Вина і кара/Часть II/III
| ◀ II | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть друга III |
IV ▶ |
|
Він однакож не те щоб вже був цілком без памяти за весь час своєї слабости: се був горячковий стан, з маяченням і півсвідомістю. Неодно він опісля нагадав. То виділось йому, що кругом него збирається богато народу і хотять його взяти та кудись винести, дуже над ним спорять і сваряться. То нараз він сам оден в кімнаті, всі повиходили і бояться його і лиш зрідка ледви-не-ледви відхиляють двері подивитись на него, грозять йому, змовляються чогось між собою, сміються і дразнять його.
Настку він часто зауважував біля себе; розпізнавав і ще одного чоловіка, дуже немов би йому знакомого, але кого іменно — ніяк не міг догадатись і сумував задля того, навіть і плакав. Иншим разом привиджувалось йому, що він вже з місяць лежить; або знов — що заєдно той самий день стоїть. Але про те, про те він цілковито забув; натомісць що хвилинки нагадував, що забув про щось, чого не вільно забувати, — непокоївся, мучився, нагадуючи, стогнав, впадав в лютість або в страшний, невиносний жах. Тоді він зривався з місця, хотів втікати, та завсігди хтось його задержував силоміць, і він знову впадав в обезсилення і непритомність. Наконець він цілком прийшов до себе.
Сталося се рано в десятій годині. В тій годині до полудня, в ясні дні, сонце завсігди довгою смугою переходило по його правій стіні і освітлювало кут при дверях. Біля його постелі стояла Настка і ще оден чоловік, котрий дуже цікаво йому приглядався і котрого він цілком не знав. Се був молодий парубяга в кафтані, з борідкою, і з виду подобав на артільщика[1]. З непримкнутих дверий виглядала господиня. Раскольніков піднявся.
— Се хто, Настко? — запитав він, вказуючи на молодця.
— Бачиш, опамятався, — сказала вона.
— Опамятались, — повторив артільщик.
Побачивши, що він опамятався, господиня, що заглядала зза дверей, зараз їх примкнула і втекла. Вона і завсігди була несміла і з прикрістю переносила розмови і обяснення; їй було літ сорок і була вона товста і груба, чорноброва і кароока, добра від товстоти і від лінивства, і собою навіть зовсім непогана. Та стидлива аж над міру.— Ви… хто? — питався він дальше, звертаючись до самого артільщика.
Але в отсю хвилю знов отворились двері на остіж і, трохи нахилившись, тому, що був високий, увійшов Разумихін.
— Що за морська каюта, — закричав він входячи, — кождий раз чолом гримну; все-ж таки кватирою називається! А ти, брате, отямився? в отсю хвилю від Парані чув.
— Що лиш отямився, — сказала Настка.
— Що лиш отямились, — потакнув артільщик з легкою усмішкою.
— А ви самі хто зволите бути? — запитав звертаючись нараз до него, Разумихін. — Я, бачите, Вразумихін; не Разумихін, як мене всі величають, а Вразумихін, студент, дворянський син, а він мій приятель. Ну, а ви хто такий?
— А я в нашій конторі артільщик, від купця Шелопаєва, панцю, і сюди по ділу, бачите.
— Будьте ласкаві, сідайте на отсе крісло; — сам Разумихін сів на друге, з другого боку столика. — Се ти, брате, гарно зробив, що опамятався, — продовжав він, звертаючись до Раскольнікова. — Четвертий день ледви їш і пєш. Дійсно, чаю з ложечки давали. Я до тебе два рази приводив Зосимова. Памятаєш Зосимова? Оглянув тебе гарненько і відразу сказав, що все байка, — в голову, чи якось там ударило. Нервовий припадочок якийсь, порції були за малі, пивця і хріну за мало давали, відси і слабість, але се байка, перейде і перемелеся. Вдалий хлопець Зосимов! Славно почав практику. Ну, серце, так я вас не задержую, — обернувся він знову до гостя, — будьте ласкаві розяснити своє діло. Уважай, Родю, з їхньої контори вже другий раз приходять; тілько перше не отсей приходив, а другий, і ми з онтим обяснились. Се хто перед вами сюда приходив?
