних
Багряні і чорнії квіти.
Жорстокі маневри такі, що за них
Доводиться кровю платити.
Ще куриться й дихає важко земля
По стрілах огненної бурі,
А вже заливають оселі й поля,
Мов повінь, блакитні мундури.
Але до кінця треба виконать план
Читкий операції цеї.
Там втрати, що кровю захлюпують лан,
І відступ у давні траншеї.
І помста ворожа, і вісті лихі
І муки нечувані в світі.
О, бийте, катуйте, сліпі і глухі,
Уявним проломом упиті.
Хтось руку по мапі спокійно простяг,
Там вам контратаки не взріти
На тих невідомих, прозорих полях,
Де ви лиш розгублені діти.
Прийшлось купувать перемогу всіляк
Зазнати біди і напасти:
Вночі на дорозі від куль посіпак
Свого команданта покласти.
(Три роки душили розжеврілий шал,
І месник підніс свою руку,
Коли то закидавсь і їх ґенерал
Від кулі на літньому бруку).
На страх і за кару — суди полеві,
І землю поглинула тиша.
Щоб відповідь ваша — атаки нові —
Ударила тим голосніша.
Вона покотилась луною до гір,
Ясніше займаються ранки:
Команда відкрила побір
Всі брами наростіж до бранки.
І йдуть по шляхах звідусіль, як один,
Одною густою юрбою,
Меткий робітник, і важкий селянин,
По зброю і просто до бою.
Не твориться в будучині,
Будується нині.
Це люди на сталь перекуті в огні,
Це люди як брили камінні.
Не втішені власники пенсій і рент,
Тендітні квітки пансіонів, —
Хто кровю і волею сціпить в цемент
Безвладний пісок міліонів.
Був час над усе легковажних гадок —
Імпреза і знову імпреза —
Коли заблищав на ріллі Городок
Безжалісним холодом леза.
Суспільносте блідо-рожевих півслів,
Гурра-наукової бздури,
Огрядно-тупих патріотів послів
І всіх ювилятів культури!
Ці стріли безумні ударом бича
По рабському виді твоєму.
В просвіти і пасіки стрільно влуча,
В рожеві лаштунки едему.
Хвала ж Тобі, Ти, що в рішаючий час
Все маєш духового гарту
На стіл побойовища кинути нас
Тверезо, без жалю, як карту.
О, вір у одваги ясне багаття́
І скинеш, як порвану лаху,
І слабість, і сумнів, і марність життя
Коли ти не відаєш страху.
І так тебе хміль наливає ущерть
І так опановує тіло,
Що входить твоя упокорена смерть,
Як служка бентежно-несміло.
Чи знала про нього людина одна,
Як вдарила прудкістю хвилі
Його незаглушених стрілів луна
У плюшах вигідної вілі.
Нікчеми з нікчем! Не дешевий папір,
Атрамент і жалісні жести, —
Ворожою кровю і гуком мортір
Виписує нарід протести.
О, Націє, дужа і вічна, як Бог —
Не це покоління холопів —
Хто злото знеславить твоїх перемог
При Корсуні і Конотопі?
О, Націє, що над добро і над зло
Над долю і ласку, і кару,
Товаришу, ти, чиє тіло вжила
Рішуча рука, як штилєта.
Тремтять молоді і здорові тіла
І зводяться крила до лету.
І ми будем гідні, не слави й похвал,
Учинку, що горами руха!
Ґранати, петарди, живий арсенал
Із плоти розкутого духа.
О, думка, що тіло без жалю руба,
Що очі й уста твої сушить.
Архангельська срібноголоса труба
Гремить крізь простори і душі.
І мертві встають і шукають хреста,
Їх очі розчахнуто-тьмяні.
Встають наче поросль, струнка і густа —
Страшне покоління титанів.
Приспішене слідство. Нервовий синкліт
І вулиця: крови і плоті.
Його девятнадцять нескінчених літ
І присуд: — лише доживоття.
