Вина і кара/Часть I/I
| Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть перша I |
II ▶ |
|
В початку липня, в надзвичайно жарку пору, під вечер, один молодий чоловік вийшов із своєї комірки, котру віднаймав з другої руки при С-м переулку, на вулицю, і звільненька, мов би в нерішимости, пустився до К-го мосту.
Він щасливо уникнув стрічі з своєю господинею на сходах. Комірка його находилась під самою крівлею високого пятиповерхового дому і подобала радше на шафу, чим на кватиру. Господиня-ж його, у котрої він наймав отсю кімнатку з обідом і прислугою, поміщалась о одні сходи низше, в окремій кватирі, і кождий раз при виході на вулицю йому конечно було треба переходити мимо її кухні, що майже заєдно була отворена на остіж на сходи. І кождий раз молодому чоловікови при отсім переході чинилось якось хоробливо-лячно, котрого то чувства він стидався і від котрого хмурився. Він був задовжений по самі уха у господині і боявся з нею стрічатися.
Не те, щоб він був такий, трусливий або чудак, цілком навіть противно; але від якогось часу він був в роздразненім і напруженім стані, похожім на гіпохондрію. Він до тої степени понурився в собі і відчужився від всіх, що боявся навіть кождої стрічі, не тілько стрічі з господинею. Він був задавлений бідністю; але навіть гірке положення перестало в послідні часи дошкуляти йому. Буденними справами своїми він цілком перестав і не хотів заниматись. Ніякої господині на ділі він не боявся, що би та й не задумувала проти него. Але остановлятись на сходах, слухати усяких теревенів про усю ту скучну буденщину, до котрої йому ніякого діла, усі ті напасти за заплату, угрози, жалі, і притім самому викручуватись, звинятись, кривити душею, — ні, радше вже промкнутись як-небудь кіткою по сходах і втечи, щоб ніхто не бачив.
А все-ж таки на сей раз страх перед стрічею з своєю вірителькою аж і його самого поразив, коли найшовся на вулиці.— На яке діло хочу покуситись і в той сам час яких марниць боюся! — подумав він з дивною усмішкою. — Гм… Так, усе в руках чоловіка, і усе те він мимо носа пропустить, єдино тільки задля трусости… се вже аксіома… Цікава річ, чого люде більш всего бояться? Нового кроку, нового власного слова вони більш всего бояться… Та втім, я надто богато балакаю. Тому-то і нічого не роблю, що балакаю. Та хто зна', бути може і так: длятого балакаю, бо нічого не роблю. Се я в отсей послідний місяць вивчився балагурити з самим собою, лежачи цілими добами в куті і роздумуючи… про Царя Гороха. Ну чого-ж я тепер іду? Або-ж я спосібний на се? Або-ж се направду задумане? Зовсім не направду. Так задля фантазії сам себе тішу; забавочка! Так, справді що забавочка!
На вулиці була страшна горяч, до того ще духота, тиск, всюди вапно, руштовання, цегла, пил і тая особливша літня вонь, так добре звісна кождому Петербуржцеви, що не має можности наняти літник, — все те разом неприємно потрясло і без того вже розстроєні нерви молодця. Незносний же сопух із шинків, котрих в тій части міста незмірна сила і пяниці, що стрічались леда хвиля — хоч се був буддень, — доповняли відражаючий і сумний кольорит картини. Чувство крайного омерзіння промкнулось на хвилинку по тонких чертах молодого чоловіка. А треба знати, він був незвичайно гарний собою, з прекрасними темними очима, темно-русявий, ростом висше середнього, стрункий і складний. Але швидко він попав начеб в глубоку задуму та, вірнійше сказати, начеб в якесь забуття і пішов вже не бачучи нічого, що чинилось кругом него, тай не бажаючи бачити. Зрідка лиш воркотів він щось там про себе в наслідок своєї привички до монольоґів, до котрої що лиш сам собі признався. В отсю хвилю він і сам помічав, що мисли його на часі плентаються і що він вельми ослаблений: другий день він вже майже зовсім нічого не їв.
Він був до того зле одягнений, що другий, навіть і привичний чоловік не радо рішивсяб в день виходити в таких лахах на вулицю, хотяй часть міста була така, що убором тут годі було зачудувати когонебудь. Близкість Сінної, велика сила шинків і переважне цехове та ремісниче населення, збите в отсих осередочних петербурських вулицях і переулках, пестрили иноді загальну панораму такими людцями, що неприродно було би і дивуватись при стрічі з незнати яким костюмовим чудовищем. Але стілько злобної погорди вже нагромадилось в душі молодого чоловіка, що мимо всеї своєї, часами аж надто молодої дразливости, він ні трошки не соромився своїх лахів на вулиці.
