Вибрані твори (Конан Дойл, 1928)/2/Знак чотирьох/IV
| ◀ Розділ третій | Вибрані твори. Том II пер.: Микола Іванов Знак чотирьох Розділ четвертий |
Розділ п'ятий ▶ |
|
Слідом за індусом ми пройшли вузьким, напівтемним коридором і опинилися перед дверима, що їх він одчинив нам. Нас залляла хвиля жовтого світла, і ми вздріли невеличкого чоловіка з піднесеною високо вгору головою і з лисим лиснючим черепом, що, ніби гірське верхів'я, оточене ялинками, виставав над торочкою рудого волосся. Стоячи посеред кімнати, він ні на хвилину не лишався спокійний, а його обличчя то сміялося, то супилося. Природа обдарувала його обвислою спідньою губою й жовтими неправильної форми зубами, що їх він раз-у-раз намагався приховати, підносячи руку до обличчя. Не зважаючи на дошкульну лисину, він мав вигляд молодої людини. Та й у дійсності йому ледве минуло тридцять років.
— Ваш слуга, міс Морстен, — промовив він тонким, високим голосом. — Ваш слуга, джентлмени. Увіходьте, прошу, в моє маленьке святилище. Невеличка кімнатка, міс, та зате впоряджена на мій смак. Справжній оазис мистецтва серед кричущої пустелі південної частини Лондону.
Вигляд його кімнати до краю здивував нас. В цьому сумному будинку вона здавалася діямантом найчистішої води в оправі з жовтої міди. Стіни були вкриті блискотючими шовковими шпалерами й багатими завісами, на тлі яких тут і там вирізнялися картини в коштовних рямах і орієнтальні вази. В сірому з чорним килимі, що встилав підлогу, нога тонула, наче в густому, м'якому мосі. Дві великі тигрові шкури, кинені поверх килима, підкреслювали східній характер цієї розкішної обстанови, так само як і величезний кальян, що стояв на маті в одному з кутків. Посередині кімнати із стелі, на майже невидимих золотих ланцюжках, спускалася срібна лямпа у формі голуба і, горячи, виповнювала повітря ніжним ароматом.
— Містер Тадеуш Шолто, — сказав чоловік, все ще тіпаючись і осміхаючись. — Це так я зовусь. Ви, безумовно, міс Морстен, а ті два джентлмени…
— Це — містер Шерлок Холмс, а це — доктор Вотсон.— А, доктор! Га! — запально скрикнув той. — Єсть у вас стетоскоп? Чи не можу я просити вас зробити мені ласку? Моє серце щось дуже непокоїть мене, і я був би вам надзвичайно вдячний… Аортальна хлипавка ще так-сяк, а ось як я хотів би знати вашу думку про мітральну хлипавку.
Я вислухав його серце і не виявив ніякої хороби, хоч він і тремтів увесь од ніг до голови чи то з переляку, чи то збуджений чимсь.
— Серце цілком нормальне, і вам нема чого хвилюватись, — заспокоїв його я.
— Не сердіться на мене, міс Морстен, — одразу повеселішав він. — Я — нещасна людина, і ті хлипавки ввесь час клопотали мене. Страшенно радий, що помилявся. Якби ваш батько, міс Морстен, звертав більш уваги на своє серце та уникав зайвих хвилювань, він жив би ще й досі.
Я ледве втримався, щоб не дати йому ляпаса за такий грубий і нечулий натяк у такому делікатному питанні. Міс Морстен пополотніла і мало не впала.
— Я так і знала, що тато помер, — промовила вона.
— Я можу розказати вам усе, — похопився Шолто. — Навіть більше — я можу відшкодувати вас. І відшкодую, хоч що там казатиме брат Бартоломей. Дуже радий, що ваші приятелі супроводять вас. Не лише тому, що вони охороняють вас, але й через те, що вони будуть свідками моїх слів і моїх вчинків. Нас троїх брат Бартоломей не залякає. Аби тільки не було сторонніх — ні поліцаїв, ні шпигів. Ми можемо порозумітись і сами, без втручання чужих. Ніщо не лякає брата Бартоломея так, як оголоска.
