Вибрані твори (Конан Дойл, 1928)/2/Знак чотирьох/VII
| ◀ Розділ шостий | Вибрані твори. Том II пер.: Микола Іванов Знак чотирьох Розділ сьомий |
Розділ восьмий ▶ |
|
У поліцаїв був кеб, і в нім я одвіз міс Морстен додому. Як і всі жінки, вона приховувала своє хвилювання до того часу, доки коло неї був хтось слабкіший, ніж вона сама. Отже поруч з переляканою ключницею я ввесь час бачив її спокійне, ясне обличчя. Та, опинившися в кебі, міс Морстен зараз же знепритомніла, а прийшовши до себе — вибухнула плачем: так глибоко вплинули на неї події сьогоднішнього дня. Вона потім казала мені, що підчас нашої поїздки я здавався їй холодним і далеким. Не могла ж вона помітити, як калатало моє серце, стримуване мною. Але мої симпатії й любов линули до неї так само, як моя рука тоді в садку. Я почував, що цілі роки життя серед умовностей не дали б мені впізнати її так, як упізнав я тепер за один тільки день цих незвичайних пригод. А втім, дві речі спиняли слова кохання на моїх устах. Вона була слаба й безпорадна, і не годилося в такий час говорити їй про мої почуття. Ще й гірше — вона була багата. Як Холмсові зусилля уквітчає успіх, вона дістане спадщину від батька. Чи було б же чесно, чи було б порядно, щоб якийсь лікар, скориставшися з випадкової близькости, став претендувати на її руку? Та чи й не поставилася б вона до мене, як до звичайного авантурника? Я не міг припустити, щоб у неї з'явилась така думка. Скарби Агри, як непереможний бар'єр, ставали між нами.
Було коло другої, коли ми під'їхали до помешкання місис Форестер. Слуги давно вже спали, але сама місис Форестер, зацікавлена незвичайною запискою, що її одержала міс Морстен, ще не лягала, чекаючи її повернення. Вона сама відчинила нам двері, і любо було дивитися, як ніжно ця літня, приємна на позір жінка обхопила Мери за талію і ласкаво, наче мати, привітала її. Бачити було, що це не лише гувернантка, а й близький, поважний друг. Нас познайомили, і місис Форестер попросила мене ввійти й розповісти за наші пригоди. Але я послався на дуже важливе доручення і, перепросивши, обіцяв заїхати потім і розказати про всі новини. Від'їздячи від дому, я обернувся назад і ще й тепер бачу перед себе невелику групу на сходах — дві чепурні, пригорнені одна до одної жіночі постаті, напіводчинені двері, освітлену залю, що відбивалась у свічаді, і добре начищені, блискучі дротики для килима на сходах. Видовисько затишного англійського дому трохи заспокоїло мене після темної, дикої справи, що захопила нас.
Що більше я думав про неї, то справа ця ставала для мене незрозуміліша й дикіша. Ідучи мовчазними, освітлюваними газом вулицями, я мисленно перебрав усі дивні пригоди сьогоднішнього дня. Тут була одна основна задача — це, принаймні, цілком з'ясувалося. Смерть капітана Морстена, посилка перлин, об'ява в газетах, лист — всі ці обставини не викликали ніякого сумніву. Але всі вони приводили нас до якоїсь глибокої, трагічної тайни. Індійські скарби; цікавий план у багажі Морстена; незвичайна сцена перед смертю майора Шолто; знахідка скарбів і зараз же по тому вбивство того, хто знайшов їх; незвичайні обставини злочину — сліди ступнів, чудне приладдя, слова на клапті паперу такі само, як і на папірці в теці капітана Морстена — то був лабіринт, звідки кожен, не обдарований хистом мого друга, мусив був одмовитися знайти вихід.
Пінчін Лейн являв собою ряд брудних двоповерхових домків у долішній частині Лембеса. Я довго стукотів у двері будинку номер три, перше ніж це вплинуло на його мешканців. Нарешті за віконницями замиготіло світло свічки, і з одного з вікон визирнуло чиєсь обличчя.
— Геть звідси, п'янюго! — вереснуло обличчя. — Я спущу з цепу на тебе сорок три собаки, як ти стукнеш ще хоч раз.
— Я потребую тільки одного і саме й прийшов по нього, — сказав я.
— Геть зараз же! — лютував голос. — У мене тут є деркач, і я кину його тобі на голову, як ти не заберешся зараз же.
— Та мені ж бо потрібний собака, — настоював я.
— Годі вже глузувати з мене! — гримнув містер Шерман. — Почекай трішки. Після того як я скажу „три“, дістанеш деркачем по голові.