— А здається, се позавчора, якраз так, панцю. Се Алексій Семенович були; також при конторі у нас служать.
— Мабуть він буде проворнійший від вас, як ви думаєте?
— Так, панцю; вони справді що соліднійші.
— Гарно; ну-ж, розповідайте дальше.
— А ось через Атаназа Івановича Вахрушина, про котрого, надіятись, нераз зволили чувати, панцю, по просьбі вашої матусі через нашу контору для вас гроші, — почав артільщик, просто звертаючись до Раскольнікова. — Коли ви вже так памятаєте себе, пане, що можна-б вам вручити трийцять пять рублів, так в нас гроші є, бо Семен Семенович від Атаназа Івановича по просьбі вашої матусі, як давнійше, повідомлення про се получили. Чи зволите розуміти?
— Так… памятаю… Вахрушин… — промовив Раскольніков задумчиво.
— Слухайте! Купця Вахрушина знає! — закричав Разумихін. — Як же він себе не памятає? Та втім, я тепер бачу, що і ви також розумний чоловік. Ну! Розумні річи приємно і слухати.
— Се вони той самий Вахрушин, Атаназ Іванович, і по просьбі вашої ненечки, котра через них цілком так само вам вже раз пересилала, вони і на сей раз не відказали, і Семена Семеновича на сих днях повідомили із своїх місць, щоби вам трийцять-пять рублів передати, паночку, в ожиданню ліпшого.
— Отсе „ожидання ліпшого” вам лучше всього удалося; не зла також і ваша „ненечка”. Ну, так як же по вашому: в повній він чи не в повній памяти, — а?
— Думаю, що можна-б видати гроші. Тільки ось требаб поквітовання, панцю.
— Напачкає! Що у вас, книга чи що?
— Книга, панцю, от вам вона.
— Давайте сюди. Ну, Родю, піднимайся. Я тебе піддержу; вшквар-но йому Раскольнікова, бери перо, бо, братчику, гроші нам тепер ліпші від патоки.
— Не треба, — сказав Раскольніков, відпихаючи перо.
— Чого то не треба?
— Не буду підписувати.
— Ігі, до чорта, та як же без поквітовання?
— Не треба… грошей…
— Грошей не треба! Ну, се брате брешеш, я свідок! — Не безпокойтесь, прошу, се він тілько так… знов вояжує. З ним, однакож, се і на яву буває… Ви чоловік розумний, і ми будемо йому помагати, то є попросту його руку водити, він і підпише. Ану-ж помагайте…
— Та ось я і другий раз зайду.
— Ні, ні; чого вам трудитись. Ви чоловік розумний… Ну, Родю, не задержуй гостя… бачиш чекає, — і він направду приготовився водити рукою Раскольнікова.— Остав, я сам… — промовив той, взяв перо і підписався в книжці.
Артільщик поклав гроші і віддалився.
— Браво! А тепер, брате, хочеш їсти?
— Хочу, — відповів Раскольніков.
— У вас є зупа?
— Вчерашня, — відповіла Настка, — весь час перестояла тутечки.
— З бараболею і рижовою крупою?
— З бараболею і крупою.
— На память знаю. Подай зупу, та і чаю давай.
— Принесу.
Раскольніков глядів на все з глубоким зачудуванням, і з тупим, бездумним страхом. Він рішився мовчати і ждати: що буде дальше?
— Здається, я тепер не маячу, — думав він, — здається, се в самім ділі…
Через дві минути Настка вернула з зупою і заявила, що зараз і чай буде. До зупи явились дві ложки, дві тарілки і все потрібне: сільничка, перечниця, гірчиця для мяса і друге, чого передше в такім порядку вже давно не бувало. Скатерть була чиста.