Він сів на низенький тапчан і перебігав по нас своїми короткозорими, ясноблакитними очима.— Що до мене, то я не скажу нічого, — сказав Холмс.
Я й собі нахилив голову, приєднуючись до обіцянки мого друга.
— Гаразд! Тоді все гаразд! — скрикнув Шолто. — Можна почастувати вас шклянкою кіянті, міс Морстен? Або запропонувати токайського. Ні? Тоді, мабуть, ви не заперечуватиме проти тютюну, проти бальзамистих пахощів орієнтального тютюну. Я — людина трохи нервова, і моя люлька мене заспокоює.
Він приклав свічку до кальяну, і дим весело забулькотів у рожевій воді. Ми троє сиділи півколом, витягши вперед голови й спершися підборіддям на руки. В центрі чудний, маленький чоловічок з довгастою, блискучою головою стурбовано попихкував своєю люлькою.
— Мені слід було б дати вам мою адресу ще тоді, як я вперше ввійшов у стосунки з вами, — провадив він далі. — Та я побоювався, що ви не послухаєте й проведете з собою які-небудь неприємні особи. Нарешті я насмілився просити вас завітати до мене, але Вільямс попередньо мусив був подивитись. На Вільямса я цілком покладаюся і дав йому наказа не запрошувати вас, якби ви чимсь не задовольнили його. Даруйте мені таку обачність: я звик до самотности, маю не аби-який смак і не знаю нічого менш естетичного, як поліцай. В мене зроду вже така огида до всякого грубого матеріялізму. Я рідко стикаюся з простим людом і живу, як бачите, в досить елегантському оточенні. Можна сказати, що я опікаю мистецтво. Мистецтво — це моя пристрасть. Ота картина — справдішній Коро, і коли фахівець може ще мати сумнів що до автентичности цього Сальватора Роси, то там уже напевно правдивий Бугеро. Я особисто прихильник сучасної французької школи.
— Вибачте, містер Шолто, — перебила йому мову міс Морстен, — я приїхала сюди з вашого прохання послухати те, що ви бажали мені сказати. Уже пізно, і я хотіла б, щоб наше побачення тривало не дуже довго.
— Але в кожному разі воно візьме чимало часу, бо нам неодмінно доведеться проїхати до брата Бартоломея в Норвуд. Ми таки поїдемо туди і побачимо, чи не можна укоськати якось брата Бартоломея. Ми з ним трохи погризлися, бо він не погоджується зі мною. Оце ще вчора ми зайшли з ним у гарячу сварку. А ви не можете собі уявити, що то за запальчаста людина — той Бартоломей, як розсердиться.
— Коли вже їхати до Норвуду, то чи не краще було б рушати тепер же? — зауважив я.
Шолто зайшовся сміхом так, що аж кінчики вух йому почервоніли.
— Цього ніяк не можна! — скрикнув він. — Я не знаю, як він поставиться до нашого приїзду. Спершу я мушу підготувати вас, показавши, які між нами існують відносини. Попереджаю тільки, що дещо незрозуміло й для мене, і я оповідатиму усе так, як сам знаю.
„Мій батько, як вам, напевно, відомо, служив в індійському війську. Одинадцять років тому він вийшов на відставку і оселився в Пондішері Лоджі в Горішньому Норвуді. Він забагатів у Індії і привіз з собою значну суму грошей, велику кількість коштовних речей і цілий штат слуг-індусів. Він купив собі будинок і жив у розкошах. Крім близняток, Бартоломея й мене, инших дітей у нього не було.
„Я добре пам'ятаю, скільки шуму наробило зникнення капітана Морстена. Ми читали про це в газетах і, знавши його за приятеля батькова, вільно висловлювали свої гадки в присутності батька, а той не раз і собі брав участь у наших розмовах. Нам ніколи й на думку не спадало, що з усіх людей він єдиний знає правду про долю Артура Морстена.