Инакше малася річ при стрічі зі знакомими, або з колишніми товаришами, з котрими загалом він не любив стрічатись… А все-ж таки, коли оден пяниця, котрого не знати длячого і куди перевозили в отсю хвилю вулицею в великім, пустім возищи, запряженім великанською тягаровою конякою, крикнув йому несподівано, переїзджаючи: „Ей ти, німецький капелюшнику!” — і зареготався на все горло, показуючи на него рукою, молодий чоловік як стій зупинився і судорожно схопився за свій капелюх. Капелюх се був високий, круглий, шовковий, але цілком вже переношений, зовсім рудий, витертий і замарганий, з обірваними крисами і в найпоганійший спосіб похилений на бакир. Але не сором, а зовсім инше чувство, похоже навіть на переляк, огорнуло його.
— Я так і знав! — воркотів він занепокоєний, — я так і думав. Се вже гірше всего! Ось така перша лучша марниця, будь яка найнікчемнійша дрібниця весь замисл може попсувати! Дійсно, надто впадаючий в око мій капелюх… Смішний, тому то і впадає в око… До моїх лахів конечно потрібна шапка, хочби старий блин будь який, а не се чудовище. Ніхто того не носить, на версту заглядять, запамятають… іменно по тім запамятають і ось незбитий доказ. Тут треба бути о скільки можна незамітним… Дрібниці, дрібниці, головна річ!… ось ті то дрібниці і гублять завсігди і усе…
Йти було йому небогато; він навіть знав, кілько кроків від воріт його дому: рівно сімсот-трийцять. Якось так раз він їх перечислив, коли вже надто розмаячився. Тоді-то він і сам ще не вірив сим мріям своїм і тільки дразнив себе їх беззмисною, але притягаючою сміливістю. Тепер же, місяць опісля, він вже починав дивитись инакше і, мимо всіх роздражняючих монольоґів про свою безсильність і нерішимість, „беззмисну” гадку якось навіть мимохіть привик уважати вже предприємством, хотяй усе ще сам собі не вірив. Він навіть ішов тепер робити пробу свойому предприємству і з кождим кроком зворушення його росло чим раз більше і більше.З завмираючим серцем і нервовою дрожею наблизився він до величезного дому, що виходив одною стіною на канал, а другою на …у вулицю. Сей дім містив в собі самі дрібні кватири і заселений був всякими промишленниками, — кравцями, слюсарями, кухарками, ріжними Німцями, дівчатами, що жиють на вольну стопу, дрібним чиновництвом і т. д. Входячі і виходячі так і шниряли попід обома брамами і по обох подвірях дому. Тут служили три або чотири двірники[1].
Молодий чоловік був вельми задоволений, що не стрітив ні одного з них, і незамітно метнувся бігцем зараз з воріт направо на сходи. Сходи були темні і вузкі, „чорні”, але він вже усе те знав і провідав, і йому вся та обстанова подобалась: в такій темноті навіть і цікавий погляд не був небезпечний.
— Коли я вже тепер так боюсь, то що було би, колиб і справді якнебудь лучилось дійти до самого діла?… — подумав він мимохіть, піднимаючись на четвертий поверх.
Тут загородили йому дорогу відставні салдати-носильщики, що виносили з одної кватири меблі. Він уже з давнійшого знав, що в тій кватирі жив оден Німець, чиновник, з родиною.
— Отже сей Німець тепер випроваджуєсь, і значить, на четвертім поверсі при отсих сходах і в отсім передсінку зістає на якийсь час одна лиш кватира старухи занята. Се гарно… на всякий случай…, — подумав він знов і подзвонив в кватиру старухи.
Дзвінок брязкнув слабо, мов би був зроблений з бляхи, а не з міди. В подібних дрібних кватирах таких домів майже завсігди такі дзвінки. Він вже забув звук сего дзвінка, і тепер сей особливший звук мов би відразу йому щось нагадав і ясно представив. Він так і здрігнувся, надто вже послабли його нерви на сей раз.
Скоро по сім двері отворились на манісеньку щілину: властителька кімнати оглядала з щілини пришельця з очевидним недовірєм, і тілько виднілись її полискуючі з темноти очи. Але побачивши в передсінку богато народу, вона набрала відваги і отворила зовсім. Молодий чоловік переступив через поріг в темний передпокоїк з перегородкою, за котрою була манісенька кухня. Старуха стояла перед ним мовчаливо і споглядала на него запитуючо.