— Не зле було би, Настусенько, колиб Прасковія Павлівна бутельочки дві пивця передала. Ми випилиб.
— Ну, вже ти остроногий! — воркнула Настка і пішла сповнити приказ.
Дико і з напруженням заєдно ще приглядався Раскольніков. Тимчасом Разумихін пересів коло него на диван, нескладно як медвідь обхопив лівою рукою його голову, не зважаючи на те, що він і сам міг би піднятися, а правою підніс до його рота ложку зупи, кілька разів перше подувши, щоб він не попікся. Але зупа була ледви що тепла. Раскольніков з жадністю проглотив одну ложку, потім другу, третю. Та подавши кілька ложок, Разумихін нараз зупинився і заявив, що дотично дальшого треба порадитись з Зосимовом.
Ввійшла Настка, несучи дві бутельки пива.
— А чаю хочеш?
— Хочу.
— Неси скорійш і чаю, Настко, бо чаю чейже вільно і без факультету. Але ось і пивце!Він пересів на своє крісло, присунув до себе зупу, мясо і став їсти з таким смаком, як колиб три дні не їв.
— Я, брате Родю, у вас тут тепер кождий день так обідаю, — воркнув він, о скільки позволяв мясом набитий повний рот, — і се все Параня, твоя господинечка, присилає, від всеї душі мене частує. Я, розуміється, не упоминаюсь, ну, однак і не протестую. А ось і Настка з чаєм. Яка жвава! Настусенько, хочеш пивця?
— І-і, що видумав!
— А чайку?
— Чайку що иншого.
— Наливай! Погоди, я тобі сам наллю; сідай за стіл.
Він зараз таки розпорядився, налив, потім налив ще другу чашку, кинув своє снідання і пересів знов на диван. Як передше, обіймив він лівою рукою голову хорого, припідняв його і став поїти з чайної ложечки чаєм, знову безнастанно і особливо старанно подмухуючи на ложку, мов би в отсім процесі дмухання і лежала сама головна і цілюща сила.
Раскольніков мовчав, і не противився, мимо того, що чув в собі зовсім подостатком сил піднятися і сісти на софі без всякої чужої помочі, і не лиш володіти руками настілько, щоб удержати ложку або чашку, але навіть може бути і ходити. Однак задля якоїсь дивної, ледви не звірячої хитрости, йому нараз прийшло в голову скрити до часу свої сили, притаїтись, удавати, колиб було треба, навіть, що ще не цілком опамятався, а тимчасом надслухувати і провідати, що таке тут діється. Все-ж таки він не запанував над своєю відразою: сербнувши ложок десять чаю, він нараз висвободив свою голову, вередливо відіпхнув ложку і повалився знов на подушку.
Під головою в него дійсно лежали тепер справдішні подушки — пухові і з чистими наволочками; він се також завважав.
— Треба, щоби Прасковія сьогодня нам ще малинового соку прислала, напиток йому зладити, — сказав Разумихін, усадовляючись на своє місце і знову забираючись до зупи та до пива.
— А де вона тобі малин візьме? — запитала Настка, держачи на розчепірених пяти пальцях мисочку і проціджуючи в себе чай „крізь цукор”.— Малини, голубонько моя, вона дістане в склепі. Бачиш, Родю, тут без тебе ціла історія склалася. Коли ти таким гільтайським способом втік від мене, і кватири не сказав, мене нараз така лють взяла, що я порішив тебе вишукати і убити. Таки зараз того самого дня я взявся за діло. Вже-ж я ходив, ходив, допитував, допитував! Отсю, бач, теперішню кватиру я забув; та в тім я її ніколи і не памятав, тому, що її не знав. Ну, а давню кватиру, — памятаю лиш, що біля Пяти Углів, — Харламова дім. Шукав, шукав я сей Харламова дім, — та, бач, вийшло опісля, що він зовсім і не Харламова дім, а Буха, — як то іноді в звуках збиваєшся! Ну я і розсердився. Розсердився, тай пішов, буде не буде, на другий день на поліцію і представ собі: в дві мінути тебе мені там вишукали. Ти там записаний.
