Вибрані твори (Винниченко, 1927, ДВУ)/Талісман
| Вибрані твори Талісман |
Маленька рисочка ▶ |
|
Це вже виходило за межі всякого найміцнішого терпцю. То був не коридор політичних в'язнів, а якийсь допотопний хаос, над яким, неначе дух, заклопотано й без ладу вітав наш короткозорий староста в пенсне і велосипедистському картузику.
Хто як хотів, так і робив. Тому не подобається його камера. Він бере свої манатки і без всякого вагання переходить у другу. Там, розуміється, зараз-же з цього приводу ґвалт, крик, протести, зібрання, дискусії. Тютюн викурювався з такою швидкістю, наче ним топили в кухні. Почта не доставлялась, провалювалась. Газети ми не бачили. Передачі кралися по камерах і з'їдалися під ковдрами. Доходило до того, що замість шости грудок цукру почали брати по восьми, а то й по десяти. Все це не віщувало нічого доброго.
А найголовніше — побіг наш одсовувався в невідому далечінь. Без старости, без ладу в коридорі, без дисципліни в камері робити далі підкіп було абсолютно неможливо. Це було відомо навіть Задунаєву.
Правда, нас тікало небагато, всього сім душ срочних і безсрочних каторжан. Всі ми були зібрані в одній камері, всі більш чи менш негативно ставились до каторги і воліли бути на волі. Але цього було мало: для продовження підкопу треба було, щоб принаймні в нашій камері, звідки вівся підкіп, була абсолютна дисципліна.
Ну, а це з нашим велосипедистом улаштувати также легко, як з струмочком, що заклопотано й прожогом котиться з гори. Цей чоловік міг довести до сказу найлагіднішу людину. І не чим иншим, як своєю старанністю, усердям, клопотливістю. Ви його ніколи не побачите лежачим, е, ні: він весь — рух, турбота. Цілий день він біга з камери в камеру, чогось хвилюється, турбується, кричить, записує, одмахується. Волосся на лобі йому не висихало від поту і картузик промочувався з-підсподу аж на зверхній бік. Але все це було ні до чого. Він-же сам робив так, що вся його метушня і старанність давала тільки шкоду. Як це йому щастилось так устроюватись — не знаю. Але це був факт.
І зверх усього він був меншовик та ще спеціяліст по аграрному[2] питанню. Досить було зачутись в якомусь кутку «одрізки», «земля», «хазяйство», як картузик товариша Скрині вже там. А що він спішить завжди, то вривається в розмову наче бомба. І як аргументів у нього багато і всі треба яко-мога швидше викласти, то він тріщить, мов ракета, маха кулаками, губить пенсне, кричить здолу, одбивається, як його хотять спинити і замовкає тільки тоді, коли його силою витягнуть до справ.
Крім усього, сам він з нами не тікав і його мали швидко одправити в заслання. Так що йому наш побіг особливо не болів. Ні, нам треба було такого старосту, який міг-би дати лад хаосові і котрий сам був зацікавлений в утечі.
Але тут діло ускладнялось. Річ у тім, що певній частині коридора такий стан його подобався. Деяким просто «так собі», а деяким з принципу. Принципіяльними прихильниками цього безладдя були анархісти-індивідуалісти[3], а найпаче голова їхній Залєтаєв. В цій обстановці Залєтаєв почував себе страшенно благодушно, спокійно й затишно, як у теплій ванні. Він по цілих днях сидів по сусідніх камерах або лежав на койці поруч з Тимошкою й Замирайлом, своїми найближчими приятелями. Вони співали, грали в карти, робили вправи швайцарської та французької борні. Книжки Залєтаєв зневажав і тільки тоді звертав на них увагу, коли не вистарчало папіросного паперу. Тоді він вибирав з найтоншим папером (частіш усього через це прихильність його спадала на нелегальні[4] видання) і видирав з неї довгі стьожки. До протестів ставився спокійно з юмором. Коли-ж його дуже допікали, лице його насичувалось бурою кров'ю, сиві очі з білявими віями загострювались і він починав боронитись. Себ-то: підходив до найпалкішого протестанта, хапав його за барки, сильно, як грушу, тряс і хрипів:
— Ти чого? Чого верещиш? Що треба? — А за ним зараз-же підводились з койок Тимошка, Замирайло, Живчик, Архип і, розминаючи руки з інтересом поглядали на опонентів[5]. Звичайно, що дискусія в такій постановці питання хутко переривалась і Залєтаєв, заспокоївшись, з цигаркою в зубах, зробленою з прокламації «До всіх горожан», вилізав на вікно, пацав ногами по стіні й виспівував:
На базаре сідіт кот,
У нєго боліт жівот,
А на протів єго кошка
І у нєй боліт нємножко.
З койок підхоплювали, вносили більше жвавости й експресії[6] в мелодію. Тоді Залєтаєв зстрибував, одкидав у куток стіл з середини камери й зачинав танцювати. Для цього хор моментально переходив на иншу.
— Холєру! — кричав Залєтаєв, підморгуючи Тимошці.
Тимошка тоненьким тенорком прокашлювався, підкивував Живчикові й починав:
На окнє лєжіт прікмєта
З вінограду квєта,
Віноград растьот на вєткє
Соловей пойот у клєткє.
Залєтаєв спочатку тільки притопував ногами, поводив плечима, загонисто скидував головою. Потім раптом на новому коліні дико підгикував і з люттю кидався в танець.
— Жару більше! — кричав він.
Тимошка зразу набирав побільше повітря в груди, струсював вищипаною борідкою й розлягався:
Спой пєсню свою
Про жість горкую мою.
А жість горкая моя
До чего ти довєла.
Що-далі розвивалась історія «горкой жисті», з більшим захопленням і вогнем танцював Залєтаєв. Коли доходило до кінця, він впадав в екстаз[7], разом з хором задихано й хрипло вигукував і після цього падав усім своїм міцним, як із дуба витесаним, тілом на худорлявого Тимошку, тяжко дихав і витирав піт. Голова його ставала ще більш розчучверена і зовсім була похожа на купу вовни. (Правда, розчучвереність завжди була з ним, хоч-би він найгладше зачесався й виголився. Я думаю, це походило з його кудластих сірих брів і настовбурчених вусів).
Ми всі, останні, мовчали при вибухах такої веселости. Спочатку пробували умовляти Залєтаєва, але він реготав і одповідав нам:
— Пішли ви к чортам собачим! А що ми повинні співать: «На бой кровавий»? Подумаєш! Гадає, як заспіва: «На бой кровавий», так і справді кровавий. Що хочу, те й співаю. Співайте й ви, що хочете. Я вам забороняю? Чи я протестую, як ви щось робите?
Це правда: він ніколи не заваджав робити нам, що ми хотіли. Иноді ми вголос читали книжку, яку нам давали з других коридорів на який-небудь один день. Треба було читати як найшвидше. Залєтаєв нудився, тікав, співав, свистів, але не протестував.
В крайньому разі він міг розважатись з Пінею. Піня, звичайно, стояв собі тихенько де-небудь, лагідно й несміло посміхався і слухав товаришів. Залєтаєв хапав його за ногу і, як ягня, волік до себе в барліг на койку. Не датись Залєтаєву Піня не міг, — він весь був трохи більший за одну ногу лідера[8] анархістів. Він тільки кротко й боязко посміхався.
— Ну, Піню, на волю хочеш? — питав Залєтаєв, заціпивши Піню між колінами.
— А хто не хоче на волю? — одповідав Піня, кривлячись від болю.
— Справедливо. А чом-же ти не хочеш тікать з нами? Ти-ж теж каторжанин.
Та треба зауважити, що Піня, як рили підкіп, страшенно боявся і не міг спати від страху. Чого він боявся — невідомо, але через це й тікати не хотів, йому пропонували не раз.Піня на питання винувато посміхався й обережно викручував худеньку дитячу руку з лахматої, в рижому волоссі, лапи Залєтаєва. Але той держав міцно.
— Ну, чого-ж ти мовчиш? Ех ти, соціял-демократ! Поступай в анархісти, молодцем зразу станеш.
І на цю пропозицію Піня посміхався. Иноді Залєтаєв раптом робив таємне лице і глухим голосом говорив: «Тук, тук, тук!» Потім зразу зміняв вираз лиця на суворий, здивований і кричав: — «Кто там?» — «Мі», — одповідав собі-ж тоненьким, солоденьким і приниженим голоском.