Була се дрібненька, худощава бабуся, літ шестидесяти, з острими і злими очками, з маленьким носом, з непокритою головою. Рідке, трохи посивіле її волосся було добре намащене маслом. На її тонкій і довгій шиї, похожій на курячу ногу, була накручена якась флянелева шмата, а на плечах, хоч було жарко, теліпалась зношена до чиста і пожовкла, кожушком підложена кацабайка. Старушка заєдно кашляла і кряхкала. Навірно молодий чоловік поглянув на неї якимсь особлившим поглядом, бо і в її очах заблисла доразу знову давнійша недовірчивість.
— Раскольніков, студент, був у вас місяць тому назад, — поспішив пробурмотіти молодий чоловік з півуклоном, нагадавши, що треба бути привітливійшим.
— Памятаю, батечку, дуже добре памятаю, що ви були, — з натиском промовила старушка, як перше не зводячи своїх питаючих очей з його лиця.
— Так ось я, матусю… і знову, з такою самою орудкою… — тягнув дальше Раскольніков, трохи занепокоєний і здивований недовірчивістю старухи.
— Хто знає, може вона і завсігди така, та я тоді сего не завважав, — подумав він з неприємним чувством.
Старуха помовчала, мов би надумуючись, відтак відступила на бік і вказавши на двері в світлицю, заговорила, пропускаючи гостя вперед:
— Заходіть, батюшка.
Невеличка кімнатка, в котру увійшов молодий чоловік, з жовтими обоями, ґераніями і мусліновими занавісами на вікнах, була в отсю хвилю ясно освічена заходячим сонцем.
— І тоді, здається, так само буде сонце світити!… — якось несподівано блиснуло в душі Раскольнікова і бистрим поглядом окинув він все в кімнаті, щоб по можности розвідати і запамятати місцевість. Та в кімнаті не було нічого особлившого.
Кімнатна утвар, уся дуже стара і з жовтого дерева, складалась з дивану з здоровенними вигнутими деревляними спинками, круглого стола овальної форми перед диваном, туалєти з зеркальцем між вікнами, крісел біля стін та двох-трох дешевеньких образків в жовтих рамках, що представляли німецьких панночок з пташками в руках, — ось і вся обстанова. В куті перед невеличким образом горіла лямпада. Все було незвичайно чистеньке; і меблі і долівка були вихарені; усе блестіло.
— Лизаветина робота, — подумав молодий чоловік.
І одної пилинки годі було найти в цілій кімнаті.
— Се у злющих і старих вдовиць буває така охарність, — тягнув дальше про себе Раскольніков і з цікавістю підсунувся до муслінової занавіски перед дверми, що вели до другої маціської кімнатки, де стояли постіль і комода старушки, і куди він ще ні разу не заглядав.
Ціле помешкання складалося з отсих двох кімнат.
— Чого вам треба? — строго промовила старушка, входячи в кімнату і уставившись як передше просто перед ним, щоби дивитись йому прямо в лице.
— Застав приніс, ось вам і він!
І він виняв з кишені старий плоскатий срібний годинник. На задній його покривці був виритий ґльоб. Ланцюшок був сталевий.
— Та треба-ж перше викупити старий застав. Ще позавчора як минув місяць.
— Я вам наріст ще за місяць доплачу; потерпіть.
— Та в тім моя добра воля, батечку, терпіти або річ вашу таки зараз продати.
— Кілько-ж за отсей годинник дасьте, Олено Іванівна?
— Ет, з дрянею ходиш, батечку, нічого, дивись, не варта. За перстінь вам минувшого разу два папірці дала, а воно і купити його нового у ювілера за півтора рубля можна.
— Все-ж таки рублів чотири дайте, я викуплю, батьківський. Я невдовзі гроші дістану.
— Півтора рубля і наріст з гори, коли хочете.
— Півтора рубля! — скрикнув молодець.
— Ваша воля. — І старуха віддала йому назад годинник.
Молодий чоловік взяв його і так розізлився, що хотів вже вийти; однак зараз надумався, нагадавши, що іти більш нема куди, та що він ще і за чимсь иншим прийшов.
— Давайте! — сказав він грубо.
Старуха пошукала в кишени за ключами і пішла в другу кімнату за занавіски. Молодець остався сам один посеред кімнати і цікаво прислухувався та кмітував. Чути було, як вона отворила комоду. „Здаєсь, верхня засувка”, догадувавсь він. „Ключі вона, значить, в правій кишені носить. Всі в одній купці, на сталевім ланцюшку… Між ними оден ключ найбільший, яких три рази більший від других, зубчастий, очевидно не від комоди… З сего виходить, є ще десь якась шкатула, або скриня… От що цікаве. У скринь завсігди такі ключі… Однакож, гей! яке се все нічкемне та підле…”
Старуха вернулась.