— Містер Шерлок Холмс, — почав був я, і… ці слова мали надзвичайний ефект, бо вікно раптом зачинилося, а натомість за хвилину відчинилися двері. Містер Шерман показався худорлявим, згорбленим старим з довгою жилавою шиєю і в синіх окулярах.
— Завжди радий привітати друга містера Холмса, — сказав він. — Стережіться, щоб вас не цапнув борсук. А, ти, погань! Що ж це ти хочеш укусити джентлмена? Не бійтеся, сер, це тільки Цецілія. В неї немає зубів, і вона бігає в мене по кімнатах і ловить тарганів. Не сердіться, що я спершу привітав вас не дуже чемно. Мені немає просвітку від тутешніх хлопців, і мене часто турбують стуком. Але що ж саме потрібно містерові Шерлокові Холмсу?
— Він просить позичити одного з ваших собак.
— Це, напевне, Тобі.
— Так-так! Він називав його Тобі.
— Тобі мешкає в номері сьомому по ліву руку.
Старий зі своєю свічкою поволі посувався серед моторної зграї різних тварин, що їх він зібрав коло себе. При непевному, тьм'яному світлі я невиразно бачив блискучі очі, що дивилися на нас із кожного кутка. Навіть стеля над нами була заселена якимись живими істотами, що, сполошені нашим приходом, прокинулись і ліниво переступали з ноги на ногу.
Тобі був некрасиве створіння з обвислими вухами, напівболонка, напівуловчий собака, з довгою шерстю, коричневою з білими плямами, з незґрабною, перехлябистою ходою. Поміркувавши трохи, він узяв з моїх рук грудку цукру, передану мені старим природником, і, сприятелювавши в такий спосіб зо мною, охоче сів у кеб і поїхав без свого хазяїна. На дзиґарях міської ратуші дзвонило три, коли я знову під'їздив до Пондішері Лоджа. Колишній боксер Мек-Мердо, виявилося, був також арештований як спільник, і разом із містером Шолто їх одпровадили вже до району. Двоє поліцаїв вартували коло воріт, але пропустили мене з собакою, скоро я назвав ім'я Джонса.
Холмс, заклавши руки в кешені, стояв біля дверей і палив люльку.
— А, ви привезли його, — зрадів він. — Правда хороший собака? Есільней Джонс уже пішов. У нього був напад енергії після того, як ви поїхали. Він арештував не тільки нашого друга Тадеуша, а й привратного, і ключницю, і слугу-індуса. Нам дано волю робити що хочемо, але на горі поставлено поліцейського сержанта. Залиште собаку тут і ходім.
Ми прив'язали Тобі до ніжки столу в залі і піднялись на гору. В кімнаті все було так, як і раніш. Тільки центральну фігуру прикрили простиралом. В кутку куняв утомлений сержант.
— Дайте мені вашого годинника, сержанте, — сказав мій компаньон. — Тепер я роззуюся і скину карпетки. Однесіть, прошу, їх і чоботи вниз, Вотсоне. А я пополажу трохи. Умочіть ще мою хустку в креозот. Так, добре. Тепер ходім зо мною на хвилинку на горище.
Ми полізли крізь отвір. Холмс запалив ліхтар і ще раз почав розглядати сліди, що залишилися на поросі.
— Я хотів би, щоб ви звернули особливу увагу на ці сліди, — сказав він. — Чи не помічаєте ви в них чогось незвичайного?
— Вони належать або дитині, або маленькій жінці, — відповів я.
— А крім їхнього розміру? Невже ви не бачите нічого?
— Вони такі ж само, як і всі инші сліди.
— Нічого подібного. Дивіться. Це відбиток правої ноги ось тут. Тепер я залишаю поруч слід моєї правої ноги. В чім полягає основна ріжниця?
— Ваші пальці стулені докупи, а там кожен лежить нарізно.
— Правильно. Оце й єсть головне. Запам'ятайте ж це добре. Тепер, прошу, підійдіть до ляди й понюхайте край дерев'яної рями. Я стоятиму тут, бо в мене в руках хустка, вмочена в креозот.Я зробив, як він казав, і зараз же почув їдкий дух живиці.
— Сюди він поставив ногу, вилазячи. Коли вже й ви простежили його, то для Тобі тут не буде ніяких труднощів. Тепер біжіть униз, спустіть собаку і дивіться на Блондена.