Вся кумпанія неодмінно кожного разу весело й добродушно сміялась, а Піня все так-же посміхався. (По національності він єврей).
Я ніколи не бачив на маленькому веснянкуватому лиці Піні гніву, обурення або навіть суму чи журби, цих звичайних тюремних мешканців. Він на все трошки несміло, трошки ласкаво, трошки добродушно посміхався.
І я думаю, це було неспроста. Напевне колись давно вже, може ще тоді, як був Піня у «жестяного мастера» в науці, коли той бив його паяльником по голові, або як цькували його по вулицях собаками, мазали губи салом, він раз на все собі сказав: «Знаєш що, Піню, ти мовчи! Ти найменший, найпослідніший чоловік у світі і ти собі мовчи та посміхайся. Так буде лучче. Тебе б'ють по голові, а ти собі посміхайся. Тобі дають разом з Шариком вилизувати миски, вилизуй собі. Єсть люди більші, багатші, дужчі; єсть менші, бідніші, слабші. Ти-ж, Піню, найменший, найбідніший, найслабший».
І от через те, напевне, Піню нічим не можна було ні здивувати, ні образити. Коли в камері ішла якась суперечка, співали, читали, розмовляли, а Піня хотів взяти ближчу участь і його не слухали або одпихали, він собі з того нічого не робив і ні на хвилину не думав, що йому можна образитись. Це так і слід було.
Коли з Піні сміявся хто-небудь і обижав, а другий заступався й обороняв, Піня і до того й до другого однаково посміхався, несміло й добродушно-винувато. Мабуть, як у нього витрусили бомбу, дану йому на схованку, і потім били в участку, він так само реагував на те, як тоді, коли «жестяной мастєр» одкручував йому од голови вухо за перекинуте олово.
Хто його зна, може це була помилка з боку Піні, але безперечне те, що він сам так на себе дивився, сам щиро й непохито вірив, що він — найменший і найпослідніший. А тому не було нічого дивного втім, що навіть уголовні, які носили нам в казанах кандьор, і ті прикрикували на Піню:
— Ей, Піню, чого ґав ловиш? Миску давай! — А Піня й до них посміхався так само. А що-до Залєтаєва — само собою що про ніякий протест у нього й начерку думки не було. Та ще під таку хвилину, коли останньому було нудно і хотілось разважитись.
Безладдя наше тягнулося. Всі спроби змінити старосту й установити в коридорі якийсь лад незмінно натикались на буйно-веселе, певне в своїй силі протиділання анархістів.
— Ми не раби, чорт вас забирай! — вигукував з койки Залєтаєв, задравши ноги догори. — Самі собі раду дамо. Не треба нам командирів! Знаємо ми їх, досить.
Сам він був колишній підпоручик піхоти.
— Чим менше є влади, тим краще! З якої речи ви нам хочете посадить на шию якусь ще більш умілу каналію. Не хочемо!
А тимчасом літо, найкраща пора для побігу, минало. Часто сиві, холодні хмари цілими днями стояли над тюрмою і небо було похоже на перекинуту миску з кислим молоком. Вже й дощі починали накрапати з цеї миски. І хто знає, чи не розмиють вони як-небудь випадково землю під стіною й не викриють нашого підкопу? А прокопано було вже доволі. Власне, не малу ролю грало те, що ми помилились і закопались не в тому напрямі, що намітили. Через це ми, перше, наткнулись на сипкий, незручний грунт, який міг що-хвилини засипати нас. А, по-друге, несподівано для себе вилізли майже нагору і саме в тому місці, де попід стіною ходив вартовий.
Це нас і загальмувало. Попередній староста, за якого робився підкіп, стояв на тому, щоб покинути і копати в иншому напрямі. На його боці була тільки одна частина втікачів. Друга-ж держала руку Залєтаєва, котрий пропонував вести цей підкіп далі й тікати з нього «на-ура». Чим-би ця суперечка скінчилась — невідомо, бо того старосту несподівано вивезли у другу тюрму, а його місце зайняв Скриня.
Так справа й застигла і, здавалось, без надії хутко посунутись далі.
Але раптом одного сірого хмурого ранку нашого «велосипедиста» викликали в контору і сказали складати речі: його забирали в заслання.
В той-же день увечері наш коридор тривожно й заклопотано гув, як вулій, з якого зникла матка. З камери в камеру перебігали передвиборчі агітатори, читались прокламації, велись палкі дебати, малювались карикатури. Залєтаєв носився по коридору з грізним і надхненним лицем.
Діло йшло не про те, тому чи цьому кандидатові дати перевагу, а — бути чи не бути взагалі в нашім коридорі старості. Ось як була поставлена справа. І, треба сказати, не дуже було багато надій вивести її на бажану нам путь.Багатьох з виборців, серед яких були навіть скромні, лояльні[9] кадети[10], захоплювала ідея цілковитого самопорядкування.
— Ми хочемо хоч в тюрмі бути вільними! Кожний за всіх і всі за одного. Геть правительство! — От яка була їхня платформа[11]. У багатьох прокинулись інстинкти прадідів-бурлак, які виривали з корінням молоді дубки і з цими тільки товаришами блукали по нетрях та степах. Ця частина коридору дала повну волю своїм нахилам. Вони цілі дні ходили з камери в камеру, міняли що-години койку, обідали десь у біса, пролазили навіть у инші коридори й цілком здичавіли. Коли-б не вечірні повірки, вони-б і ночували по чужих камерах десь під столами.
Иншими керували більш матеріяльні інтереси й надії. Вони безрозсудно повірили Залєтаєву, що матимуть без старости по десять грудок цукру і принаймні раз на тиждень по справжній котлеті. Бо при владі старостів — аргументував[12] Залєтаєв — «аристократія» дістає з волі передачі й не ділиться з коридором, а їсть їх сама. Це, звичайно, був тільки несовісний спосіб агітації, але мрія про котлету була така приваблива, що Залєтаєву охоче вірили.
Деяким просто подобався рух сам по собі і через те вони допомагали його розвитку всім, чим могли. Вони з охотою читали й писали прокламації, розносили їх по камерах, агітували, розпаляли, але кінчати не хотіли.
Це був непевний час, і важко сказати, чим-би він скінчився, коли-б до нас не вмішалась сама тюремна адміністрація. Офіціяльно ніяких тюремних старост вона не знала й не відала, але коридор без старости був і для неї явищем анормальним, негарним і, головне, клопітливим. Замість того, щоб балакати з одним чоловіком, відомим, коректним, більш-менш досвідченим, начальству доводилось вступати в розмови з цілими камерами, повними ґвалту, махаючих рук, роззявлених ротів, свисту, гамору, реготу.
І через те неофіціяльно, але серйозно й поважно було зроблено пропозицію негайно вибрати старосту й припинити заколот. В противному разі будуть ужиті «відповідні міри».
Що таке «відповідні міри», — більшість з нас добре знала, і тому довелось серйозно задуматись над «иноземним вмішательством».
І от анархісти раптом стихли. Але ця тиша була якогось непевного, загадкового характеру. Вони шепотілися по кутах, бігали з камери в камеру, про щось палко радились, часто вибухали несподіваним голосним реготом. Иноді вони аж качалися по койках і плакали од сміху.
Ми чекали якогось екстравагантного[13] випаду.
І, дійсно, так і сталось.
Раз уранці, як тільки піднялось питання про голосування над виставленими кандидатами, Тимошка виліз в нашій камері на стіл і попрохав слова. Коли стихло, він рішуче й силкуючись бути серйозним заявив:
— Господа, п'ята камера! Наша партія доручила мені ось що сказать вам. Ми довго обмірковували питання і рішили виставити кандидатом… товариша Піню.І, помітивши рух серед нас, поспішно закричав далі:
— Не думайте, що це жарт! Ми серйозно. Попереджаймо, що коли його не буде вибрано, ми оповіщаймо війну не на життя, а на смерть. Раз влада належить таким, як Піня, то й ми собі вибираймо Піню! По всім правилам. Хай живе староста — Піня!
— Ур-ра! — підхопили анархісти. — Ур-ра, староста Піня! Піня! Піня!