— Записаний!
— Та бачиш; а ось ґенерала Кобелева ніяк не могли там при мені відшукати. Ну, брате, довго розказувати. Тільки як я злетів сюди, зараз таки з всіми твоїми ділами познакомився; зі всіми, братчику, зі всіми, усе знаю; ось і вона бачила: і з Никодимом Томичем познакомився, і Ілію Петровича мені показували, і з двірником, і з добродієм Заметовом, Александром Григоровичем, письмоводителем в тутешній конторі, а наконець і з Паранею, — се вже був вінець; ось і вона знає…
— Медом намастив, — воркнула Настка, мудерно усміхаючись.
— Та ви би причесались инакше, Настасе Никифорівна, як я вам вже раз говорив.
— Ну ти, пес! — нараз крикнула Настка і порскнула зі сміху. — Та я Петрова, а не Никифорова, — додала вона, коли перестала сміятись.
— Вже більш не помилимось, памятати-мемо. Ну так ось, брате, щоб за богато не говорити, я хотів зразу тут елєктричну струю скрізь пустити, щоб всі упередження в отсих місцях відразу, за одним замахом викорінити; але Параня побідила. Я, брате, ніяк і не сподівався, щоб вона була така… до людей… а? як ти думаєш?
Раскольніков мовчав, хоч ні на хвилинку не спускав з него заполошеного погляду, і тепер упірно вдивлявся в него.
— Та ще і як до людей, — тягнув дальше Разумихін, ні трохи не збиваючись мовчанням і начеб потакуючи одержаній відповіди, — і навіть дуже, в кождім змислі.
— Тьфу, безстидник! — крикнула знову Настка, котрій розмова тая справляла очевидячки незвичайну приємність.
— Погано, брате, се, що ти з самого початку не зумів взятися за діло. З нею треба було не так. Адже-ж се, так сказати, найбільш несподіваний характер! Ну, та про характер опісля… А тільки як, приміром, довести до того, щоб вона тобі обіду сміла не присилати? Або, приміром, сей вексель? Та ти з розуму зійшов, підписувати вексель! Або хоч би отся покладена женитьба, коли ще донька, Наталія Єгорівна, жива була… Я все знаю! Та втім, я знаю, що се делікатна матерія і що я осел, ти мене звини. Але що тикається глупости: як ти думаєш, адже Прасковія Павлівна цілком, брате, не така глупа, як з першого погляду можна би судити, а?
— Розуміється… — процідив Раскольніков, дивлячись в бік, все-ж таки міркуючи, що вигіднійше піддержати розмову.
— Не правда-ж? — скрикнув Разумихін, очевидно урадований, що йому відповіли, — мимо того однакож таки і не розумна, га? Цілковито, цілковито несподіваний характер! Я, брате, почасти і не знаю, що думати і говорити, гублюся, впевняю тебе… Років сорок певно вже має. Вона говорить: трийцять шість і на се повне право має. Та клянусь тобі, що суджу про ню більш розумово, лиш після одної метафізики; тут, брате, у нас така загадка завязалась, нічого не розберу! Ну, та се все дурниця, а тілько вона, видячи, що ти вже не студент, що лєкції і одежі в тебе нема, і що по смерти панночки їй нічого вже тебе на рідній стопі держати, нараз налякалась, а як ти ще в добавку запхався в кут і нічого давнійшого не піддержував, вона і задумала тебе з кватири прогнати. І давно вона носилась з сим заміром, та вексля жаль стало. Крім того ще ти сам впевняв, що мати заплатить…
— Се я з підлости моєї говорив… Мати моя трохи що сама милостині не просить… а я дурив, щоб мене в хаті держали і кормили, — проговорив голосно і виразно Раскольніков.