Поки я вийшов з будинку, Холмс був уже на даху, і я бачив, як він, неначе велетенський світляк, плазував уздовж краю покрівлі. Потім він зник з моїх очей за димарем, далі показався ще раз, тоді знову щезнув на тому боці. Обійшовши круг будинку, я побачив, що він сидить на одному з ріжкових виступів даху.
— Це ви, Вотсоне? — крикнув Холмс.
— Я.
— Оце саме те місце. Що то за чорна річ там унизу?
— Діжка для води.
— З покришкою?
— Так.
— Драбини ніде не видко?
— Ні.
— Бідний хлопець. Тут легко скрутити собі в'язи. А проте я мушу злізти тим шляхом, яким він сюди стеребкався. Ринва, здається, витримає. Спробуймо.
Чути було, як він намацував ногами ринву, а потім поволі вздовж муру почав спускатися ліхтар. Зручним стрибком Холмс опинився на діжці, а звідти зскочив на землю.
— Простежити його було не трудно, — сказав Холмс, натягуючи шкарпетки і взуваючись. — Черепиця порозхиталася там, де він ліз, а до того ж, поспішаючи, він упустив це, і мій діягноз, виходить, вірний, як кажуть лікарі.Він подав мені невеличкий гаманець або торбочку, виплетену з кольорової трави й обвішану пестрявими бісеринами. Розмірами й виглядом вона скидалася на коробку з-під цигарок. Всередині лежало шість трісочок з темного дерева, гострих з одного боку й обточених з другого на взірець тої, що вразила Бартоломея Шолто.
— Пекельна штука, — зауважив він. — Бережіться й не наколіться. Я дуже радий, що знайшов їх, бо тепер у нього їх, певно, більше немає. Я волів би мати справу з кулями Мартіні. Чи витримали б ви зараз прогулянку міль на шість, Вотсоне?
— Безумовно.
— Ваша нога дозволить вам?
— Не маю жодного сумніву що до цього.
— Ходи сюди, цуцику! Гарний собачка, Тобі, гарний! Ану, понюхай це, Тобі, понюхай! — і він підсунув до носа Тобі носову хустку з креозотом. Собака розкарячив свої волосаті лапи й кумедно нахилив голову, немов аматор, що смакує „букет“ старого вина. Тоді Холмс кинув свою хустку, прив'язав до нашийника Тобі цупку мотузку і підвів його до діжки з водою. Собака зараз же зайшовся голосним гавкотінням і, спустивши ніс у землю та піднісши вгору хвіст, метнувся що було духу вперед так, що ми ледве збігалися з ним.
Небо на сході поволі білішало, і на невеликій відстані можна було вже бачити дещо в сірій ранковій імлі. Квадратна маса будинку з його чорними вікнами і високі рівні мури, похмурі й самотні, височили ззаду нас. Наша путь ішла між рівчаків і ям, що ними був засіяний увесь ґрунт садиби, непривітної й сумної, як і та загадкова трагедія, що відбулася в ній.Добігши до муру, Тобі, голосно скиглячи, пройшов попід ним і нарешті спинився на розі, затіненому молодими буками. Там, де стикалися дві стіни, бракувало багатьох цеглин, і видко було, що цим місцем часто користувалися як перелазом. Холмс здерся на гребінь муру і, взявши від мене собаку, переніс його на той бік.
— А ось вам і сліди руки безногого, — сказав він, коли я й собі сп'явся на мур. — Бачите плями крови на білому тинкуванні. Яке щастя, що від учорашнього дня не було великого дощу. Тепер їх легко буде простежити, не зважаючи на те, що минуло вже двадцять вісім годин, як вони пройшли тут.
Мушу признатись, що мене взяв сумнів що до тої легкости, коли я згадав про величезний рух по шляхах до Лондону. Але сумніви мої незабаром зникли. Тобі, не вагаючись і з цілковитою упевненістю, ішов увесь час вперед. Очевидно, дух креозоту був міцніший за инші запахи.
— Не думайте, що мій успіх у даному випадку залежить виключно від того, що один із наших хлопців ступив у креозот, — сказав Холмс. — Я тепер маю стільки фактів, що міг би дійти тих же наслідків і иншим шляхом. Та цей шлях — найкоротший, і було б злочинством нехтувати ним. Правда, через це вся справа втрачає характер інтересної розумової задачі, якою вона обіцяла була стати, а я позбавляюся змоги набути слави, бо річ виходить дуже проста.
— Дуже непроста, — одмовив я. — Запевняю вас, Холмсе, я дивую з тих наслідків, що їх ви дійшли в цій справі. Мені особисто вона що-далі здається заплутанішою й незрозумілішою. Як, наприклад, могли ви з такою упевненістю списати того, з дерев'яною ногою?