Крики здивовання, обурення одної партії змішалися з криками «Піня» і реготом другої. Це було сигналом для всього коридору. Скрізь залунали вигуки: «Піня, Піня, Піня». Десь узялися плакати з портретом Піні, досить удачного малюнку, на яких було написано: «Хай живе влада! Хай живе староста Піня!»
Ім'я Піні літало, як м'яч, по всіх камерах, ним гралися, перекидувалися. Навіть дійсні прихильники влади захопились таким надзвичайним кандидатом і реготом кричали «Піня!»
Нам прийшлось пильно задуматись. Не вибрати Піню це значить розтягнути хаос на безмежний час. Вибрати? Ідея мати старостою Піню наводила на нас і сміх, і сором, і злість.
Але все-ж таки рішили вибрати. Нехай, ми виберем Піню, але примусимо поважати його, поважати в його лиці нашу волю, нашу, переложену на його, владу над самими собою. Згода! Хай живе староста Піня!
Серйозно, строго, без натяку на насмішку ми заявили, що пристаєм на кандидатуру Піні. І в той-ж вечір при співах і реготі, з феєрверком із насичених нафтою ганчірок, було оповіщено всій тюрмі, що на «нижньому угловому коридорі» тепер старостою — Піня 1-й.
Піню спочатку зовсім не вразила така увага до його персони. Коли ім'я його на всі голоси вигукувалось під низькими стелями камер, він тільки посміхався своєю звичайно посмішкою. Його тягали по камерах, висаджували на столи, говорили над його головою палкі промови в його честь, — Піня тільки кумедно поводив головою і добродушно показував усім свої ріденькі зуби.
— Хочеш бути старостою, Піня?
— А чому ні? Хто не хоче бути старостою? — розуміючи жарт, одповідав Піня також жартом.
Але коли Тимошка, Сердюков, дядя Дум-Дум, Замирайло і декільки членів «аристократії» цілком серйозно, поважно й навіть суворо заявили йому, що він є староста, коли перенесли його паршивеньку ковдру й подушчину на матрац старости, коли дали йому списки товаришів, весь папір, тютюн, цукор, сіль, ящик оселедців, коли сказали, що з цього моменту порядок, спокій і добробут коридору лежить на його плечах, — тоді Піня перестав посміхатись і став такий блідий, що навіть на підборідді видно було ластовиння.
— Ви розумійте, товаришу, що це не жарт, а серйозна й відповідальна річ, — сказав товариш Сердюков. Сам товариш Сердюков, якому завжди передавали в блискучих кастрюльках пресмачні котлети з города. Сам товариш Сердюков, який читав по-німецькому другий том Маркса і ніколи не вступав ні з ким в які-небудь ближчі відносини.
Піня почав щось говорити про те, що він не годиться на старосту, що він нічого не знає, що він собі малообразований робітник… Але його не слухали навіть, це й без нього добре всім було відомо.
— Ну, тепер, братіку, кінець! — рішуче проговорив Тимошка. (Між иншим, це його була пропозиція вибрати Піню старостою). — Проголосували і шабаш, нічого не зробиш. Тепер, брат, тільки старайся, щоб у тебе було добре. Провір списки, хазяйство своє проконтролюй, словом, як слід, веди діло.
Піня тривожно, неймовірно бігав очима по лицях. Але всі були серйозні. Правда, недалеко на кінці сидів Залєтаєв, качав ногами і, крутячи кудлаті вуса, хитро посміхався. Ну, так це-ж був Залєтаєв, а не хто инший. Всі-ж, навіть Замирайло, ставились цілком серйозно.
І Піня помалу, незграбно взяв список товаришів у руки й почав читати. Довгенький синенький зшиток дрібно, як змерзлий листок в-осени, дрижав в його руках.
Мені в ту ніч чогось не спалось. Чого саме — не пригадаю: мало хіба причин може бути для цього там, де на вікнах ґрати, на дверях замки, а між ними в тісній скрині стін — дванадцять тяжко сплячих людей, котрі й у сні почувають себе хворими, нещасними, злими.
Я не спав і тихо лежав у своєму кутку. Сердюков коло мене обережно схлипував носом. Здавалось, він після кожного хлипання прислухався, яке воно робить вражіння на камеру. Коло Піні, на столику старости, горіла лямпочка того сорту, який вживають в поганеньких готельчиках на чорних сходах.
Спочатку там не помічалось ніякого руху. Але о годині, може, другій, третій вночі помалу підвелася з койки невеличка постать і сіла. Це був Піня. По його рухах, виразу лиця я бачив, що він не спав зовсім. А вираз лиця був цікавий, якого я ніколи ще не бачив у Піні. Він робив вражіння людини, яка прислухається до процесу в середині себе і при тому до такого процесу, котрого сам не розуміє. Очі широко разплющені, незрячі, губи одвисли не то дурновато, не то скорбно. Він довго сидів, не рухаючись, тільки часом глибоко зідхаючи. Потім раптом злякано озирнувся по камері, але, не помітивши нічого підозрілого, заспокоївся й зліз з койки.
Я мусів підвестися на лікті, щоб побачити, що він робив. Піня перекладав оселедці на папір і шепотом по-єврейському рахував: ейн, цвей, дрей, фір, финиф. Оселедців було не п'ятнадцять, як казав товариш Петро, що часово заміщав старосту, а всього одинадцять.
Піня заклопотано й не похваляюче похитав головою.
Потім він узявся за цукор. З цею справою у нього затягнулося, бо цукру було аж дві великі торби. Мені надокучило чекати кінця і я знову ліг, слухаючи, як Піня сухо стукав грудочками, шепочучи… «финіфендрайцик, зексендрайцик, зибендрайцик»…
І під цей шепіт я несподівано заснув.
Другого дня всі прокинулись в настрою веселої й нетерплячої цікавости. Першою думкою у більшости було: ну, як там наш Піня? А Піня був уже давно на ногах. Він замів камеру, прибрав на столі, порозкладав усім порції цукру (по шість, а не по вісім грудок кожному) і стукав у двері дозорцеві.
— Надзиратель! Надзиратель! Гаврилюк!
Голос його лунав незвично серйозно, хоч і не зовсім упевнено. (Раніш він тільки висовував ніс у вовчок і тоненьким, несмілим, прохаючим голоском протягував: «Господ-ин надзиратель, п'ятая камура проситься до вєтру»).
— Чуєте, надзиратель? Що це таке? Одчиняйте вже двері. Ну? Старості треба сахар роздавать. — І вже з деякою нетерплячістю лупив кулачком по товстелезних дверях.
Ми мовчки, скидаючись очима, слухали. В коридорі почувся брязкіт ключів і заспаний голос Гаврилюка:
— Ну, чого там? Чого стукаєш? Чого треба?
— «Чого треба». Треба кип'яток. Ну? Одчиняйте двері, мені нада йти.
Гаврилюк чомусь мовчав. Мабуть, сонно й зневажливо одійшов і сів собі на свою табуретку в кутку.
Піня затарабанив дужче.
— Ну, чого б'єш двері, ти! — десь з глибини пробубонів Гаврилюків голос.
Піня розсердився.
— Що значить «чого б'єш»? Када староста каже одчинить, то треба одчинить, а не чуть-лі йти та садитьця собі на табуретку. Одчиняйте вже камуру. Ну?
На нарах, як по команді, вибух дружний регіт.
— Бий, Піню, двері. Пантуфлею їх. В трісочки рознеси! — крикнув Залєтаєв. — Що він позволяє собі з старостою жартувать!
Піня озирнувся й здивовано подивився на нас.
— Я не понімаю, що-ж тут смішного? Як він не буде одчинять старості, то кому вже він буде одчинять, кому?
Регіт з дужчою силою розлігся по камері.
Але тут нахмурено й мовчки підвівся з койки Сердюков, напнув на себе ковдру і рішуче пішов до дверей.
— Гаврилюк! — різко й виразно крикнув він у вовчок. — Одчиніть старості двері.
Зараз-же затупали ноги й брязнули ключі, заклацавши в замку. Двері роззявились і Сердюков, уступаючись з дороги, з повагою повів рукою до Піні:
— Прошу, товаришу-старосто.
Піня взяв кошик з цукром і строго сказав Гаврилюкові:— Ідіть за мною й одчиняйте камери. Мені треба цукор роздавать. Швидше!
