Великдень у таборі полонених

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Великдень у таборі полонених
Василь Сімович
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

Великдень у таборі полонених

(Двацять літ тому).

Культурно-освітню й освідомну працю в таборі полонених українців у Фрайштадті (Горішня Австрія, недалеко Лінцу), почав. «Союз Визволення України» в листопаді 1914. р. Йшла вона серед невимовне важких обставин. Переможна російська армія залягла була всю Галичину. Серед полонених панував узагалі російський державний патріотизм. Що-вечора в кожному бараку лунав царський гимн. Між вояками вдержували царську дисципліну т. зв. підпрапорщики, з роду українці, алеж просякнуті наскрізь духом «непереможної русскої армії». І т. зв. «вольнопредєляющіїся», себто однорічні охотники. Інтеліґенти, росіяни й жиди з України, а то й «малороси», здебільша, соціялісти, мали все повну губу російських патріотичних фраз.

А проте спроквола робота наперед ішла. Т. зв. вечірні сходини призбирували день за днем щораз більше слухачів. Правда, не обходилося раз-у-раз без грубих лайок, нахабних виступів, проклямацій проти таборових робітників, проклямацій, що їх розвішували ріжні «патревоти» по видних і невидних місцях у бараках, (здебільша – в відхідних місцях). Бувало й таке, що до викладового бараку, сипалося каміння. Кинутий, зручно крізь вікно, великий камінь із даху одного бараку, тільки щастям не розвалив був голови викладачеві. Українським газетам, що виходили у Відні, мало хто вірив. Зате полонені цілими роями обступали карти воєнних фронтів, що висіли в бараці-читальній по свому все розяснювали. Червона лінія, що нею був зазначений австро-російський, фронт (аж десь під Краковом) викликувала ріжні міркування. Найбільше думок було таких, що ось-ось, мовляв, «наші» заберуть Відень і тоді буде – мир. Полонений і нічого більше тоді не хотів. Хай тільки прийде мир, а решта дурниця.

Найтяжча хвилина для праці в таборі це був – упадок Перемишля в березні 1915. р. А проте якось і ця важка подія минулася. Впертість, із якою вів свою працю «Союз» у таборі, своє вражіння робила. Вона не звужувалася, а ширшала, Полонені почали до неї звикати. Таборовий хор і орхестра з дня на день зростали. У таборовій школі збільшувалося з дня на день число учнів. Величезний барак, збудований на загальні читання, ледви вміщував людей на концертах.

А проте відчувалося відпір на кожному кроці. В революцію в Росії, в можливість утворення «Самостійної України», та ще в такій концепції, як її первісно проводив «Союз Визволення України», вірив мало хто. А проте виклади з історії України назбирували й до 1000 слухачів. Щораз цікавіші були дискусії на економічні й соціяльні теми.

Робота йшла.

•••

Надходив Великдень 1915. р. Заповідався він гарно. Година була чудова.

Вже від яких двох місяців ми чекали з Відня приходу таборового пан-отця. І надзвичайно важно було для нас, щоб він прибув до нас іще до Великодня, щоб люди могли говіти. Алеж справа затягалася. О. Омеляна Гнідого, пароха Луки на Буковині, ще з початком війни захопили австрійські жандарми, і його чогось не випускали з Талєргофу, дарма, що «Союз» робив усі можливі заходи, щоб його випустили. А нам хотілося власне мати о. Гнідого, відомого на Буковині українського патріота, одного з тих, що перед війною мав відвагу виступити проти всевладного тоді режіму М. Василька. Може, зате йому й попалось...

Перед Великоднем ми таки о. Омеляна не діждались. А приїхав він саме на Великдень. В таборі – ціла облога. Ввесь читальняний найбільший барак, у т. зв. другому таборі забитий битком людьми. З труднощами до провізоричного вівтаря добираємося ми та австрійські таборові старшини.

Нарешті Великодня Служба. Полонені слухають дуже вважливо. І така, як у них і не така. Якась наче зрозуміліша. Бо – українська вимова церковних, слів. Такого святкового настрою не доводилося давно бачити. Перед самим вівтарем здебільша старші люди. В очах сльози. А як уперше о. Омелян затяг «Христос воскрес», в бараці склалося щось несамовите. Страшний рев розлягся по бараці. То – ридали старші полонені, їх діди, батьки, родини, думки були далеко-далеко на Україні. Від тих згадок і покотився плач по бараці. Те саме, коли о. Омелян сказав декілька щирих слів і згадав далеку Україну, що про нас усіх згадує, нас чекає й без нас сьогодні святкує. Та тільки, як він сказав, що через рік вони всі нас там певно вже побачать на веселій уже Україні, лиця повипогоджувалися...