— Дурниця, голубчику. Сама простота. Я не хочу театральних ефектів. Все тут зовсім ясно і звичайно. Два офіцери, що вартують коло каторжників, дізнаються якось про заховані скарби. Один англієць, Джонатан Смол на ймення, креслить їм плана. Пригадуєте, ми бачили це ім'я на мапі, що належала капітанові Морстену. Він накреслив того плана, щоб мати пожиток з цього діла для себе й для своїх спільників — „знак чотирьох“, як він трохи драматично називає їхнє товариство. За допомогою цього плану офіцери або один із них знаходить скарб і привозить його в Англію, не виконавши, треба гадати, якихось попередніх умов. Виникає питання, чого це Джонатан Смол не дістав тих скарбів сам. Відповідь ясна. План датований часом, коли Морстен мав що-найщільніші стосунки з каторжниками. Отже Джонатан Смол не дістав скарбів через те, що він і його спільники були тоді каторжниками й не могли звільнитися.
— Але це ж самі гадки.
— Ні, це більше, ніж гадки. Це — єдина гіпотеза, яка відповідає фактам. Подивімось тепер, чи пасує вона до дальшого ходу подій. Майор Шолто, радий, що привласнив скарби, кілька років живе собі щасливо й спокійно, доки не одержує з Індії листа, який сповняє його жахом. Що ж то був за лист?
— Повідомлення про те, що люди, яких він покривдив, тепер вийшли на волю.
— Чи втекли. Останнє — більш імовірно, бо він мусив був знати термін їхнього ув'язнення, і звільнення їх не могло б тоді його здивувати. Що ж робить майор Шолто? Він стережеться людини з дерев'яною ногою — білої людини, завважте, — бо одного разу він помилково взяв за свого ворога білого крамаря і навіть стріляв у нього. На мапі лише одне ім'я належить білому. Решта — індуси. Звідси ми можемо з певністю сказати, що людина з дерев'яною ногою то й єсть Джонатан Смол. Хіба ж мої метикування здаються вам хибними?
— Ні, вони цілком ясні й послідовні.
— Тепер уявімо себе на місці Джонатана Смола. Розгляньмо становище з його погляду. Він приїздить до Англії з подвійною метою: добутися своїх прав, як він розуміє їх, і помститись над своїм напасником. Він розшукав таки, де живе Шолто, і, вельми можливо, встановив звязок з кимсь, хто мешкав у майора в домі. Там єсть маршалок Лал Рао, якого ми не бачили. Місис Бернстон не дуже похваляє його вдачу. Проте він не міг довідатись, де заховано скарби, бо про це знали тільки майор і старий вірний слуга, що тоді вже помер. Несподівано Смола повідомляють, що майор на божій дорозі. Мало не збезглуздівши від думки, що по смерті Шолто він ніколи не відкриє таємниці схованки скарбів, Смол, обминувши якось сторожу, біжить до вікна кімнати майорової і не йде далі лише тому, що бачить у ній обох синів Шолто. Збожеволівши з люти, він все ж таки вночі закрадається в кімнату покійного, перекидає всі його папери, сподіваючись знайти там хоч які-небудь вказівки що до скарбів, і нарешті залишає на пам'ятку про свою візиту коротенький напис на тій картці. Він, напевно, заздалегідь вирішив, що, вбивши майора, йому треба буде підкреслити, що це не звичайне вбивство, а, на погляд чотирьох спільників, щось подібне до виконання судового вироку. Такі оригінальні міркування часто трапляються в карній практиці і здебільшого допомагають викрити злочинця. Ви згодні з моїми міркуваннями?
—Цілком.— Ну, яких же заходів може вживати Джонатан Смол далі? Тільки стежити за тими зусиллями, що сини Шолто роблять, щоб знайти скарби. Мабуть, він залишає навіть Англію і лише подеколи наїздить сюди. Тим часом викрито горище, і Смола зараз же повідомляють про це. Отже, ми знову натрапляємо на його спільника в самому будинку. Джонатан з своєю дерев'яною ногою абсолютно неспроможний дістатись кімнати Бартоломея Шолто. Тоді він бере з собою товариша, що перемагає всі труднощі, але ступає босою ногою в креозот. В наслідок цього з'являється Тобі, а один колишній військовий лікар з ушкодженою ахілесовою сухою жилою примушений шкандибати за ним аж шість миль.
— Значить, злочин, по-вашому, вчинив не Джонатан Смол, а його спільник?