Гаврилюк, певно, забув, що було вчора вибрано старостою Піню. Тепер він згадав і почував, певне, себе ніяково. Коли Піня вийшов, він хутенько зачинив за ним двері й бігцем пішов з ключами вперед.
В камері стояв сміх і гомін.
Але дивна річ: не минуло й тижня, як цей сміх почав зникати. Перші дні кожне слово Піні викликало цілі вихори веселощів і насмішок. За ним ходили немов прислужники його, попередливо розчиняли перед ним двері, подавали йому пальто, калоші.
І, дійсно, трудно було, не звикнувши, байдуже дивитись на Піню. Цей маленький комик рішуче не хотів зрозуміти свого становища і цілком серйозно та поважно поставився до свого старостування. Треба було бачити, як він балакав, наприклад, з начальником тюрми. З самим начальником тюрми. Раніше, коли останній заходив до нас в камеру, Піня тільки одним оком визирав десь позаду із-за спин товаришів і, мабуть, мови не знайшов-би, коли-б до нього звернувся сам начальник. Тепер-же він не давав йому проходу з банею. Коридор по місяцю не буває в бані. Що це таке?! Піня не міг цього так лишити. Раз його вибрано старостою, так він мусить дбати, щоб коридор мав усе, що йому полагається. Баня полагається два рази на місяць. Давайте нам баню і вже.
Піню питали:
— А ви не боїтесь балакать з начальником? («Ти» йому тепер уже мало хто казав).
— Боятись? А чого-би я мав боятись? Коли староста буде боятись, то хто не буде боятись, хто?
І коли сміялись, то він абсолютно не розумів, що тут бачили смішного. Сміялись також, наприклад, з того, що Піня на рахунок комуни завів собі гребінець і дзеркальце, перед яким що-ранку ретельно зачісував своє іржаве волосся. Або з того, що він вибрав собі найкращі штани, піджак, капелюх, пальто.
— Це — прерогатива[14] влади! — кричав Залєтаєв.
Піня не знав, що то таке «прерогатива» та, але якже могло бути инакше? Хіба він не перший чоловік у коридорі, не староста, якого вибрали майже одноголосно? Ну? Значить, нехай староста коридору ходить, як якийсь халамидник? Це була-б добра справа.
Нічого не було вже комічного в тім, що Піня з строгим і заклопотаним виглядом замикав у шафку цукор, тютюн і, взагалі, всю маєтність. Навпаки, це було дуже добре, краще ніж за велосипедиста-старости, коли один день було багато, а другий нічого, коли всяк, хто хотів, брав собі сам, скільки знав.
Не сміялись також і з того, що Піня в певні години, коли по «конституції» камери установлена була «тиша», чіплявся до тих, хто порушував цей пункт. Анархістам, звичайно, закона не писано, але після того, як трохи не дійшло до бійки з «конституціоналістами», вони для свого власного спокою перестали учиняти занадто великий гамір.
Навіть те, що Піня казав «када вам говорить староста» — уже не здавалось ультракомічним[15].
Особливо-ж легко призвичаїлись до старостування Піні «дядюшки-аграрники». Вони трохи не на другий день уклали цей факт в своє світорозуміння, дали йому відповідну оцінку і вже нічому не дивувались.
Правда, треба сказати, що Піня умів таки поводитись з ними, як слід.Це просто діти були та й годі, инакше Піня не міг на них дивитись. Наприклад, така історія. Раз до Піні прийшов Корнієнко з 8-ої камери, і з справжніми сльозами почав жалітися, що його обидили. Обидили-ж його тим, що коли прийшов з Червоного Хресту новий транспорт одежі й роздавали її, то не йому дісталась студентська шинеля, а Горбачеві! Це тим паче було обидно й боляче йому, що у Горбача була вже «хуражка» з червоним «околушком», жовті черевики і навіть сорочка з маніжкою. Для одного це було вже занадто та ще в той час, як він, Корнієнко, дістав якесь пальто з жовтими костяними ґудзиками. Горбач міг-би принаймні помінятися «хуражками».
Як тут бути? Що зробив-би велосипедист? Він-би махнув рукою, закричав-би, щоб йому не докучали дурницями, тут-же попрохав-би вибачення за крик і куди-небудь заклопотано побіг-би. Піня-ж так не міг. Староста на те й староста, щоб усі були задоволені.
Він прийшов до Горбача й запропонував йому помінятись «хуражками». Але це був такий ловкий, славний кашкетик, так привабно червоніло на йому «околушко», так, нарешті, Горбач звик до нього, що мінятись на старий з порепаним козирком картуз Корнієнка йому страшно було навіть подумати. Він рішуче одмовився. Тоді Піні, само собою, нічого иншого не лишалось, як гарненько прочистити цього франта.
— Ви стидіця, товаришу! Фе! Який-же з вас соціяліст, коли ви не хочете поділитися з своїм товаришем, не хочете. Ви повинні ще самі сказать: «У Корнієнка єсть студенська шинеля? Нема. А жовті башмаки є? Нема. А хуражка? Нема. Ну, то я дам йому хуражку». Оттак роблять соціялісти. А так, як ви хочете, то це роблять тільки буржуї. Дайте йому хуражку, я вам кажу! Када вам говорить староста, то ви повинні слухатись.І Горбач мусів віддати свого ловкого, славного картузика з дворянським, червоним околушем. Мусів, бо так хотів староста.
Або, наприклад, так. У старости суть певні точно визначені адміністративні години. Не можна його цілий день шарпати то за тим, то за сим. Що тобі треба, од такої до такої сміливо звертайся до товариша старости і все тобі буде зроблено. Ні, дядюшки не такий народ. Вони серед ночи готові сіпати чоловіка, щоб він дав йому паперу й конверта, бо йому чогось, бачите, не спиться, скучно за ріднею й хочеться листа їй написати.
Піня в таких випадках був непохитний.
«Нема» — і кінець.
Я пам'ятаю таку сцену.
Уже вечір. За вікном галасує й б'ється в шибки вітер. Рами тоскно пориплюють і дме холодом. На нарах подалі від вікна в напівтемному кутку лежать анархісти й «конституціоналісти» в дружньому й тісному безладді. Видно ноги, руки, спини, носи. Одні лежать, підклавши під голову подушки, а другі — живіт або коліно сусіди. Але всім зручно й затишно. Вони всі співають «Ревуть, стогнуть». Це пісня про те, як сиділи колись запорожці в турецькій неволі: третій рік уже минав за ґратами, а їх усе не йшли виручати «брати, орлята Вкраїни». І запорожцям було журно. І, мабуть, була якась рідність в долі запорожців з хористами, бо ця пісня співалася завжди з особливим чуттям. Тепер-же під холодне й зле виття вітру, вона співається майже з побожністю. Тимошка строгий, блідий і грізно позира на Живчика, який часто фальшивить. Залєтаєв хмуро задумливий. Замирайло розм'як і, схиливши голову на меншовика Зубковського, обережно й любовно заливає своєю октавою усі дефекти Живчика. А очі його мрійно й неодривно кліпають до світла лямпочки на загальнім столі.
За цим столом дядя Дум-Дум і Теоретик грають в шахмати. Дядя Дум-Дум похожий на лисого, кучерявого апостола Петра, яким його малюють малярі. Дядя зробив заповіт: коли його будут вішати, хай перед смертю хто-небудь, хоч крізь стінку, загра з ним в шахмати. Тоді він помре, як слід революціонерові, спокійно і з гідністю. Але тепер він грає, як партач: пісня йому заваджає. Річ у тім, що він пісню також любить і навіть сам співає умильним, здавленим тенорком.
А тут ще «Ревуть, стогнуть». Нічого дивного, що Теоретик цим невеликодушно й жадно користується. Дядя Дум-Дум партію програє.
— Шах королю! — чується весь час упертий, уважний шепіт Теоретика.
— А щоб вас… чорт! — перестає підтягувати дядя Дум і визвіряється на дошку.
Піня до всього цього ставиться безпричасно. Він сидить за столиком заглиблений в господарські рахунки. Ні вітер, ні пісня, ті тиха туга тюремного вечора його не доймають, — сьогодні з города доставили знов цих яєць. Ну, маєте собі: в коридорі є сімдесят душ, а яєць усього п'ятдесят. От і поділи нарівно.