Йому не згоріти як метеорит,
Осяявши простір широкий,
Пропалювать серцем похмурий ґраніт
Десятків безвихідних років.
Йому умірати щоночі, щодня,
Щохвилі конати по тричі,
Між корчами крешучи іскри огня
І кривлячи гордо обличчя.
Шкодуй для них погляду, дум і промов
І знай у хвилину загину,
Що купить твоя непідроблена кров
Лиш сльози ледачі і слину.
Твій крик металевий у інші серця,
Що квітами квітнуть у глуші:
Убийте в гадках своїх матір-отця,
Залізом випалюйте душі.
О, вірте, всі мури земного впадуть,
Як серце обернеш у сурму.
Найвищі бо вежі духовости ждуть
Твойого шаленого штурму.
І чують одні, і не чують одні,
Малі в недоладному горі.
Стихія виконує сліпо, у сні,
Проґнозу: двоподіл таборів.
Каміння лягло на холодних полях
Важкими моренами ріні.
О, їх здобувати в упертих боях,
Ці хмурі окопи камінні.
А ви, що фелахами ґлей рівнини
Місили в цяцьковані стіни,
Ось вдарять громи — і осядуть вони
Озерами жовтої глини.
Є погляд у того жорстоко прямий,
Хто смерті заглянув у вічі,
І бачить завчасу він плями чуми,
На свіжо-рожевім обличчі.
І чує завчасу заразу і мор
І зводить безжалісну руку...
Та стане сліпим, хто ховався до нор
Від першого пострілів звуку.
Як гурт овечок ошаліло-тупий:
Тісніше, докупи, докупи!
Щоб вранці заслати пахучі степи
Отруйними купами трупу.
І ось він виходить ще раз на процес,
З вязниці, що мертва і сіра,
Своє показати камінне лице
І крикнути нації: Віра!
І в хвилю важку, що для інших ріша
Про волю і соняшні далі,
Гидка, ропувата і ховзька душа
Зачовгалась в поросі залі.
Мовчала достойна і сита юрба,
Гойдалась задушлива мряка.
І крикнуло серце: чи хто розруба
Набубніле мязиво рака!
Твоє поготівля пекуче… Та раз —
Записка: нагальна розмова.
Товариш нервово говорить: наказ,
На шосту годину до Львова.
Робоче убрання. Лиця не голи.
Усе докладніше — на стрічі.
Ніхто бо не знає години, коли
І де його справа покличе.
— Готові на чин? — Команданте, наказ.
І рвуться слова невблаганні.
Не бестія з кулі твоєї, а плаз
Впаде в передсмертнім харчанні.
Життям своїм купиш не славу і честь,
І бачиш понуро- нерадий:
Не пурпур оздобою шат твоїх єсть,
А чорна сироватка зради.
Та ти не відхилиш свойого вінця,
Блідий, наче крейда, і тихий.
Підеш неухильно, підеш до кінця,
І вибух зголосить твій прихід.
Нахмурились брови, скипіли уста
І зморшки на чолі твоєму.
А думка, на диво ясна і проста,
Останню ріша теорему.
До розвязки — відступ. Не дати углуб
Проховзнутись тілові гада.
І рішення: в скруті твій кинутий труп
Найкраща твоя барикада.
О, ранок, як ранок твойого життя,
І очі ті, ховзькі і гострі.
Твій погляд невгнутий, що їх перетяв,
І твій незахитаний постріл.
Той стріл, що лавіну зриває важку,
Прокляття випадку, що скрізь є.
І ось ти фехтуєш рапірами куль,
Разиш блискавками децизій.
Ще хвиля — і душить дихання твоє
Юрба, що тяжка і густа є.
Остання з чола твого блискавка бє
І кулею в мозок вертає.
Розкрийте зіниці, розкрийте серця,
Черпайте криштальне повітря.
Одвіку земля не зазнала бо ця
Такого безкрайого вітру.
1935