— Цілком вірно. І навіть наперекір замірам Смола. Він бо не мав нічого проти Бартоломея Шолто і хотів тільки звязати його та затулити рота. Та дикунська вдача спільника Смолова взяла гору, і отрута зробила своє діло. Тоді Джонатан Смол залишив записку, спустив скриню зо скарбами на землю і зліз сам. Така була послідовність подій, скільки я міг розшифрувати їх. Що до його зовнішнього вигляду, то, ясна річ, він мусить бути людина літня з дуже засмаленим обличчям, бо він же довгий час жив у такому пеклі, як Андаманові острови. Зріст його не трудно вирахувати з довжини його ступнів, а про бороду ж ми знали. Його волохатість найбільше вразила Тадеуша Шолто, коли він бачив його коло вікна. Це ніби-то й усе.
— А спільник?
— Спільник? Але тут теж немає великої таємниці, і ви незабаром знатимете все й про нього. Та яке ж гарне ранкове повітря! Дивіться, он там та маленька рожева хмарка — наче перо якогось велетенського фламінга. А ось і червона крайка сонця сходить понад лондонським туманом. Багато люду воно осяває, але закладаюся, що ніхто з тих людей не має на руках такої чудернацької справи, як ми з вами. А втім, які жалюгідні всі наші амбіції та прагнення, як порівняти з великими силами природи. Жан Поль зробив якось одне цікаве зауваження. Він каже, що головний покажчик справжньої величи духа людського — то розуміння нашої нікчемности. Воно, ви бачите, свідчить про здатність до порівнянь і самооцінки, а така здатність і сама по собі єсть доказ благородства. А чи револьвер при вас?
— Ні, зо мною тільки стек.
— Дуже можливо, що нам доведеться користатися зброєю, коли ми потрапимо до них у лігво. Джонатана я здаю на вашу хіть, а коли той другий пручатиметься, я загоню йому кулю в голову.
І, кажучи так, він видобув свій револьвер, зарядив його і знову поклав у кешеню куртки.
Підчас нашої розмови ми йшли слідом за Тобі, спускаючись до столиці півсільського типу дорогою з дачами з обох боків, а далі опинилися на вулицях передмістя. Робітники, що заселяли їх, уже встали, і неохайні жінки відчиняли віконниці та трусили на порогах постилки. В установах починалися вже заняття, і вулицями поспішали чоловіки, обтираючи руками бороду, вогку ще після ранішнього сніданку. Звідусіль вискакували собаки і зачудовано обзирали нас, але наш незрівняний Тобі навіть не дивився на них, а мовчки проступав уперед, втикнувши носа в землю і зрідка вищав, коли надибував теплий слід.
Ми пройшли вже Стресхем, Брікстон, Кембервел і, повернувши на схід, досягли Кенінгтон Лейна. Переслідувані від нас злочинці вибрали надзвичайно покручену путь, імовірно — щоб заплутати сліди. Вони ніколи не йшли головною вулицею, якщо поруч була якась менша, і, дійшовши до Кенінгтон Лейна, звернули в лівий бік — на Бонд-Стріт і Майлстріт. На розі останньої й Лицарської площі Тобі спинився й почав бігати сюди й туди, спустивши одне вухо й піднявши друге — живий образ песької нерішучости. Потім він став кружляти на місці, подеколи поглядаючи на нас, немов шукав співчуття.
— Що в біса трапилося з собакою? — забурчав Холмс. — Адже не сіли вони в кеба й не полетіли на аеростаті.
— Мабуть, вони стояли тут деякий час? — висловив я гадку.
— А, тепер усе гаразд! Він побіг далі, — тоном полегшення промовив мій компаньон.
Тобі й справді, понюшивши круг себе, раптом прийшов до якогось висновку і, як стріла, кинувся вперед з іще більшою певністю, ніж досі. Слід, здавалося, був надзвичайно виразний, бо Тобі тепер уже не водив носом по землі і поривався звільнитись од свого ретяга. З полиску очей Холмсових я бачив, що ми наближаємося до кінця нашої подорожи.
Дорога йшла вниз до великого тартака Бродрика й Нелсона, якраз ззаду корчми „Під білим орлом“. Тут собака в запалі вихопився з рук і крізь отвір у паркані метнувсь на завод, де працювали вже пильщики, перебіг між двома штабелями дощок і з виглядом переможця скочив на барильце, що стояло на ручному візку. І барильце, і колеса візка були закаляні чорною рідиною, а повітря навкруги дхнуло креозотом.
Ми з Холмсом глянули один на одного і вибухнули невгамованим сміхом.