— Та се-ж розумно. Тільки вся штука в тім, що тут і підвернувся добродій Чебаров, надворний радник і діловий чоловік. Параня без него нічого би не видумала, вже надто стидлива; ну а діловий чоловік не стидливий і почав зараз від того, що поставив питання: чи є надія, щоб вексель сплачено? Відповідь: є, бо є така матуся, що із сто-двайцяти-пяти-рублевої пенсії, хоч сама їсти не буде, а вже Родечка свого виручить, та сестриця така є, що за братчика і у воду пійде. На отсім то він і оперся… Чого не лежиш тихо? Я, брате, тепер усі твої тайни провідав, не даром ти при Парани не таївся, коли ще стояв на родинній стопі, а я тепер від серця говорю… Та воно, бачиш, завсігди так буває: чесний і з серцем чоловік говорить щиро, а діловий чоловік слухає та їсть, а потім і зїсть. Ось і уступила вона сей вексельок, ніби то уплатою, сему Чебарову, а той формально за гроші упімнувся, не соромився. Хотів було я йому, як довідався про все те, так, для очищення совісти, також струю пустити, та на ту пору у нас з Паранею гармонія склалась, я і повелів цілу тую справу заткати при самім жерелі, то є поручився, що ти заплатиш. Я, брате, за тебе заручив, чуєш? Позвали Чебарова, десять цілкових йому в зуби, а папір назад, і ось честь маю його вам передати, — на слово нам тепер вірять, — ось візьміть, і наддертий мною як слід.
Разумихін виложив на стіл довжний лист; Раскольніков поглянув на него, не сказав ні слова і відвернувся до стіни.
Навіть Разумихіна се озлобило.
— Бачу, брате, — промовив він через хвилину, — що я себе знову в дурні пошив. Думав було тебе розвеселити і балаканиною потішити, а, здається, тільки розсердив тебе.
— Кажеш, що тебе я не пізнавав в горячці? — запитав Раскольніков, також помовчавши з мінуту і не обертаючи голови.
— Мене, і навіть казились зі злости при сій нагоді, особливо, коли я раз Заметова привів.
— Заметова?… письмоводителя?… Та чого-ж його треба було тут?
Раскольніков бистро обернувся і впився очима в Разумихіна.
— Та чого ти так?… Чого затрівожився? Познакомитись з тобою хотів; сам захотів, длятого що богато ми з ним про тебе говорили… Инакше від кого-ж би я про тебе, бач, довідався? Славний, брате, він хлопяга, пишний… в своїм роді, розуміється. Тепер ми приятелі; ледви що не кождий день бачимось. Адже я в отсю часть міста перепровадився. Ти не знаєш ще? Тільки що перепровадився. До Лавізи з ним разів два навідались. Лавізу ти памятаеш, Лавізу Іванівну?
— Маячив я про що небудь в голос?
— Та вже-ж! Цілком не памятався.
— Про що-ж я маячив?
— Ну там! Про що маячив? Звісно про що маячать… Ну, брате, тепер, щоб часу не тратити, за діло!
Він встав з крісла і вхопив за шапку.
— Про що я маячив?
— Ех, то його приперло! Чи не за тайну яку боїшся? Не бійся: про ґрафині нічого не було сказано. А ось про булдоґа якогось, та про сережки, про ланцушки якісь там, про Крестівський остров, та ще про двірника якогось, про Никодима Томича і про Ілію Петровича, надзирателя помічника богато було говорено. Та крім того питомою вашою шкарпеткою вельми навіть заниматись були ласкаві, вельми! Жалібненько просили: подайте, змилуйтеся, шкарпетку, та й тілько. Заметов сам по всіх кутах твої шкарпетки вишукував і власними, вимитими в пахощах ручками, з перстенями, вам тую дрянь подавав. Що лиш тоді і успокоїлись і цілу добу в руках сю дрянь передержали: вирвати годі було. Мабуть і тепер денебудь у тебе під покривалом лежать. А то ще тороків на штани просив, та ще зі сльозами! Ми, очевидна, допитувались, які там ще тороки? Та нічого не мож було розібрати… Ну, паноньку, отже тепер до діла! Осьтут трийцять пять рублів; з них десять беру, а за дві години з них рахунок предложу. За той час дам знати і Зосимову, хоч і без того він повинен би давно тут бути, бо дванайцята година. А ви, Настусенько, частійше без мене навідуйтесь про пиття, або що там инше, чого зажадає… А Парани я і сам зараз що треба скажу. До побачення!