Як порозуміли тоді слово «вольна Україна» – тяжко було збагнути. Кожний по свому. Міркую, що тоді, на весну 1915. р. дуже ще небагато зрозуміло їх так, як їх розумів о. Омелян. Після відправи почалося «христосування». Цей такий далекий і незрозумілий для нас, західніх українців, звичай, аж тоді, в бараці на Великдень 1915. р. став нам зрозумілий. Забути ясних облич «дядьків», що тиснулися гурмою до тебе й щиро цілувалися – ніколи не можна. Розвязувалися уста і тим підпрапорщикам, тяжким ворогам нашої таборової роботи. Здається, вперше в таборі вони тоді забалакали по українському...

Як скрізь було весело тоді в таборі, який чудовий був настрій – й уявити, собі не можна. До вас підходили ті, що кидали вам у спину лайки і глузували з української мови. Підходили, усміхалися і щиро-щиро розціловувались.

•••

У кожному бараку свято для себе. Про те вже подбали ріжні митці, здебільша жиди, що вміли все добитися дозволу в командантурі на прохід до міста. Викручуючи на свій лад німецькі слова, вони для своїх православних товаришів діставали й горілку, й яєчка, й ковбасу, і свіжий білий хліб (цеж було в 1915. р. – всього було у Фрайштадті доволі!). В кожному бараці – спів, радощі. Зайдеш – не пускають. Припрошуються і христосуються. І мусиш побути в гостині. А то – й образа і... гріх. Тут та там кинеш кілька слів бажань. Зараз і тобі бажають. Із щирого серця бажають. А бажання в усіх одне; хай уже на той рік кожний із нас святкує в себе дома. І хай ця проклята війна пропаде!

•••

В бараці «інтеліґентів» – окреме свято. Тут зібралися т. зв. вольноопределяющії й за нашими стараннями, народні вчителі, учні ріжних шкіл, кооператори. Заставлений стіл посередині. Довкола, лавки. Всіх нас витають. Десь із кутків дивляться заздрим оком інтеліґенти-жиди. Та й їх просять до столу, Незабаром настрій робиться дуже гарний. Гармідер, аж крик. Це – після двох-трьох чарок. А потім – промови. Спершу зовсім – «неполітичні», а просто – великодні. Здебільша – смішні, веселі. І досі чуєш сальву радісного сміху, після промови Й. Безпалка, яка кінчилася словами: «Геть із нашого краю! Щоб із другим Великоднем ніодного з вас тут не було!» А далі співи. І чого там не було. І «Христос воскресе», й «Ангел вопіяше», і «Ще не вмерла», й «Дубінушка», й «Коробушка» і безліч пісень, що їх повиучував уже в таборі Евген Турула. А далі – пішло на політику. Правда, дехто кричить: «Не треба». А проте якийсь руський із України Ґончаров, вольноопредєляющійся, що спить день-у-день до 11. год. (барак інтеліґентів не підлягає загальнотаборовій дисциплін») глузує собі з таборової роботи, майже все підхмелений, до 4. год. ранку в карти грає – той Ґончаров своїм сильним голосом добивається того, що його слухають. Говорить дуже гладко, по адвокатському й кінчить, що мовляв, ми чекаємо хвилини, «кагда не будєт нікакаво правітєльства, а правітєльством будет – сам народ». Все це ніби критика нашої освідомної української роботи. Мовляв, вона – вузька, до того – сепаратистична...

Виховані на лектурі сильних фраз, наші земляки, вже й таборові робітники – попадають у захоплення. Оплескам нема кінця. Ґончаров – герой. Наче віперше його пізнали. А він сидить собі, самовпевнений, червоний од горілки, зневажливо дивиться на «хахлів», що розперезались.

Такого обличчя забути ніколи не можна. І слів таких ні! Це ті слова, які врізувались анархістичній нашій юрбі два-три роки пізніше й розкладали її зовсім. І кілько таких Ґончарових було тоді в таборі! Всі вони пізніше, як склалася таборова українська організація, раз-у-раз її підміновували...

На щастя, наших земляків спамятала розважлива відповідь Скорописа-Йолтуховського. Він порадив, що варта було такі гасла Ґончарову проголошувати там, на фронті, між російськими салдатами, які саме розграбовують українську Галичину...

На цю промову не було відповіді Ґончарова. Вона присоромила трохи земляків – хоч великоднього настрою не попсувала. Він не покидав табору, ввесь цей ясний великодній день... А дома, в місті, нас довго, майже до 4 год. зполудня, чекали наші родини.