„Ми здогадувались, проте, що якась таємниця, якась небезпека загрожує батькові. Він не любив виходити сам і завжди мав за привратних двох колишніх боксерів. Вільямс, що привіз вас сюди, один із них. У свій час він був чемпіон Англії малої ваги. Батько не казав нам, чого саме він боїться, але не можна було не помітити, що найбільше лякають його люди з дерев'яною ногою. Один раз він вистрелив з револьвера в такого чоловіка, що, як потім виявилося, був тихомирний крамар. Нам довелося сплатити йому великі гроші, аби затерти діло. Ми з братом думали, що батько просто химерує, та згодом нам випало змінити свою думку.
„На початку 1882 року батько одержав з Індії листа, що страшенно вразив його. Він мало не знепритомнів, як прочитав його підчас сніданку, з того дня заслаб і більше вже ніколи не був здоровий. Що було сказано в листі, ми так і не дізналися, але, сидячи близько батька, я бачив, що лист був коротенький і написаний кривульками. Батько й перед тим хорів на сплін, але тут йому одразу стало гірше, і в кінці квітня нас повідомлено, що становище його безнадійне і що він хоче наостанку поговорити з нами.
„Коли ми ступили до нього в кімнату, батько сидів у ліжкові, обкладений подушками, і важко дихав. Він попросив зачинити двері й стати обабіч його, а тоді, стиснувши нам руки, перериваним болем і хвилюванням голосом розповів дивну історію. Я спробую переказати її вам буквально.— В цей останній момент, — сказав він, — моє сумління обтяжує лише одна думка — про долю бідної Морстенової сироти. Проклятуща неситість на гроші, що на неї я хибував усе моє життя, позбавила її скарбів, половина яких в усякому разі належала їй. А втім, я й сам не мав од них ніякого пожитку. Ось як засліпляє й зводить з розуму зажерливість. Жадоба власности так опанувала мене, що сама думка поділитися з кимсь здавалася мені неможливою. Он коло скриньки з хініном лежить разка перлин. Навіть разку ту мені була шкода віддати, дарма що я вийняв її спеціяльно, щоб послати їй. Вам, мої сини, випадає повернути їй її частку скарбів Агри. Тільки, поки я ще живий, не посилайте нічого, навіть цих перлин. А проте були люди не кращі за мене, та їм давалося спокутувати їхні гріхи.
„Я маю розказати вам, як помер Морстен, — казав він далі. — У нього завжди було погане серце, але ніхто, як я, не знав цього. Живши в Індії, ми з ним незвичайним способом знайшли великі скарби. Я призіз їх з собою в Англію, і Морстен, повернувшись додому, того ж таки вечора прийшов до мене по свою частку. Йому відчинив двері мій вірний Лал Човдар, що вже помер. Ми з Морстеном не погоджувались що до способу поділу скарбів і почали сперечатися. В палу суперечки він схопився за лівий бік, обличчя йому потемніло, і він упав назад, розбивши голову об край скрині із скарбами. Підбігши до нього, я вжахнувся — Морстен лежав мертвий.
„Довгий час я був як божевільний, не знавши, що робити. Спершу я, звичайно, хотів покликати на поміч, але зараз же зрозумів, що мене неодмінно обвинувачуватимуть в убивстві. Рана на голові підчас нашої суперечки була б найкращим доказом моєї провини. З другого боку слідство мало виявити й наші скарби, а їх я над усе не хотів викривати. Морстен сказав мені, що ніхто не знає, куди він пішов, і, здавалося, ніхто й не міг того знати. Обмірковуючи цю справу, я побачив, що на порозі стоїть мій слуга Лал Човдар. Він увійшов у кімнату й зачинив двері на засув.
— Не бійтеся, саїбе, — сказав він, — ніхто не знає, що ви вбили його. Давайте заховаймо труп, і тоді все буде гаразд.
— Я не вбивав його, — одмовив я.
„Лал Човдар похитав головою й посміхнувся.
— Я чув вашу суперечку і чув, як ви вдарили його. Та губи мої запечатано. Вдома всі сплять. Винесімо його мерщій.
