I.
Читайте ґазети при тихім вікні,
Впивайтесь ясним каламутом.
І як не зірвуться ці лагідні дні,
Не крикнуть розпучливо-люто!
Читали, пряли недомріяні сни,
Солодку молошність туману.
Від року до року, з весни до весни,
Від рана чекали до рана.
Вели не в майбутнє, де бурі і грім,
В минувшину спогади всі ці.
О, будьте ви прокляті кодлом усім
І ваші діла і річниці!
II.
Багато нам вогників кволих мани
На всяких трясовинах квітло.
У мряку сьогодні і будучини
Прожектором кинуто світло.
Ви вийшли, незнані, із темряви нор
Позначити шлях перемоги.
І знав вас поштовий брудний коридор
І сірі обніжки дороги.
Це ви написали на брукові міст
Трьох літер багряну рекляму.
Не роки життєвою мірою — зміст
Для того, хто дивиться прямо.
Лягла постанова за спокій лиця
І буря за погляди тихі.
Йдете неухильно, йдете до кінця
І вибух голосить ваш прихід.
***
III.
Обістя у соннім підміськім селі —
Сади та сади та левади —
Набої, що ти їх збирав на ріллі,
І школа — леговище зради.
Та ось по кількох невиразних роках
Ти вже ґімназистом у Львові —
Де стерла дбайлива услужна рука
Всі плями пролитої крови.
Книжки та наука, та течія днів
За ладом міщанських фіранок.
І вперше пекучий задушений гнів
На рабсько-плескатий поранок.
IV.
І бачили очі дитячі твої,
Широкі і схожі на рану,
Як люди, що знали визвольні бої,
Улесливо кланялись пану.
І слухали уші, коли вчителі
Учили, нечесно-лукаві,
Лучити гонори своєї землі
І службу ворожій державі.
О, ні, не ступати по правих путях
Борцями дзвінкої засади, —
Сприймати життя і творити життя
З кубельця своєї посади.
І встала потворна оголена суть
Повільної зради ідеї.
Не може, не може, не може ж так буть,
Облудники і фарисеї!
І ти розпізнав їх, таких мовчазних,
Однаковим трунком упитих,
Упертих і все заклопотаних, їх,
Що знають, що треба робити.
V.
Коротка розмова та погляд часом,
Раптова і болісна проба,
І ось ти у лаві стоїш юнаком,
На бруку, де тупість і злоба.
Читаєте спільно рядки зпід поли,
І бліднуть уста і обличчя.
Ніхто бо не знає години, коли
І де його справа покличе.
VI.
Завмерли, заклякли, обпершись на стіл.
Холонуть відсунені лишки.
Товариш упявся очима в простір,
Карбуючи крицею вишкіл.
Не їхня пухка і задихана плоть,
Не їхні зацьковані душі!
За вступом твоїм тільки совість стає,
А проти резон — не єдиний:
Одроду бо ласе є тіло твоє
Вигоди, їди і родини.
Дорогу назви свою, ця — або ця,
Горіння — чи збирання крихот.
VII.
О, втіхо, що серце виповнюєш вкрай
По сумнівах і по ваганні!
Дорога, рогачка, березовий гай —
Як брила, як камінь на грані.
— Свідомі присяги? Свідомі шляхів?
І як небезпечні шляхи ці?
На стяг синьо-жовтий і зброю батьків…
І пальці холонуть на цівці.
Тепер вже тобі не відняти вінця,
Твоєї єдиної пихи.
Підеш неухильно, підеш до кінця
І вибух зголосить твій прихід.
VIII.
Чекає спокуса тебе не одна,
І повні зрадливої знади
Прозорі озера науки, вина
Поезії пінні каскади.
Та де той пянкіший знайдеш водограй
І плеса синіші холодні,
Як ставити ногу недбало на край
Блакитної чаші безодні.
IX.
Захочеш — і будеш. В людині, затям,
Лежить невідгадана сила.
Зрослась небезпека з відважним життям,
Як з тілом смертельника крила.
І легко тобі, хоч і дивишся ниць,
Аби не спіткнутись ні разу,
І нести солодкий тягар таємниць
І гостру петарду наказу.
Навчишся надать блискавичність думкам
І рішенням важкість каміння.
Піти чи послати і стать сам-на-сам
З своїм невблаганним сумлінням.
X.
Холодна очей твоїх синя вода,
Що бачуть гостріше і далі.
І навіть любов твоя буде тверда,
Як бронза, рубін і емалі.
