Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський/1/6
| ◀ Розділ V. Де оповідається далі про лихі пригоди нашого рицаря | Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський пер.: М. Іванов Частина перша Розділ VI. Про другий виїзд славетного рицаря Дон-Кіхота Ламанчського |
Розділ VII. Про великий успіх, що мав Дон Кіхот підчас жахливої, ніколи нечуваної пригоди з вітряками, і про інші, гідні спомину пригоди ▶ |
|
Дон-Кіхот іще спав. Священик попросив небогу дати йому ключі від помешкання, де були книги — причина всього зла, і та зробила це дуже охоче. Всі вони ввійшли туди і знайшли там більше як сто великих томів в дуже добрих оправах.
Священик наказав цирульникові подавати йому книжки одну по одній, щоб, розглядаючи їх, вибрати ті, що не заслуговують огненної кари.
— Ні, — мовила небога, — не можна милувати жодної, бо всі вони винуваті. Треба повикидати їх у вікно на подвір'я на купу та спалити всі або зробити з них багаття на задвірку, щоб тут не чадило.
Те саме казала й ключниця, так їм обом хотілося знищити ці неповинні книжки. Та священик не згоджувався на це і хотів спершу прочитати хоч назви їх. Поки вони були в бібліотеці, Дон-Кіхот почав гукати:
— Сюди, сюди, славне рицарство! Тут треба показати міць ваших славних рук, бо царедворці перемагають у турнірі.
Коли прийшли до Док-Кіхота, він уже встав із ліжка і, вигукуючи якісь безглузді слова, рубав і колов мечем направо й наліво так завзято, неначе й не спав ніколи. Його схопили і знову силоміць поклали на ліжко; тоді він трохи вгамувався і звернувся до священика:
— Безперечно, сеньйоре архібіскуп Турпін,[1] сором нам, що звемо себе дванадцятьма перами, залишати бій і відмовлятися від перемоги на користь двірським рицарям після того, як ми, мандрівні рицарі, перші три дні здобували всі нагороди.
— Заспокойтеся, куме, — сказав священик, — можливо, доля зміниться, і, програвши вчора, ми зможемо виграти завтра. Тимчасом подбайте краще про своє здоров'я, бо воно, якщо ви навіть і не поранені, потребує відпочинку.
— Я не поранений, — відповів Дон-Кіхот, — тільки,
Так вони й зробили: принесли йому поїсти, після чого він заснув, а всі дивувалися з його божевілля.
Цієї ж таки ночі ключниця спалила всі книжки, що були в хаті та на дворі.
Одним із заходів, що вжили священик і цирульник проти хвороби свого приятеля, було те, що вони замурували приміщення бібліотеки так, щоб він не міг знайти його, коли одужає (може бути, разом з причиною зникнуть і наслідки), а йому сказати, що й книги, і помешкання забрав якийсь чарівник. Цей план було проведено в життя дуже швидко.
За два дні по цьому Дон-Кіхот устав з ліжка і передусім пішов подивитися на свої книжки. Не знайшовши приміщення бібліотеки, він почав никати по дому, мацаючи стіну, де раніше були двері, і мовчки оглядаючись навкруги. Нарешті, через деякий час він спитав у ключниці, що поралася в хаті: де бібліотека з його книжками? Ключниця, навчена, як відповідати, сказала:
— Якої бібліотеки чи ще чогось шукає ваша милость? Немає тут ні бібліотеки, ні книжок, бо все забрав отой самий дідько.
— То був не дідько, — виправила небога, — а чарівник. Він з'явився в нічній хмарі, за день по вашому від'їзді, зліз із змія, на якому їхав верхи, та зайшов до бібліотеки. Не знаю, що він там робив, тільки незабаром вилетів крізь дах, залишивши повні кімнати диму. Коли ми насмілились подивитися, що він наробив, ми не знайшли ні книжок, ані бібліотеки, тільки добре пам'ятаємо, що, вилітаючи, цей поганий дід кричав, що напакостив у цьому будинку, бо ворогує проти власника бібліотеки та книжок і що про наслідки його помсти ми швидко дізнаємось. Ще він сказав, що його звуть учений Муньятон.
— Мабуть, Фрестон? — спитав Дон-Кіхот.
— Не знаю, — одмовила небога, — Фрестон чи Фрітон, пам'ятаю тільки, що ім'я кінчалося на „тон“.
— Так воно і є, — сказав Дон-Кіхот. — Це є вчений чарівник, мій запеклий ворог. Він має зуб на мене, бо довідався, що мені судилося зійтися на поєдинку й перемогти одного рицаря, якого він охороняє, а допомогти не в силі.
— Та хто ж сумнівається в цім? — сказала небога. — Але хто примушує вас втручатися в ці суперечки, сеньйоре дядю? Хіба не краще було б сидіти спокійно дома й не шукати по світах якогось незвичайного добра? Часто доводиться тим, хто йде вівці стригти, самим вертатись без волосся.