„Це остаточно переконало мене. Коли вже мій власний слуга не йме мені віри, хіба ж можна сподіватися, що я спроможуся впевнити своєї безневинности дванадцять тупоголових крамарів-присяжних? Вночі ми з Лал Човдаром поховали тіло, а за кілька день усі лондонські газети тільки й писали, що про зникнення капітана. Ви сами бачите, що я не був винний в його смерті. Моя провина полягає в тім, що я втаїв не тільки труп, але й частину скарбів, що належала Морстенові. Отже, я хочу, щоб ви спокутували мій гріх. Наблизьте ваші вуха до мене. Скарби лежать…
„Але раптом його обличчя скривилося, очі йому стали божевільні, щелепа обвисла, і голосом, що його я ніколи не забуду, він скрикнув:
— Женіть його! На бога, женіть його зараз же!
„Обоє ми повернулись до вікна, куди він втупив свій погляд. З темряви на нас дивилося якесь обличчя, і ми вгледіли навіть білий кінчик носа, притисненого до шибки. То було бородате, волосате обличчя з жорстокими очима і з виразом невимовної люти. Ми з братом метнулися до вікна, але він уже пішов. Коли ми повернулись до ліжка, голова батькова схилилася йому на груди, і пульса вже не було.
„Цієї ж ночи ми обшукали ввесь сад, але не знайшли ніяких слідів, як не рахувати відбитка одної ноги на грядці під вікном. Якби не цей відбиток, можна було б подумати, що то була мара. А втім, ми незабаром пересвідчилися, що нас оточує якась таємниця. Ранком вікно в кімнаті батька знайшли відчиненим, всі шафи й скрині стояли розбиті та поламані, а на грудях у нього лежав клапоть паперу, де було надряпано слова: „Знак чотирьох“. Що значать ті слова і хто відвідав спальню батькову, ми не знаємо й досі. Нам здавалося, що вони не вкрали нічого, дарма що все в кімнаті було перекинено. Звичайно, ми з братом звязуємо цю пригоду із страхами, що так мучили отця, але вся історія в цілому ще й тепер лишається для нас тайною“.
Чоловічок спинився, щоб запалити свою люльку, і короткий час сидів у задумі. Слухаючи його оповідання, ми не промовили ні слова. Коли він розказував про смерть її батька, міс Морстен пополотніла, і один момент я опасувався навіть, що вона знепритомніє. Шерлок Холмс одхилився назад у своєму кріслі і слухав, поблискуючи очима з-під примружених повік. Дивлячись на нього, я не міг не пригадати, як гірко скаржився він цього ж таки ранку на буденщину в житті. Тепер, принаймні, він мав, куди прикласти свої розумові здібності. Містер Тадеуш Шолто поглядав на всі боки, очевидно, пишаючись ефектом, що його історія справила на нас.— Ви розумієте, — знову почав він, — як зацікавили мене й брата слова батькові про скарби. Тижні й місяці порпалися ми в саду; перерили там кожен клапоть землі і не знайшли нічого. Досадно й подумати, що місце схову було на самих устах батька, коли він помер. Про коштовність скарбів можна було здогадатися, подивившись лише на разку перлин. З приводу неї ми навіть посварилися з братом Бартоломеєм. Перлини, очевидно, коштували дорого, і Бартоломей аж ніяк не хотів позбавитися їх, бо, між нами кажучи, мій брат дістав у спадщину батькову зажерливість. Він думав також, що, віддавши разку, ми викличемо різні плітки і попадемось у великий клопіт. Я ледве переконав його розшукати міс Морстен і посилати їй по перлині через певні інтервали, щоб вона не почувала себе зовсім кинутою.
— То була великодушна думка, — серйозним тоном сказала наша супутниця. — Це було дуже мило з вашого боку.
Чоловічок замахав руками, ніби відбиваючись од вдячности.