— Паранею називає! Ах, ти хитрий чорте! — промовила йому вслід Настка: відтак отворила двері і стала підслухувати, однакож не витерпіла і сама побігла вниз. Страх цікаво їй було довідатись, про що він говорить там з господинею: та і загалом видно було, що вона на смерть очарована Разумихіном.
Ледви тільки зачинились за нею двері, хорий скинув з себе покривало і мов скажений зірвався з постелі. З пекучою, судорожною нетерпеливістю дожидав він, поки вони вийдуть, щоби чим скорше, як лиш уступляться, і взятися за діло. Але за що-ж, за яке діло? — він тепер, начеб нарочно і забув.
— Господи! скажи Ти мені лиш одно: чи знають вони про все, чи ще не знають? Ану, як вже знають і тілько заставляються, дразнять поки лежу, а відтак нараз увійдуть і скажуть, що все давно вже звісне і що вони лиш так… Що-ж тепер чинити? Ось і забув як нароком; відразу забув, ще перед хвилиною памятав!
Він стояв серед кімнати і в убиваючій непевности оглядався довкола; підійшов до дверий, отворив, прислухувався; але се було не те. Нараз, мов би пригадавши, кинувся він до кута, де в обоях була діра, почав усе оглядати, запустив в діру руку, полапав, але і се не те. Він пішов до печі, отворив її і став порпати в попелі: кусочки окравків від штанів і шматки розірваної кишені так і валялись, як він їх тоді кинув, значить отже ніхто не заглядав! Тут нагадав він про шкарпетку, про котру Разумихін що лиш розповідав. Правда, ось вона на дивані лежить під покривалом, та вже до того затерлася і запачкалася з тої пори, що навірно Заметов нічого не міг доглянути.
— Ба, Заметов!… контора!… А чого-ж мене в контору кличуть? де завізвання? Ба!… я помішав, се тоді кликали! Я тоді також шкарпетку оглядав, а тепер… тепер я був хорий. А за чим Заметов заходив? Чого приводив його Разумихін?… — бурмотів він в ослабленню, сідаючи знову на диван. — Що-ж се? Чи мені усе ще маячиться, чи воно направду? Здається, направду… А, нагадав: втікати! чим скорше втікати, доконче, доконче втікати! Так… а куди? а де моє одіння? Черевиків нема! Забрали! Укрили! Розумію! А ось пальто — недобачили! Ось і гроші на столі, слава Богу! Ось і вексель… Я візьму гроші і втечу, і другу кватиру найму, вони не відшукають!… Ба, а поліція? Найдуть! Разумихін найде. Ліпше зовсім втікати… далеко… в Америку, і наплювати на них! І вексель взяти… він там пригодиться. Чого би ще взяти? Вони думають, що я хорий! Вони і не знають, що я ходити можу, хе, хе, хе!… Я по очах відгадав, що вони все знають! Тілько би зі сходів зійти! Ану, як у них там сторожа стоїть, поліцейники! Що се? дивись-но! А ось і пиво осталось, пів бутельки, холодне!
Він вхопив бутельку, в котрій ще оставалось пива на цілу склянку, і з розкішю випив за одним духом, мов би гасячи вогонь у груди. Та не тревало і мінути, як пиво ударило йому до голови а по спині перебігла легка і навіть приємна дрощ. Він ляг і натягнув на себе покривало. Думки його, і без того хорі та беззвязні, стали мішатись все більше і більше і скоро сон, легкий і приємний огорнув його. З роскішю відшукав він головою місце на подушці, кріпше обтулився мягким ватовим покривалом, котре було тепер на нім місто рознесеного давнійшого плаща, тихо зітхнув і заснув глибоким, кріпким, цілющим сном.