І от під таку хвилину являється який-небудь дядюшка. Йому треба тютюну, в їхній камері весь вийшов. Хто його знає. Якось так трапилось, що викурили до строку.
Дядюшка депутатом від камери. Почуваючи, взагалі, незаконність своєї місії, а крім того, маючи на увазі неположений час, депутат підходить до столика навшпиньках. Зупинившись, він деякий час чекає мовчки, заявивши про свою присутність тільки легким кашлем.
Піня зирка на нього і знов нахиляється до цифр.Дядюшка озирається до співаків, слухає, дивиться на шахматистів, взагалі дає Піні зрозуміти, що він не який-небудь нахаба і занятому чоловікові не хоче навалитись на голову. Він собі підожде.
Але Піня рахує й рахує, а по шепотінні його зовсім непомітно, що він гадає дати собі якусь павзу. Тоді депутат прокашлюється, щоб дати відповідний тон голосові, й м'яко говорить:
— Товаришу-старосто!
Товариш-староста навіть голови не підводить.
Депутат зідхає.
— Товаришу-старосто!
— Ну?
— В нашій камері, знаєте, тютюнцю…
— Нема! — лаконічно перебиває Піня і з шумом перегортає папір. Потім раптом кида й строго звергається до прохача:
— Вам не стидно, ні? Ви-же собі спите вдень, правда? Ви собі курите папіроски, а староста бігає. Так? Ну? І зато ви приходите морочить йому голову, коли він сидить за ділом, коли? Яка камера?
— Шоста, — винувато говорить депутат.
— Що-о? — обурюється Піня. — Та я-ж у суботу дав вам чотири пачки? У середу получка. Нема!
Дядюшка чує по голосу, що справа безнадійна, нічого не говорить більше і помалу йде із камери.
Сцену чують, але ніхто й не посміхається. Пригорнувшись одне до одного, як викинені на берег після аварії[16], вони з тихою, тайною журбою співають:
Гей, ви, хлопці-запорожці,
Сини вольної волі,
Чом не йдете визволяти
Нас в тяжкій неволі?
За вікном казиться вітер. Піня рахує.
Безумовно, в цій історії з Пінею ми мали диво такого самого характеру, я думаю, як в казках, коли герой її — миршавий, забитий, занехаяний всіма Іванко-дурник раптом дістає звідкись талісман і робиться знаменитим багатирем, царевичем і т. д. В казках процесу перевертання на царевича ніхто не бачить, а у нас це одбувалось на наших власних очах.
З кожним днем колишній безодмовний, з приниженою посмішкою Іванко-дурник одмирав, а на його місці наростав царевич. Де зістався старий Піня, де в ньому заховувався новий, коли саме почалось переродження — все це було тайною. Єдине, що нам ясно було, це те, що старий Піня зник, замість нього у нас був турботливий, вертлявий, досить умілий староста-Піня. У нас тепер завжди був сніданок, обід часто прикрашувався фруктами, газета доставлялась акуратно. А почта ніколи не була так добре поставлена, як тепер. Більше того: почта всеї тюрми ішла вже тепер через Піню. Тут уже треба було мати талант. Варто було тільки бачити, як він уперто й завзято вистоював цілими годинами десь на сходах, піджидаючи дозорця-листоношу. Або вираз його лиця, коли він веде переговори з цим дозорцем: ласкавий, то таємний, раптом байдужий, потім вмить палкий, надхнений.
— Ну, брат Піня! Не ждав! — дружньо обнімаючи його за стан, з захопленням иноді говорив Тимошка. Але Піня з делікатною твердістю визволявся з його обіймів і біг куди-небудь. Фамільярности[17] він не любив.
Але, звичайно, не всі так увірували в Піню й забули, що він був раніш. І найпершим з таких, само собою, був Залєтаєв.Залетаєв ще міг терпіти, коли з Піні сміялися, коли перебільшено поштиво звали його «товаришем-старостою», він сам підставляв йому стільця з прислужливою міною. Але коли він побачив, що Піня цілком серйозно, безоглядно й щиро увірував у себе, коли ця віра дивним дивом передалася навіть Тимошці, Залєтаєв перестав жартувати. Це було занадто образливо, занадто глумливо, щоб можна було ставитись до цього так легко. Якийсь вишкребок людини, якась недобита нікчемність може панувати над всіма. І то тільки через те, що йому дали владу. О, раби нікчемні, загіпнотизували себе словом і задоволені. Їм постав бездушний пень і скажи: «це влада», і вони будуть падать перед ним. Без цього вони не можуть.
Але запал Залєтаєва вже через щось не мав впливу навіть серед найщиріших його прихильників. А з Тимошкою вийшла навіть сварка з цього приводу. Тимошка не розумів, чого Залєтаєву хочеться від Піні: староста зразковий, чудесний, чого більше.
Залєтаєв-же аж пінився. В тому й річ, що чудесний, на жаль! Ідеальний. Треба тільки подивитись, як цей шморкляк ставиться тепер до селян, робітників. Це йому плебс[18], нижчі істоти, він тепер тільки з аристократами водиться. А тон який? А їсть він як? Окремо і все найкраще.
Це все була правда. Тимошка признавав це, але що зробиш, як це вже такий порядок: староста, голова ніби.
Залєтаєв люто плювався й одходив, а один раз так вилаяв Тимошку, що той мусів одповісти тим-же і після цього їхня дружба розірвалася.
Але зате Залєтаєв вимещував усе над Пінею.— Ну, ти? Чай скоро? Швидше там повертайся! — гукав він на нього, як на слугу.
Піня, звичайно, нічого не одповідав йому, немов не помічав ні тону, ні самого Залєтаєва. Спочатку, правда, він дивувався; не ображався, а дивувався, як дивується чоловік, коли бачить, що хтось сам собі старається плюнути в лице. Піню вибрано було за старосту, Піня був представником усіх. Піня це коридор, це і Залєтаєв, і Сердюков, і дядя Дум-Дум, і аграрники, всі. Плювати на Піню, це, значить, плювати на себе. Хто-ж так робить? Тільки божевільний, «несознательний» чоловік. Ну, що-ж говорить з божевільним? І Піня одмовчувався. Але не так, як раніш, не з покірливо-ласкавою посмішкою, а серйозно, неуважно, удаючи, що занятий чим-небудь.
Залєтаєва-ж це ще більш розпаляло, — щоб принизити Піню, він частіше, ніж вперед, підходив до нього й жартував:
— «Тук, тук, тук!» — «Хто там»? — «Мі».
Але в голосі його вже не було теплого добродушшя, а сухий-злий сміх, чулось чекання зачіпки, щоб дати волю своїм почуванням.
Піня в такі хвилини непомітно й заклопотано вибігав куди-небудь з камери.
Пахло чимсь серйозним і тяжким.
І от раз увечері Залєтаєв несподівано зібрав усіх, хто мав колись тікати й суворо, одривистим і ворожим тоном заявив:
— Я хочу кінчити справу з побігом.
— Як саме?
— Так. Ви перед виборами старости казали, що його найбільше треба для того, щоб дати лад коридорові, щоб упорядкувати зносини з волею. Це все єсть?— Ну… єсть, — нерішуче й сухо одповів Сердюков. Ми вже догадувались, до чого хилить Залєтаєв.
— Добре. В такому разі ми, значить, можемо приступити до скінчення побігу. Зносини з волею єсть, староста у нас ідеальний, ніщо не стоїть на перепоні. Коли ми почнем копати і як? Треба обміркувати. Инакше я сам робитиму.
Так, ми вже розуміли, що тут було найголовніше.
Дядя Дум-Дум засміявся, видув недокурок з цигарочки й м'яко взяв Залєтаєва за лікоть.
— Ех, братіку, киньте ви бідного Піню, дайте й собі і йому спокій. Як то кажуть: «аби лихо та тихо».
Залєтаєв нетерпляче одшатнув руку.
— Та при чому тут Піня? От маєте собі. Діло йде про серйозну справу, а ви свого Піню тикайте під ніс. Ну, що-ж?
Ясно, що Залєтаєв рішив неодмінно дискредитувати бідного старосту.