— Адже ми мали опікуватися вами, — зауважив він. — Так, принаймні, я думав, дарма що брат Бартоломей ставився до цього трішки инакше. Грошей у нас була сила. Я й не потребував більшого. До того ж я вважав, що скупитися з молодою леді було б проявом дуже поганого смаку. Французи кажуть, що поганий смак призводить до злочину. А французи розуміються на цьому і дуже влучно вміють висловлювати свої думки в таких справах. Розбіжність наших поглядів спричинилася до того, що я взяв за краще оселитись окремо і виїхав з Пондішері Лоджа з Вільямсом і моїм старим індусом. Вчора мене повідомили про те, що сталася надзвичайно важлива подія — скарб знайдено. Я зараз же написав міс Морстен, і тепер нам лишається тільки податися до Норвуду й вимагати нашу частку. Я висловив учора ж свою думку братові, і він чекає на нас, хоч, гадаю, і не дуже радий буде нас бачити.
Містер Тадеуш Шолто замовчав і, розхитуючись усім тулубом, сидів на тапчані. Ми й собі мовчали, вражені несподіваною зміною обставин у цій таємничій справі. Холмс звівся на ноги перший.
— Ви робили правильно, сер; з початку й до кінця правильно, — промовив він. — Мабуть, ми спроможемося віддячити вам хоч тим, що з'ясуємо деякі темні для вас сторінки в цій історії. Але, як зауважила й міс Морстен, вже пізно, і нам не треба баритися.
Наш новий знайомий погасив і поставив на місце свою люльку й видобув з-під завіси довге пальто із смушевим коміром і нарукавниками. Не зважаючи на теплу ніч, він защібнув його на всі ґудзики, а на голову наклав кролячу шапку з навушниками, після чого від нього лишилося тільки рухливе, гостре обличчя.
— У мене доволі кволий організм, — пояснив він, ідучи впереди нас проходом, — і я мушу берегти своє здоров'я.
На дворі нас чекав кеб, і програма, очевидно, була передбачена заздалегідь, бо фурман зараз же хвиснув коні, і екіпаж покотився швидкою ходою. Тадеуш Шолто говорив без угаву, намагаючись перекричати шум коліс.
— То розумна людина — той Бартоломей, — сокотав він. — Знаєте, як він виміркував, де мусять бути скарби? Він прийшов до висновку, що вони мусять бути десь у домі. Тоді він виміряв кожен кубічний цаль у цілому будинку, не залишивши незайманим жодного кутка. Між иншим, він знайшов, що вишина будинку дорівнює сімдесят чотирьом футам, а підсумовуючи висоту окремих кімнат і враховуючи всю можливу відстань між поверхами, він мав тільки сімдесят футів. Бракувало, значить, чотирьох футів. Їх треба було шукати десь коло даху. Бартоломей тоді пробив дірку у стелі горішньої кімнати і виявив над нею потаєнне низеньке й маленьке горище, за яке ніхто не знав. Посередині горища на двох бантинах стояла скриня із скарбом. Він спустив її крізь дірку, і тепер вона у нього в кімнаті. Він оцінює скарб що-найменше в півмільйона фунтів стерлінгів.
Коли Шолто назвав суму, ми перезирнулися широкорозплющеними очима. Міс Морстен, якби нам пощастило обстояти її інтереси, замість нужденної гувернантки ставала одною з найзаможніших наслідниць Англії. Її приятелям лишалося тільки радіти з такої новини. Але я мушу признатися, що ця звістка завдала мені жалю. Я пробурмотів якесь привітання й забився в куток екіпажа в пригніченому настрої, не чуючи навіть базікання нашого нового знайомого. То був типовий іпохондрик, і я невиразно пригадую, що він закидав мене безкраїм переліком симптомів своїх хороб і благав пояснити діяння незліченних ліків, частина яких з ним у шкіряному ящичку в кешені. Сподіваюся, він забув уже поради, що їх я давав йому тої ночи. Холмс, каже, чув, як я застерігав його заживати більш як дві краплі касторки і рекомендував стрихнін у великих дозах, як заспокоююче. В усякому разі, я був дуже радий, коли наш кеб, шарпнувшись уперед, спинився, і фурман зскочив з передка відчинити двері.
— Це — Пондішері Лодж, міс Морстен, — сказав містер Тадеуш Шолто, допомагаючи їй вийти з екіпажа.