Вибрані твори (Конан Дойл, 1928)/2/Знак чотирьох/III
| ◀ Розділ другий | Вибрані твори. Том II пер.: Микола Іванов Знак чотирьох Розділ третій |
Розділ четвертий ▶ |
|
Холмс повернувся додому о пів на шосту. Він був веселий, бадьорий і в чудовому гуморі, який у нього раз-у-раз чергувався з нападами цілковитої пригнічености.
— Справа — не вельми таємнича, — мовив він, беручи до рук чашку наллятого йому мною чаю. — Здається, тут може бути лише єдине пояснення.
— Невже ж ви розвязали вже задачу?
— Ні, цього я сказати не маю права, але я виявив один дуже показовий факт. Оце й усе. Але факт — надзвичайно показовий, хоч не всі подробиці мені ще ясні. Перегортаючи „Таймс“ за старі роки, я знайшов повідомлення про смерть майора Шолто, колишнього старшини 34-го пішого Бомбейського полку, що помер 28 квітня 1882 року в Горішньому Норвуді.
— Мабуть, я такий уже нетямущий, Холмсе, але що ж у цьому показового?
— Та хіба ви не розумієте? Ви просто вражаєте мене. Ви ж дивіться! Капітан Морстен зникає. Єдина людина, до якої він міг завітати в Лондоні — майор Шолто. Майор Шолто каже, що не знав навіть про його приїзд до Лондону. За чотири роки по тому помирає Шолто. Не проходить і тижня, як дочка капітана Морстена одержує коштовний подарунок, дістає його потім що-року, і все це завершується листом, де її трактують, як покривджену особу. За яке покривдження можна говорити, як не за те, що її позбавлено отця? І через що подарунки почалися б зараз же по смерті Шолто, якби спадкоємець його не знав якоїсь таємниці й не хотів хоч чим-небудь відшкодувати міс Морстен? Хіба ж у вас єсть инша теорія, що пасувала б до фактів?
— Але що то за незвичайне відшкодування? І в який чудернацький спосіб його дають. Чого ж тоді він написав листа сьогодні, а не шість років тому? Знов таки, в листі обіцяють компенсувати її. Що то за компенсація? Навряд чи можна думати, що батько її ще живий, а ніякого иншого покривдження її ви не знаєте.
— Труднощі, безперечно єсть, — у задумі погодився Холмс, — та всі їх має розвязати наша сьогоднішня експедиція. А ось і екіпаж, і міс Морстен у ньому. Ви готові? Тоді ходім скоріш, бо ми й так трохи забарилися.
Я надів шапку і взяв свою найважчу палицю, а Холмс видобув з комоди револьвера й поклав його собі в кешеню. Очевидно, він вважав нашу експедицію за досить серйозну.
Міс Морстен загорнулася в темний плащ. Її виразисте обличчя було бліде, але спокійне. Жінка бувши, вона не могла не хвилюватись, стаючи до такої небезпечної справи, але вона досконало володіла собою і охоче відповіла на кілька додаткових Холмсових запитань.
— Майор Шолто був старий приятель батькові, — сказала вона. — Отець у своїх листах раз-у-раз згадував про нього. Вони з ним командували військовим загоном на Андаманських островах і довгий час жили вкупі. До речи, у татовій теці знайшли цікавий папірець, якого ніхто не міг зрозуміти. Не думаю, щоб він мав хоч невелику вагу, а проте вам, мабуть, інтересно буде з ним познайомитись, і я взяла його з собою. Ось він.
Холмс обережно розгорнув клапоть паперу, поклав його собі на коліна, розгладив і методично розглянув геть увесь крізь лупу.
— Це — папір індійського виробництва, — зауважив він. — Один час він був приколотий до дошки. Малюнок на ньому виображає частину якоїсь великої будівлі із сходами, коритарами й проходами. В одному місці червоним атраментом накреслено хрест, а над ним — споловілими літерами від олівця написано: „3–37, зліва“. В лівому кутку стоять якісь чудернацькі гієрогліфи — ніби-то чотири хрести в один рядок, торкаючись один одного. Збоку великими незґрабними літерами написано: „Знак чотирьох — Джонатан Смол, Магомет Сінг, Абдула Хан, Дост Акбар“. Мушу признатися, і я не бачу тут звязку з нашою справою. А втім, це, очевидно, важливий документ. Його дуже обережно тримали в кешеньковій книзі, бо обидві сторони його однаково чисті.
— Він і дійсно був у кешеньковій книзі, — ствердила дівчина.
— Бережіть же його, міс Морстен, бо він може ще здатись нам. Я починаю думати, що справа складніша й тендітніша, ніж воно спершу мені здалося. Треба розмислитись.
Холмс одхилився на спинку кеба, і, глянувши на його зсунені докупи брови й блудні очі, я зрозумів, що він занурився в міркування. Міс Морстен і я півголосом обговорювали шанси нашої поїздки, а наш попутник і не поворухнувся.