Прокинувся він, коли почув, що хтось увійшов до него. Розплющив очи і побачив Разумихіна. Сей отворив двері наостіж і стояв на порозі надумуючись: входити чи ні? Раскольніков душком припіднявся на дивані і дивився на него, начеб силуючись нагадати щось.
— А, не спиш, ну, ось і я! Настечко, подавай сюди звиток! — крикнув Разумихін вділ. — Зараз рахунок зложу.
— Котра година? — спитав Раскольніков, жахливо оглядаючись.
— Ти порядно, братчику, переспався; вечір на дворі, шеста година буде. Годин шість чи більше спав…
— Господи! Що-ж се я!…
— Ну, велика річ! На здоровля! Куди спішиш? На „рандеву”, чи що? Весь час тепер наш. Я вже три години тебе жду; разів два заходив, ти спав. До Зосимова двічи навідувався: нема дома, та й тілько! Але нічого, прийде!… За своїми орудочками також я навганявся. Я, бачиш, сегодня перепровадився, цілком перепровадився, з дядьком. У мене, слухай, тепер дядько… Ну так, до біса, берімось за діло!… Давай сюди звиток, Настусенько. Ось ми зараз… А як, брате, тобі?
— Я здоров; я не хорий… Разумихіне, ти тут давно?
— Говорю, три години жду.
— Ні, а передше?
— Що передше?
— Від коли ти сюди ходиш?
— Адже я тобі вже розказував; або-ж не памятаєш?
Раскольніков задумався. Мов у сні мріло йому все, що було, перед тим. Сам він не міг пригадати і питаючо глядів на Разумихіна.
— Гм! — сказав той. — Забув. Мені ще перше здавалось, що ти усе ще не при собі… Справді, цілком ліпше виглядаєш. Парубяга! Ну, же, до діла! Ось зараз нагадаєш. Гляди-но сюди, любий хлопче.
Він став розвязувати звиток, котрим сам, як було по нім видно, незвичайно радувався.
— Се, брате, чи повіриш, у мене особливо на серці лежало. Бо, бачиш, треба-ж з тебе доконче чоловіка зробити. Приступаймо. Почнемо згори. Чи бачиш ти отсю шапчину? — почав він, винимаючи із звитка досить гарненьку, але заразом вельми звичайну і дешеву шапку. — Позволь-но примірити?
— Опісля, пізнійше, — промовив Раскольніков, відмахуючись роздразнено.
— Ні вже, братчику Родю, не протився, опісля пізно буде; та і я цілу ніч не засну, бо без міри, навздогад купував. Як раз добра! — скрикнув він торжественно, приміривши, — мов би втяв на тебе! Убір голови, се, брате, найважнійша річ, в костюмі, в своїм роді рекомендація. Толстяков, мій приятель, кождий раз мусить знимати своє накриття, як приходить куди небудь на прилюдне місце, де всі другі в капелюхах і шапках стоять. Всі думають, що він се з невільничих чувств, а він попросту тому, що свого пташачого гнізда соромиться: стидливий такий чоловік! Ну, дивіться, Настечко, ось вам два убрання голови: сей пальмерстон (він дістав з кута викривлений круглий капелюх Раскольнікова, котрий не знати чому назвав пальмерстоном), або отся ювилєрська забавочка? Вгадай но, Родечку, як думаєш, що заплатив? Настусенько? — звернувся від до неї, коли побачив, що Раскольніков мовчить.
— Десь певно двогривенника дав, — відповіла Настка.