— О, небого, як же ти помиляєшся в своїх розрахунках! — відповів Дон-Кіхот. — Перше ніж мене острижуть, я сам геть висмичу бороду всім, хто торкнеться кінчика хоч однієї моєї волосинки.
Побачивши, що він починає кипіти гнівом, небога й ключниця не сперечалися з ним далі, і два тижні після цього він просидів спокійно, не виявляючи наміру повторювати свої божевільні вчинки.
Під цей час він багато розмовляв із своїми приятелями священиком і цирульником — і казав, що для світу тепер найпотрібніше саме мандрівні рицарі і що в ньому це рицарство тепер і відживає. Іноді священик сперечався з ним, інколи погоджувався, бо без таких хитрощів його переконати було не можна.
А Дон-Кіхот тимчасом намовляв свого сусіда, придуркуватого, але статечного селянина. Він стільки казав йому, так переконував і стільки обіцяв, що сердешний селюк погодився поїхати з ним і служити йому зброєносцем. Між іншими доводами Дон-Кіхот казав, що коли той поїде з ним своєю охотою, а він, Дон-Кіхот, як це може трапитись, випадково здобуде якийнебудь острів, то Санча Пансу (так звали селянина) він призначить губернатором його.Ця й багато інших таких обіцянок довели до того, що Санчо вирішив покинути жінку з дітьми й погодився стати зброєносцем своєму сусідові.
Далі Дон-Кіхот почав збирати гроші, те продаючи, те заставляючи, на всьому багато втрачаючи, і нарешті зібрав чималу суму. Він придбав також круглий щит, позичивши його у приятеля, полагодив, як міг краще, поламаний шолом і повідомив свого зброєносця про день і годину, коли має намір вирушити в дорогу, щоб той і собі подбав про все найпотрібніше, а найбільш, — щоб узяв із собою торбинки.
Санчо обіцяв не забути їх і сказав, що хоче взяти ще й свого дуже доброго осла, бо не може довго ходити пішки. Щодо осла, то Дон-Кіхотові довелося трохи поміркувати. Він пригадував, чи бували у рицарів зброєносці на ослах, і нічого не згадавши, дав дозвіл, сподіваючись подарувати Пансі поважнішу тварину, як тільки відбере її після бою у якогось рицаря.
За корчмаревою порадою він узяв також сорочок та інших речей і, коли все було готове, вони однієї ночі виїхали з села.
Санчо Панса не попрощався ні з дружиною, ні з дітьми, Дон-Кіхот — ні з ключницею, ні з небогою; ніхто їх не побачив, і на ранок вони були вже так далеко, що їх не знайшли б, якби хто й шукав. Санчо Панса із своїми торбами та бурдюком сидів на ослі, мов патріарх, бажаючи вже зараз бути губернатором, як обіцяв його пан.
Дон-Кіхот випадково повернув на той самий шлях, яким він їхав уперше — до Монтьєльського поля — тільки їхати тепер було йому легше, бо час був ранній, і сонце ще не дуже припікало.
Дорогою Санчо Панса сказав своєму панові:
— Дивіться, ваша милость, сеньйоре мандрівний рицарю, не забувайте про острів, що ви мені обіцяли. Хоч який великий він буде, я зумію ним управляти.
— Тобі слід знати, друже Санчо Панса, — відповів Дон-Кіхот, — що старовинні мандрівні рицарі звичайно призначали своїх зброєносців губернаторами завойованих островів чи королівств. Я не тільки йтиму за цим гідним звичаєм, але гадаю навіть більше зробити. Іноді, а то й завжди, ті рицарі дожидали, поки зброєносці постаріються в них на службі. Отоді тільки давали вони їм звання графа чи хоч маркіза якоїнебудь долини або меншої чи більшої провінції. Отже, коли ти і я будемо живі, дуже можливо, що за шість днів я таки здобуду царство, яке панує ще над кількома, отож одно з них і придасться, щоб там настановити тебе королем. Не дивуйся з цього, бо з мандрівним рицарем трапляються такі ніде ще небачені й нечувані речі, і я, мабуть, зроблю для тебе ще й більше, ніж обіцяв.
— Виходить, — сказав Санчо Панса, — якщо я якимсь дивом стану королем, моя дружина Хуана Гутьєррес стане щонайменш королевою, а мої діти — інфантами?[3]
— А хто ж не певен у цьому? — відповів Дон-Кіхот.
— Я не певен, — відповів Санчо. — Якби небо послало цілий дощ із королівських корон, то ні одна з них, я думаю, не прийдеться на голову Хуани Гутьєррес. Знайте, ваша милость, що королевою вона не варта й двох мараведисів[4], графинею — ще сяк-так.