Не було ще сьомої вечора, та вересневий день удався сірий, і важкий морозний туман посів велике місто. Брудні хмари тужно повисли над брудними вулицями. Ліхтарі на Стренді здавалися невиразними кружалами розсіяного світла, що ледве осявали багнистий брук під ними. Жовте світло крізь вікна крамниць випромінювалось у вогке повітря й кидало тьмяні, мінливі паруси на залюднені пішоходи. Обличчя нескінченної валки людей — журні й задоволені, похмурі й веселі — скидалися на привиди. Як і все в житті людському, вони витикалися з морока, щоб, пройшовши кілька кроків під світлом, знову зникнути в темряві. Я не знаю забобонів, але цей сумний вечір у споєднанні з незвичайною справою, в яку ми встряли, гнітив мої нерви. Міс Морстен — я бачив з її поведінки — почувала себе не краще за мене. Один Холмс не підлягав ніяким зовнішнім впливам. Він розклав на колінах записну книжку і від часу до часу, користаючись світлом кешенькового ліхтаря, записував туди якісь цифри й замітки.
Коло входу до театру Лісеум юрмився народ. Безперервний потік екіпажів під'їздив до дверей, виладновуючи партії чоловіків у вечірніх костюмах і закутаних у шалі жінок у діямантах. Не встигли ми підійти до третьої колони, призначеної за місце побачення, як до нас наблизився рухлявий, невисокий чоловік у темному вбранні фурмана.
— Ви приїхали разом із міс Морстен? — запитав він.
— Я — міс Морстен, а ці два джентлмени — мої друзі, — сказала дівчина.
Фурман оглянув нас на прочуд допитливими й пронизливими очима.— Вибачте, міс, — промовив він трохи грубо, — але я мушу просити дати мені слово, що ваші компаньйони — не поліцаї.
— Даю вам слово чести, що ні, — відповіла міс Морстен.
Чоловік свиснув. Якийсь вуличний хлопчисько зараз же провів до нас карету і відчинив двері. Чоловік, що розмовляв з нами, зліз на передок, ми сіли всередину, кінь шарпнув з копита, і наш екіпаж шаленою ходою поринув туманними вулицями.
Становище було інтересне. Ми їхали невідомо куди, в якійсь загадковій справі. Або запрошення нас було просто містифікація (хоч це здавалося мені цілком неймовірним), або ж наша подорож мусила дати важливі наслідки. Міс Морстен трималася з тою ж рішучістю, як і раніш. Я намагався розважити її своїми спогадами, про життя в Афганістані, але, правду казавши, був такий збуджений і схвильований, що оповідав доволі безладно. Вона ще й досі згадує про розказаний мною зворушливий випадок, коли до мене в намет зазирнула рушниця і я вистрелив у неї з дворульного тигра… Спершу я усвідомлював собі, де саме ми їдемо, та не забаром через туман, погане знання Лондону й швидку ходу остаточно розгубився й міг сказати лише, що проїхали вже багато. Зате Холмс цілком здавав собі справу з нашого маршруту і, коли кеб проїздив якимось сквером або покрученими вуличками, бурмотів назву їх.
— Рочестерська вулиця, — казав він, — тепер Вінсентів сквер. Оце ми виїхали на Воксхолську дорогу. Очевидно, він везе нас кудись у бік Серея. Так, так, ми переїздимо міст, і ви можете побачити й воду.
Під нами й справді була спокійна широка Темза, освітлювана ліхтарями по берегах. Наш кеб миттю промчав нас мостом, і ми зараз же заплутались у лабіринті вулиць на тому боці ріки.
— Вордсворська дорога, — сказав Холмс, — Абатська дорога, Ларкгол Лейн, Стоквелська площа, вулиця Роберта, Колдгарбур Лейн. Ну, ми мандруємо не дуже великопанськими кварталами.
Ми й справді опинилися в небезпечному й непевному передмісті Лондону. Довгі лави брудних черепичних домиків осявалися тільки ясним світлом шинків, що були на кожному розі. Далі пішли двоповерхові вілли з мініятюрними садками спереду, а ще далі — нові нескінченні лінії нових кам'яниць, що їх, наче величезні мацала, викидає на околиці велетень-місто. Нарешті кеб спинився перед третім будинком у новому кварталі. Будівлі навкруги були ще незаселені, та й він стояв темний, як його сусіди, і лише в єдиному вікні на кухні блимало світло. На наш стук двері відчинив слуга-індус у жовтому тюрбані й широкому вбранні, підперезаний жовтим поясом. Його орієнтальна постава зовсім не пасувала до буденного дому в третьорядній околиці Лондону.
— Саїб чекає, — промовив він, і одночасно високий, різкий голос забренів десь у кімнатах.
— Веди їх до мене! — кричав той. — Веди їх зараз же просто до мене!