Що Піня в цій справі здрефить[19], в цьому ніхто з нас не сумнівався. Досить було пригадати, як він трусився що-ночи, коли ми копали. Він ще тоді сам не брав участи. Як-же тепер буде? Доведеться йому, певно, іти з староства. Знов піде в коридорі катавасія, перевибори старости, сварки, дискусії, скандали, безладдя.
Ми спробували похитрити: треба, мовляв, ще трошки почекати, потім обережно змінити старосту, а тоді…
Але Залєтаєв не дав навіть скінчити.
— Якого-ж ви чорта вибирали такого старосту, котрий не годиться на найбільш важну справу ув'язнених? Тимошка? Анархісти? Брехня! Знать не знаю! Або зміняйте його зараз-же, або хай береться. Я ждать більше не можу, я хочу на волю, буде з мене.— Що робити?
— Що-ж, треба покликать Піню, — сказав, зідхаючи, дядя Дум-Дум, — запропонуємо йому. Якщо виясниться, що не може, хай одмовляється від старостування. Що-ж порадиш?
Покликали Піню. Маленьке, чепурненьке личко його подивлялось на нас з цікавістю й легкою турботою.
Руде, жорстке, як з іржавого дротику, волосся було старанно зачісане й пушилося над вухами.
— От, товаришу… — почав Сердюков: — ми тут зібрались, щоб розпочать знов справу з побігом.
На слові «побіг» очі Піні здригнулись, трошки поширились, а ніс став блідий. Дядя Дум-Дум одвів од нього погляд і став душити ногою недокурок. Тимошка пощіпував борідку й гостро зиркав на Піню. Залєтаєв посміхнувся.
— Ви, як староста, повинні взяти в цьому участь. Коли хочете, самі можете з нами тікати, не хочете — зоставайтесь. Але без вашої допомоги обійтись неможливо. Треба зноситись з волею, слідкувати вночі за камерою, словом… необхідно. Ми обсудили і думаєм, що необхідно.
— Так, я теж думаю, що без старости вести справу не можна, — з натиском і потайною насмішкою підтвердив Залєтаєв, не зводячи очей з Піні.
Піня раптом здвигнув плечима.
— Ну-да-а! — здивовано протягнув він. — А як-же можна без старости таку серйозну справу робити? Який-же там порядок буде, який? Я таки сам думав про це. Раз ми маємо уже такий підкоп, то нам-же стидно, щоб ним не скористувались. А що-ж! Ми, знаєте, як зробим?
Піня таємно озирнувся, потім гаряче, поспішно зашепотів, усе так-же неспокійно бігаючи очима:— Ми зробим так. Це дуже добре, що ви захотіли. Я думав, що ви вже не хочете більше… Так ми зробим так…
— Чекай! — грубо перебив його Залєтаєв, — як ми зробим, це ми самі знаєм. Ти згоджуєшся?
— Ну-да, я згоджуюсь! А то як-же!
— Ну, це й все, що тебе питають. А тепер давайте обмірковувать…
Тимошка од задоволення вийняв портабак з буйно стрибаючою тройкою на кришці й, весело підморгуючи, підніс Піні цигарку.
— Отце инше діло! — скрикнув він. — За це на, брат, папіроску! Бери, бери — нічого, я другу зроблю.
Ми теж були й здивовані і зрадувані таким поводженням Піні і обсипали-б його «папіросками», виключаючи, звичайно, Залєтаєва. Не дивляючись на те, що, на його думку, без участи старости ніяк не можна було розпочинати справи, він цілком ігнорував[20] Піню. Коли той хотів уставити слово, Залєтаєв обривав його, не слухав, повторяв його-ж слова з таким виглядом, немов Піні тут зовсім не було і він не говорив цих слів. Піня потискував плечима, але, натурально, не міг мовчати в такій відповідальній справі. Він не перечив Залєтаєву, не звертався і до нього, але те, що думав, він висловлював. Він-же в думках своїх мав повну рацію: наприклад, його рада була — знестися наперед з волею, дізнатись, чи там готові, як слід, чи будуть гроші, пашпорти, квартирі, а тоді вже приступати до діла тут. Залєтаєв-же зараз став проти цієї, ідіотської пропозиції, як він сказав.
Треба насамперед провірити, чи не завалився підкіп, чи суть інструменти, чи можна далі копати, скільки треба на це часу, а тоді вже зноситись з волею.Добре. Ми згодились з цим.
— Нехай так! — посміхнувся Піня. — І то таки розумна рада.
— А тебе не питають про це… Я пропоную цеї-ж ночи розібрать стіну й спуститись в яму. Дуже добре було-б, якби староста також спустився. Пропоную себе і старосту.
— А мене третього… — добродушно вставив дядя Дум-Дум. Цим він зразу притишив непокій, що перебіг по нас од пропозиції Залєтаєва.
У Піні знов побілів ніс і очі закруглились, забігали, але він дуже охоче згодився. Залєтаєв хмуро й злісно жмурив очі.
Ніяких завалів у підкопі не виявилось, все було, як слід. Але от з копанням далі могла вийти неприємна історія. Багато було шансів за те, що грунт завалиться над нами.
Залєтаєв-же категорично заявив, що він не береться там копати, риску багато, а потреби ніякої.
— Як так?!
— А так, що ми все одно не можемо далеко від доріжки вартового прокопатись. Вилазячи, ми однаково будемо замічені. Наші колишні плани прокопатись у ярок — дурниця, дірці такої великої довжини не буде повітря. Копати-ж далі на якийсь сажень нема ніякої рації.
У нас витягнулись обличчя.
— Чекайте, ми-ж можемо робити ширшу дірку! — сказав Сердюков.
— Ну, вибачайте, це буде через два роки! — сердито струсюючи землю з піджака, одповів Залєтаєв. — Я більше чекати не можу. Я вношу таку пропозицію: тікать через цей підкіп, що є. Але так, щоб усіх нас не перестріляли, один — передній, мусить кинутись сам на вартового, повалить його на землю і цим дать всім останнім збігти у ярок, де будуть стоять екіпажі. От мій план. Звичайно один мусить пожертвувать собою для всіх. Кинем жеребок. А коли може вирватись і він, тим краще. Але рискує здорово. Ну, що ви на це?
Ми мовчали. Багато було правди в словах Залєтаєва, але погано те, що один все таки мусів загинути.
Риск, що й казати, річ хвилююча, ваблюча, але як смертний жеребок випаде?
— Ну, це дурниці! — флегматично сказав Голубов, як і звичайно.
Залєтаєв живо покосився на нього.
— Як дурниці?
— Та так. З якої речи рискувать хоч одним життям. Краще спробувать з другого боку, в иншому місці, провірити ще раз тут. І взагалі, я тут бачу щось… непевне. Чого ради раптом тепер виявилось, що наші плани не годились? Чого повітря не стане? Хто то сказав?
Аж дивно було, що цей сонний здоровенний дядя так розпалився й ожив. Дядя Дум-Дум лукаво посміхнувся й, підморгнувши до Сердюкова, сказав:
— А голубчику нашому, видно, не хочеться помирать.
Тоді Голубов повернувся до дяді всім важким тілом, серйозно подивився йому в лице і спокійно, рішуче промовив:
— Добре. Я згоджуюсь.
Дядя Дум-Дум засміявся й почав вибачатись, але Голубов уперто і вже знов флегматично[21] твердив:— Не хочу. Стою за план Залєтаєва.
— Ну, коли так, то й я! — задиракувато крикнув дядя Дум-Дум.
Виходило якесь чорт-зна-що, якесь змагання в безрозсудності. А втім, дяді Дум-Думові й Залєтаєву добре було змагатись, маючи за спиною довічну каторгу, себто майже смерть. А мені, наприклад, або Тимошці треба було задуматись.
Але Тимошка-ж і покінчив мої вагання. Як-не-як, а в плані Залєтаєва те гарно, що тут чорт забирай, зразу тобі воля. Риск є, але тільки для одного. В старому-ж плані цей самий риск у меншому, правда, розмірі був у всіх. Так нехай-же один пострада за всіх. Він, Тимошка, готов хоч зараз.
— А будемо копатись далі, марудитись, так нас і накриють. Тоді вже годі мештать!