— Отже батюшка: коли по гривенничку на місяць від рубля, та за півтора рубля прийдеться мені від вас пятнайцять копійок за місяць наперед, паноньку. Та за два давнійші рублі від вас ще належиться мені по сему рахунку двайцять копійок наперед. Отже разом трийцять пять. Так маєте дістати тепер за ваш годинник всего рубля і пятнайцять копійок. Ось вам і гроші.
— Що! так всего лиш рубель і пятнайцять копійок!
— Так, не инакше.
Молодий чоловік не став перечитись а взяв гроші. Він дививсь на старуху і не квапився відходити, якби йому ще хотілось щось сказати, або зробити, але якби він і сам не знав, що іменно…
— Я вам, Олено Іванівно, може бути скоро ще одну річ принесу… срібну… гарненьку… цигарницю одну… ось як вернусь від приятеля… — і він запнявся і замовк.
— Ну, тоді і будемо говорити, батюшка…
— Прощавайте… А ви заєдно дома самі сидите, сестриці щось нема? — запитав він, яко мога найрівнодушнійше, виходячи до передпокою.
— А вам яке до неї, батечку, діло?
— Та нічого особлившого. Я так запитав. Вже ви зараз… Пращайте, Олено Іванівно!
Раскольніков вийшов в очевиднім занепокоєнню. Занепокоєння то чим раз більше і більше змагалось. Коли спускався долів сходами, він кілька разів аж пристанув, мов би напрасно чимсь поражений. І наконець, вже на вулиці він закликав:
— О, Боже, яке се все відражаюче! І мав же би я, мав же би я… ні, се дуреньство, се погано! — додав він рішучо. — І як отся страшна річ могла мені прийти до голови? На яку то мерзкість спосібне, однакож, серце моє! Ні, ні: се обридливе, гидке, мерзенне!… І я цілий місяць…
Але він не міг виразити ні словами, ні викликами свого зворушення. Чувство безконечної відрази, що починало душити і каламутити його серце ще тоді, як він лиш йшов до старухи, достигло тепер таких розмірів і так ярко вияснилось, що він не знав, куди дітись від переляку свого. Він ішов по хіднику мов той пяниця, не видячи прохожих і вдаряючись з ними, і опамятався що лиш в сусідній вулиці. Розглянувшись, він завважав, що стоїть біля шинку, до котрого вхід був з хідника по ступенях вниз, в підземелля. З дверий якраз в ту хвилю виходило двох пяних, котрі піддержуючись взаїмно та ругаючи, піднимались на вулицю.
Не надумуючись довго, Раскольніков таки зараз спустився в низ. Ніколи до сеї пори не заходив він до шинків, але тепер голова його крутилась, і надто ще пекуча спрага мучила його. Йому захотілось випити холодного пива, тим більше, що напрасну неміч свою він почасти відносив до того, що був голоден.
Він усадовився в темнім і грязнім кутику за липким столиком, попросив пива і з жадобою випив першу склянку. Таки зараз йому попустило і думки його проясніли.
— Все те пусте, — сказав він з надією, — і нічим тут було непокоїтись! Попросту фізичний розстрій! Будь яка там одна склянка пива, кусень сухаря — і ось, в млі ока кріпне ум, ясніє думка, тверднуть заміри! Тьфу! Яка се нікчемність те все!…
Але мимо сего згірдного осуду життя, він глядів вже весело, мов би напрасно освободився від якогось страшного тягару, і приязно окинув очима зібраних. Однакож навіть і в отсю хвилю він мрачно відчував, що увесь сей порив до ліпшого був також хоробливий.
В шинку на той час оставалось вже лиш мало народу. Кромі сих двох пяниць, що стрітились з ним на сходах, вслід за ними вийшла ще разом ціла шайка, чоловіків пять з одною дівкою і з гармонією. Після них стало тихо і просторо. Остались: оден підхмелений, але небогато, що сидів при пиві, з виду міщанин; товариш його, грубий, здоровенний хлопище, в сибірці і з сивою бородою, вельми нахлистаний, сей дрімав на лавці і зрідка, ні сіло, ні пало, мов би з просоня, починав пштикати пальцями, розставивши руки на боки, та підкидувати верхньою частею тіла, не встаючи з лавки, причім підспівував якусь нісенітницю, силуючись пригадати стихи в роді:Цілий рік жінці годив,
Цілий рік жінці годив…
Або нараз прокинувшись знову:
По Піддячій пійшов
Свою давну найшов…
Але ніхто не брав участи в його щастю; мовчазливий його товариш дивився на всі ті пориви навіть ворожо і недовірчиво. Був тут ще оден чоловік з виду похожий щось на відставного чиновника. Він сидів окремо, перед своєю склянкою, зрідка попиваючи і роззираючись довкола. Він був мабуть також в якімсь зворушенню.
——————
- ↑ Двірники — сторожі, дозірці