Вона не зверне тебе в соняшний сад,
Де смови і грона сочисті.
Ні кроку зі шляху, ні думки назад,
Ні хвилі даремне на місці.
Далеко в безодні ланцюг поколінь,
Лик часу сіріє і гине.
Тобі бо самому найвищих горінь
Дано осягнути вершини.
***
XII.
За дня безнадійно. І мрію лиши.
В тумані і доли й вершини.
Та кожної ночі скрегочуть в тиші
Залізні колеса машини.
Щоночі котрийсь озивається шлях.
Неясні накази, проклони.
Це Спілка розводить по темних полях
Промоклі походні колони.
А ранок знайде їх за росами меж
В окопах своїх занімілих.
Ось бризнула лінія перлами стеж,
Разками знялися відділи.
І вже розцвітають в просторах ясних
Багряні і чорнії квіти.
Жорстокі маневри такі, що за них
Доводиться кровю платити.
XIII.
Ще куриться й дихає важко земля
По стрілах огненної бурі,
А вже заливають оселі й поля,
Мов повінь, блакитні мундури.
Але до кінця треба виконать план
Читкий операції цеї.
Там втрати, що кровю захлюпують лан,
І відступ у давні траншеї.
І помста ворожа, і вісті лихі
І муки нечувані в світі.
О, бийте, катуйте, сліпі і глухі,
Уявним проломом упиті.
Хтось руку по мапі спокійно простяг,
Там вам контратаки не взріти
На тих невідомих, прозорих полях,
Де ви лиш розгублені діти.
XIV.
Прийшлось купувать перемогу всіляк
Зазнати біди і напасти:
Вночі на дорозі від куль посіпак
Свого команданта покласти.
(Три роки душили розжеврілий шал,
І месник підніс свою руку,
Коли то закидавсь і їх ґенерал
Від кулі на літньому бруку).
XV.
На страх і за кару — суди полеві,
І землю поглинула тиша.
Щоб відповідь ваша — атаки нові —
Ударила тим голосніша.
Вона покотилась луною до гір,
Ясніше займаються ранки:
Команда відкрила побір
Всі брами наростіж до бранки.
І йдуть по шляхах звідусіль, як один,
Одною густою юрбою,
Меткий робітник, і важкий селянин,
По зброю і просто до бою.
* * *
XVI.
Не твориться в будучині,
Будується нині.
Це люди на сталь перекуті в огні,
Це люди як брили камінні.
Не втішені власники пенсій і рент,
Тендітні квітки пансіонів, —
Хто кровю і волею сціпить в цемент
Безвладний пісок міліонів.
XVII
Був час над усе легковажних гадок —
Імпреза і знову імпреза —
Коли заблищав на ріллі Городок
Безжалісним холодом леза.
Суспільносте блідо-рожевих півслів,
Гурра-наукової бздури,
Огрядно-тупих патріотів послів
І всіх ювилятів культури!
Ці стріли безумні ударом бича
По рабському виді твоєму.
В просвіти і пасіки стрільно влуча,
В рожеві лаштунки едему.
Хвала ж Тобі, Ти, що в рішаючий час
Все маєш духового гарту
На стіл побойовища кинути нас
Тверезо, без жалю, як карту.
XVIII.
О, вір у одваги ясне багаття́
І скинеш, як порвану лаху,
І слабість, і сумнів, і марність життя
Коли ти не відаєш страху.
І так тебе хміль наливає ущерть
І так опановує тіло,
Що входить твоя упокорена смерть,
Як служка бентежно-несміло.
* * *
XIX.
Чи знала про нього людина одна,
Як вдарила прудкістю хвилі
Його незаглушених стрілів луна
У плюшах вигідної вілі.
Нікчеми з нікчем! Не дешевий папір,
Атрамент і жалісні жести, —
Ворожою кровю і гуком мортір
Виписує нарід протести.
XX.
О, Націє, дужа і вічна, як Бог —
Не це покоління холопів —
Хто злото знеславить твоїх перемог
При Корсуні і Конотопі?
О, Націє, що над добро і над зло
Над долю і ласку, і кару,
XXI.
Товаришу, ти, чиє тіло вжила
Рішуча рука, як штилєта.
Тремтять молоді і здорові тіла
І зводяться крила до лету.
І ми будем гідні, не слави й похвал,
Учинку, що горами руха!
Ґранати, петарди, живий арсенал
Із плоти розкутого духа.
XXII.
О, думка, що тіло без жалю руба,
Що очі й уста твої сушить.