— Згода! — сказав я. Зоставались Сердюков і Піня. Залєтаєв поглядав на останнього смакуючим поглядом. Піня стояв блідий, затихлий і чудно водив по нас широкими очима. Йому, мабуть, не вірилось, що це серйозно.
— Ну, Піня, а ти-ж як, чого замовк, га, — піднято спитав Тимошка. — Рішайся. Ти, брат, староста. Не можна.
— Я слухаю, що ви говорите. Скажіть ви, скажіть, тоді я скажу… — тихо сказав Піня.
Сердюков нахмурив лоба і дивився кудись під ноги, маючи такий вираз, немов вираховував якусь задачу.
— Добре, я згоден, — відняв він голову і подивився на всіх зміненими очима. І при цьому посміхнувся не притаманною йому, якоюсь запобігаюче-винуватою посмішкою.
Зоставався один Піня. Він чогось дуже передихнув і хриплуватим голосом промовив:— Ну, і я згоден. Нехай буде так.
— Браво, Піня! — сильно ударив його по плечі Тимошка. — Отак справжні революціонери повинні говорить. Ну, браття, так коли-ж ми жеребок кидаєм?
Залєтаєв після одповіди Піні подивився на нього довгим поглядом і хутко повернувся до Тимошки.
— Жеребок в самий останній момент! — сказав він.
— Розуміється, — засміявся дядя Дум-Дум. — Не дуже приємно з смертним присудом в кешені. А то все таки надія: може не я. Правда, Піня?
Тоді Піня прокашлявся і все-ж таки хрипко сказав:
— А я просив-би, щоб тепер, як це можна.
Залєтаєв умить злорадісно й жорстоко витягнув до нього лице.
— Ну, ні, голубе, ми вашого брата розуміємо. А потім одмовитись, заслабнути й тому подібне? Ні, вибачайте! Почекай уже до самого побігу. Побачимо, як ви свою одважність покажете… Я, панове, проти жеребка тепер!
Дійсно, це було незручно, ми мусіли згодитись з ним. Тоді Піня, блідо посміхаючись, сказав Залєтаєву:
— Я тільки для того, що в когось є мама або сестра, чи хось другий, так щоб встигли приїхать побачитися. Може це дуже трудно їм.
— Ну, це ніжності! Можна й без мами обійтись. Мама, тато, бабуся ще.
— Годі про це. Кінець! — понуро перебив його Голубов.
Ми розійшлись по своїх койках.
І от почалось готування до побігу. Підкіп ще протягнули трохи, так що лишилось всього стільки, щоб не провалилось під вартовим, кроки якого иноді ми чули. На це треба було покласти ночей сім, бо копали майже голими руками, щоб не робити шуму. За час копання вийшла знов сутичка в Піні з Залєтаєвим. Залєтаєву конче хотілось, щоб Піня також копав, а Піня не хотів. Це не його була функція, його обов'язок дивитись, щоб усе йшло, як слід, а не копати. Чи вартовий пильнує біля дверей, чи немає гомону в коридорі, чи не треба кому з копаючих випити подати, це Пінине діло, а копати — ні.
— Ну, чекай-же ти! — один раз пригрозився Залєтаєв. Що він думав, ніхто не знав, а найменше Піня. Але це на нього не зробило ніякого вражіння. Це-ж Залєтаєв, хіба можна серйозно ставитись до нього. Крім того, Піня був, очевидно, занятий иншими переживаннями. Тепер він зробився далеко поважніший, ніж раніш. Він так само бігав по камерах, ділив передачі, розносив сніданок і вечерю, але в поводженні його стало менше нервової хапливости. Иноді він навіть дещо забував, плутав і не міг пригадати. Часто задумувався і здригував усім тілом, як зверталися до нього. Часом уночі, прокинувшись, я дивився на Піню і бачив, що він не спав і лежав лицем догори з застиглими, широко розплющеними очима. Зачісуватись перед дзеркальцем перестав і навіть у другий коридор бігав з розкудовченою головою. Щоки зблідли й схудли.
Правда, всі ми, тікаючі були в особливому настрої, але у нас це так не кидалось в очі, як у Піні. І на Піню почали поглядати з посмішкою. Знов зачувся сміх, жарти з нього. Правда, жартувала тільки наша камера та й то не голосно, бо побіг в жартах грав неодмінну ролю, але для Залєтаєва й цього було досить. Він і сам ще більш зачучверів, але робив усе можливе, щоб якомога довше відтягнути день жеребка. Чого йому хотілось, ми не знали, — все вже було наготовлено на волі і тут, лишилось тільки призначити день. Але ледве заходила розмова про день, Залєтаєв щось вигадував знов і мусіли одкладати.
Чи не чекав він, що Піня не витримає мук чекання й одмовиться? Ну, то він дуже помилявся. Я балакав якось з Пінею.
— А що, страшно трохи, Піню?
Піня потиснув плечима і сказав:
— А що буде чоловік робить?
— Ну, як дуже страшно, то ніхто не силує, одмовитись можна. Я, принаймні, не знаю…
Мені хотілось подивитись, яке це зробить вражіння на Піню.
Він зідхнув.
— Ну-да, вам таки можна одмовитись.
— А вам?
Піня вибачливо посміхнувся.
— А ви мені скажіть, коли пароход потопає і всі рятуються, то капитан біжить поперед чи позад усіх? Ну? Чи страшно, чи ні — а стій. А як євреї колись у пустелі блукали, то вожді їхні позаду йшли? Вони тікали? Га?
Якщо Залєтаєв рахував на Пінин страх, то він рахунки міг покинути, бо у Піні було щось іще, крім страху.
Але, нарешті, настав таки той день, як уже ніщо не перешкоджало.
Ввечері тягнули жеребок і він випав Сердюкову.
Ні Сердюков, ні ми з цього приводу нічого особливого не виявили. Сердюкову так Сердюкову, комусь мусіло випасти. Що було у Сердюкова та й у нас всередині — це инша річ, але зверху всі ми були серйозні, діловиті і хіба що занадто хапливі. Та Тимошка ще, як людина безпосередня, не видержував тону: то співав цілий день, то прощався з товаришами по камері, то задумувався так, що не чув, як його шарпали.Вночі, о першій годині, по знаку Піні ми тихо підвелися й по одному стали залазити під нари, поклавши замість себе зарані наготовлене опудало. Піня заліз останнім.
Між иншим, пам'ятаю, що ще там, під нарами, при невеличкому світлі лямпи я звернув увагу на його очі. В них був такий вираз, якого я не бачив і в царевича Піні: напружено-хиже, мало не жорстоке, гостре, все помічаюче й ніби нічого не бачуче. Але приглядатись не було коли.
Наш підкіп виходив з-під фундаменту. Фундамент-же був виведений так, що біля його попід всім будинком тюрми ішов досить широкий рівчак, немов іще один коридор. В цьому коридорі перед діркою підкопу ми всі зупинились. У дяді Дум-Дума в руках був електричний лихтарик, який кидав сліпучий сніп молочного світла на вогкі чорні стіни рівчака. Чи від цього світла, чи чого иншого у всіх обличчя здавались дуже блідими, а очі надзвичайно блискучими.
Балакали пошепки. У Сердюкова в руках був револьвер, один на всіх. Але стріляти з нього Сердюкову можна було тільки тоді, коли він повалить вартового на землю, приставивши револьвер до самого тіла. Тоді і звук буде приглушений і шансів більше за те, що не промахнеться.
— Ідіть! — прошепотів Піня.
Сердюков якось поривчасто й мовчки потиснув нам руки і, ніби впавши додолу, поліз у дірку підкопу. У мене ще довго після того, як зникли в дірі його ноги, стояло перед очима його гарне, розумне лице, скривлене якоюсь непотрібною гримасою посмішки. План був такий: Сердюков прориє вихід на поверхню, вернеться, тоді ми всі полізем за ним. Вистромивши голову з підкопу, він піджидає вартового. Коли той рівняється з ним, вискакує, кидається на нього, а ми всі біжимо у ярок. Там слухаєм; як не буде вистрілу револьвера, або не прибіжить він сам, тікаємо без нього.
Тихо було, як у домовині, ні одного звуку, ні свисту вартових, ні шороху вітра, нічого, що, звичайно, чути найглухішої ночи в камері. Тільки наше дихання та свист у носі Залєтаєва. (Залєтаєв чисто виголився, підстригся, вимився, зачесався, але все-таки робив вражіння кошлатого). Дядя Дум-Дум курив цигарку за цигаркою, так що Тимошка мусів йому порадити покинути, бо з дірки підкопу повалить такий дим, як з фабричного димаря. Але дядя підморгнув і закурив нову цигарку об недокурок старої.
Піня стояв коло мене і я бачив, як він напружено витягував шию і сторожко водив нею, немов гадюка, що чує небезпеку. Залєтаєв щось зашепотів Голубову.
— Ша там! — строго крикнув Піня.
Залєтаєв різко повернувся в бік Піні, але Голубов потягнув його за руку і він нічого не сказав.
Піня-ж навіть не помітив руху Залєтаєва і слухав. Потім тихенько поліз нагору, щоб спитати, як в камері.
В цей час якраз виліз з дірки Сердюков. Він мав дикий, трохи не божевільний вигляд. Весь у землі, з розчучвереним волоссям, з бігаючими, напруженими очима, задиханий.
— Що? Що таке?! Що?!
Сердюков сперся об стіну.
— Пропало, товариші! — переривчастим, судорожним шепотом заговорив він. — Не можна. Нас, здається, накрили. Там салдати.
Ми похололи.
— Ви бачили? — спитав дядя Дум, наводячи на Сердюкова лихтар.
Сердюков прижмурився.— Я не бачив… Так, я бачив. Там рух… Вартовий стоїть біля будки і не рушиться… Я не знаю… По моєму, неможливо… Я бачив три чи чотири фігури, які рухалися біля стіни… Нас видав хто-небудь… Що робить тепер, що робить?
— Та ви бачили салдат?! — раптом люто визвірився Голубов. — Говоріть ви, чорт-би вас узяв!
Сердюков неспокійно закліпав од світла й розсердився:
— Говорю-ж вам, що бачив… Ради бога, одведіть свій лихтар, він мені ріже очі!..
Дядя Дум-Дум напрямив світло на стелю, але воно все-ж таки зачіпало лице Сердюкова з вимазаним у чорне носом і щокою, з чудними, розтеряними, дикими, підозрілими очима.
— Та ви, мабуть, помилились, товаришу, — протиснувся наперед Тимошка. — Підіть ще раз. Та швидше… Що-ж це таке? Дірка там… Вартовий зразу побачить… Ах ти-ж, господи, хіба можна так. Ідіть!
— Та не можна… Я не піду… Я не можу… Ми всі погибнемо… Це абсурд… Я вам кажу, там салдати. Це безумство іти… Нам треба подумать… — гаряче зашепотів Сердюков.
— Та що думать! — зашипів Залєтаєв. — Ви просто злякались, чорт вас забери, от і все! Ви — боягуз паршивий! дрянь! Ідіть, ви витягнули жеребок, ідіть зараз-же!
Сердюков притулився всею спиною до стіни й не рушився. По виразу його лиця було видно, що він ні на крок не відступить з свого місця, хоч-би його різали.
— Я не піду… Це безумство… — бурмотів він і це викликало сліпу, звірячу лють проти нього. Хотілось одідрати його від стіни і втокмачити головою в дірку, — лізь!
І от в цей мент, пам'ятаю, мене хтось сильно одпихнув до стіни і проліз наперед. Це був Піня.
— Що тут таке? Ша! Ви сказились, чи що!? — голосним шепотом крикнув він. — Залєтаєв, я вам кажу, киньте, ша! Дайте я скажу. Ну?!
В голосі його було щось таке, що примусило всіх мимоволі замовкнути. Чулось, що чоловік з таким голосом має підставу так говорити, має щось сказати і скаже те, що нас вирятує. Навіть Залєтаєв на мент замовк, не то здивований, не то обурений, не то чекаючи.
— Дайте сюди ваш револьверт! — коротко сказав Піня Сердюкову. В цей мент світло лихтаря упало на всю його невеличку постать. Він весь дрібно-дрібно дрижав, як дрижить будинок, під яким скажено проноситься поїзд. Сіренькі очі були поширені і чоловічок у них гостро й чудно чорнів.
Сердюков машинально, покірно подав револьвер.
Піня взяв і повернувся до нас.
— Щоб мені тут було тихо! Я піду замісто товариша Сердюкова. Ша! Я подивлюсь і прийду сказать. Потім полізете вже ви. Але ша, бо нас заберуть. Я вже йду.
І він поліз у дірку. Настало гнітюче мовчання, серед якого було чути тільки легке шарудіння землі в норі та наше дихання. Сердюков, як прибитий до ганебного стовпа, стояв, зігнувшись, подивляючись розтеряними, напівбожевільними очима. Останні похмуро й непорушно стояли на своїх місцях. Навіть дядя не курив.
Хвилин через три з'явився Піня. Перед тим, як говорити, видихнув кілька раз повітря з грудей, як людина, що задихаються від чогось.
— Там ніяких салдатів нема… Там-же тихо… Вартовий ходить… Ми можемо іти… — Залєтаєв вмить ступив до Сердюкова і з грізною рішучістю проговорив:
— Сердюков, ідіть.
Але Сердюков мовчав і так само моторошно дивився на нас.
— Залєтаєв! — мало не крикнув раптом Піня, — хто тут командор, ви чи я? Дайте спокій товаришу Сердюкову. Раз я кажу, що я іду, то я таки іду. Що ви хочете тут, що? Щоб наша справа погибла, так? Ви цього хочете? Раз я вам кажу мовчать, то мовчать мені тут! Хто тут староста?! Ша!.. Ставайте всі в рядки! Залєтаєв на самий зад! Ну?
Залєтаєв скажено шарпнувся і мовчки став на самий перед.
— Залєтаєв, я вам кажу: ідіть назад! Ви самий дужчий, вам нада назад. Ну?..
— Залєтаєв, ідіть, ідіть, ради бога, дайте спокій, — зашепотіли инші.
— Та з якої речи я назад?! — стріпнувся він усім тілом. — Не хочу!
— А я таки хочу, щоб ви назад! — прошипів Піня з дивною, невиданою у нього силою. — І ви мені підете. Коли вам староста говорить, що ви підете, то це таки так і буде. Ну?
І раптом Піня підняв револьвер і націлився в Залєтаєва. Було темно й не видно лиця Піні, але по голосу, по витягненій руці чулося, що це зовсім не жарт, що ще хвилина і він вистрілить.
— Залєтаєв! Ідіть же, чорт вас забери, ідіот подлий! — з одчаєм крикнув Голубов.І Залєтаєв мовчки, покірно, нахиливши голову, протиснувся і став туди, куди наказав староста.
Хвилин через п'ять, коли я вирвавшись з дірки, вилазив за дядьком Дум-Думом на поверхню землі, в чотирьох кроках від себе я побачив чорно-сіру масу, яка хрипіла, люто качалась по землі, з неї виривався пронизуватий крик. — Сюди-а! А-а! А-а!
І в промежутках скажений крик і гупання по чомусь м'якому.
За стіною в середині тюрми уже тривожно й тяжко нісся свист, чулись вистріли, крики, тупотіння ніг.
Я прожогом злетів у ярок.
Піні нічого було чекати. Навалившись як прийшлося в екіпаж, ми ударили по конях і що-сили погнали по темному полю.
——————
- ↑ Річ, про яку забобонні люди думають, що вона може приносити щастя, або охроняти від халепи.
- ↑ Земельному.
- ↑ Що не пізнають ніякої влади і турбуються лише про свою особу.
- ↑ Заборонені.
- ↑ Опоненти (як і протестанти) — особи, що заперечують певне твердження, виступають проти.
- ↑ Виразності.
- ↑ Стан великого захоплення.
- ↑ Ватажка.
- ↑ Що чесно підлягають законам.
- ↑ Члени партії конституціоналістів-демократів.
- ↑ Програма.
- ↑ Доводив.
- ↑ Надзвичайного.
- ↑ Виключне право.
- ↑ Надто комічним.
- ↑ Ушкодження пароплаву, чи човна.
- ↑ Перебільшено жваве, легковажне відношення.
- ↑ Так звалася в давньому Римі безправна класа.
- ↑ Ц. т. злякається (тюремною мовою — здрефить).
- ↑ Ставився байдуже, не помічав.
- ↑ В'яло, байдуже.