Архангельська срібноголоса труба
Гремить крізь простори і душі.
І мертві встають і шукають хреста,
Їх очі розчахнуто-тьмяні.
Встають наче поросль, струнка і густа —
Страшне покоління титанів.
XXIII.
Приспішене слідство. Нервовий синкліт
І вулиця: крови і плоті.
Його девятнадцять нескінчених літ
І присуд: — лише доживоття.
Йому не згоріти як метеорит,
Осяявши простір широкий,
Пропалювать серцем похмурий ґраніт
Десятків безвихідних років.
Йому умірати щоночі, щодня,
Щохвилі конати по тричі,
Між корчами крешучи іскри огня
І кривлячи гордо обличчя.
XXIV.
Шкодуй для них погляду, дум і промов
І знай у хвилину загину,
Що купить твоя непідроблена кров
Лиш сльози ледачі і слину.
Твій крик металевий у інші серця,
Що квітами квітнуть у глуші:
Убийте в гадках своїх матір-отця,
Залізом випалюйте душі.
О, вірте, всі мури земного впадуть,
Як серце обернеш у сурму.
Найвищі бо вежі духовости ждуть
Твойого шаленого штурму.
XXV.
І чують одні, і не чують одні,
Малі в недоладному горі.
Стихія виконує сліпо, у сні,
Проґнозу: двоподіл таборів.
Каміння лягло на холодних полях
Важкими моренами ріні.
О, їх здобувати в упертих боях,
Ці хмурі окопи камінні.
А ви, що фелахами ґлей рівнини
Місили в цяцьковані стіни,
Ось вдарять громи — і осядуть вони
Озерами жовтої глини.
XXVI.
Є погляд у того жорстоко прямий,
Хто смерті заглянув у вічі,
І бачить завчасу він плями чуми,
На свіжо-рожевім обличчі.
І чує завчасу заразу і мор
І зводить безжалісну руку . . .
Та стане сліпим, хто ховався до нор
Від першого пострілів звуку.
Як гурт овечок ошаліло-тупий:
Тісніше, докупи, докупи!
Щоб вранці заслати пахучі степи
Отруйними купами трупу.
XXVII.
І ось він виходить ще раз на процес,
З вязниці, що мертва і сіра,
Своє показати камінне лице
І крикнути нації: Віра!
І в хвилю важку, що для інших ріша
Про волю і соняшні далі,
Гидка, ропувата і ховзька душа
Зачовгалась в поросі залі.
Мовчала достойна і сита юрба,
Гойдалась задушлива мряка.
І крикнуло серце: чи хто розруба
Набубніле мязиво рака!
* * *
XXVIII.
Твоє поготівля пекуче ... Та раз —
Записка: нагальна розмова.
Товариш нервово говорить: наказ,
На шосту годину до Львова.
Робоче убрання. Лиця не голи.
Усе докладніше — на стрічі.
Ніхто бо не знає години, коли
І де його справа покличе.
XXIX.
— Готові на чин? — Команданте, наказ.
І рвуться слова невблаганні.
Не бестія з кулі твоєї, а плаз
Впаде в передсмертнім харчанні.
Життям своїм купиш не славу і честь,
І бачиш понуро- нерадий:
Не пурпур оздобою шат твоїх єсть,
А чорна сироватка зради.
Та ти не відхилиш свойого вінця,
Блідий, наче крейда, і тихий.
Підеш неухильно, підеш до кінця,
І вибух зголосить твій прихід.
XXX.
Нахмурились брови, скипіли уста
І зморшки на чолі твоєму.
А думка, на диво ясна і проста,
Останню ріша теорему.
До розвязки — відступ. Не дати углуб
Проховзнутись тілові гада.
І рішення: в скруті твій кинутий труп
Найкраща твоя барикада.
XXXI.
О, ранок, як ранок твойого життя,
І очі ті, ховзькі і гострі.
Твій погляд невгнутий, що їх перетяв,
І твій незахитаний постріл.
Той стріл, що лавіну зриває важку,
Прокляття випадку, що скрізь є.
І ось ти фехтуєш рапірами куль,
Разиш блискавками децизій.
Ще хвиля — і душить дихання твоє
Юрба, що тяжка і густа є.
Остання з чола твого блискавка бє
І кулею в мозок вертає.
* * *
XXXII.
Розкрийте зіниці, розкрийте серця,
Черпайте криштальне повітря.
Одвіку земля не зазнала бо ця
Такого безкрайого вітру.
1935
|