— Двогривенника, дурна! — крикнув він обидившись. — Нині за двогривенника і тебе не купить, — вісім гривен! Та і се тому лиш, що переношений. Воно, правда, з умовою: сей зносиш, на другий рік новий даром дадуть, єй-Богу! Ну, добродію, приступім тепер до Злучених Американських Штатів, як отеє в ґімназії у нас називали. Упереджаю, — штанами горджуся! — і він розвинув перед Раскольніковом сірі, з легкої, літної шерстяної матерії штани. — Ні дірочки, ні плямочки, і вельми показьні, хотяй і переношені; така-ж і жилєтка, „одної барви, як мода вимагає. А що переношене, так се, по правді, і ліпше: мягче, ніжнійше… Бачиш, Родю; щоби зробити в світі карієру, вистарчає, по мойому, уважати завсігди пильненько на сезон; коли в січні шпараґів не зажадаєш, то кілька рублів в мошонці задержиш; так мається річ і при отсім купні. Тепер літний сезон, тому я і купував на літо, бо в осени сезон і без того більше теплої матерії вимагає, так прийдеться викидати… тим більше, що се все до сеї пори вже успіє само розлізтися, коли не від надмірної роскоші, то від внутрішних безпорядків. Ну! вгадай! що заплатив? — Два рублі двайцять пять копійок! І памятай, знову з тою самою вимінкою: отсі зносиш, на-нарік другі даром береш! У купця Федаєва инакше не торгують: раз заплатив і на ціле життя вистане, — бо другий раз і сам не пійдеш. А тепер приступаймо до черевиків, — які? Ну, правда, видно що переношені, але місяців на два вистануть, бо загранична робота і товар заграничний: секретар анґлійського посольства на тандиті спродав; всего шість день і носив, та грошей дуже було треба. Ціна оден рубель пятьдесять копійок. Дорого?
— Та може не під міру! — завважала Настка.
— Не під міру! А се що? — і він витягнув з кишені старий, скорчений, весь обліплений засохлим болотом, діравий черевик Раскольнікова. — Я з запасом ходив, мені і віднайшли після сего чудовища справдішню міру. Ціле отсе купно незвичайно щастилось. А щодо білля, то з господинею поклалися. Ось по перше три сорочки полотняні, та зате з модним верхом… Ну і так: вісім гривен шапка, два рублі двайцять пять остальне одіння, значить три рублі пять копійок; рубель пятьдесять черевики, тому що вже надто гарні, — значить чотири рублі пятьдесять пять копійок, та пять рублів усе білля, — гуртом сторгувались, — виходить рівно девять рублів пятьдесять пять копійок. Осталих сорок пять копійок мідними пятаками ось, добродію, будьте ласкаві взяти собі назад, — і таким чином, Родечку, ти тепер від голови до ніг виряджений, бо після моєї гадки твоє пальто не тільки ще може служити, але навіть виглядає ще аж надто благородно: ось що значить замовляти у Шармера! Що-ж дотикаєсь шкарпеток і инших дрібниць, лишаю тобі самому; грошей остається нам двайцять пять рубликів, а про Параню і заплату за кватиру не журися; я говорив: кредит необмежений. А тепер, брате, позволь тобі білля перемінити, бо слабість тепер відай в сорочці лиш і сидить…— Остав! Не хочу! — відпекувався Раскольніков, що прислухувався з відразою насильно-жартібливому справозданню Разумихіна про купно одежі…
— Се, брате, неможливе; на що-ж я черевики доптав! — наставав Разумихін. — Настунечко, не стидайтесь, а поможіть, — ось так! — і не зважаючи на опір Раскольнікова, він насилу перемінив йому білля.
Той повалився на подушку і мінуту-дві не говорив ні слова.
— Коби вже раз відчепились! — думав він. — За які гроші се все куплене? — запитав він вкінци, дивлячись на стіну.
— Гроші? Ось тобі на! Та за твої-ж питомі. Адже-ж передше артільщик був, від Вахрушина, матуся прислала; чи і се забув?
— Тепер пригадую собі… — промовив Раскольніков після довгого і понурого мовчання.
Разумихін нахмурився і позирав на него в занепокоєнню.
Двері відчинились і ввійшов високий і заживний чоловік, немов би також з виду вже трохи знакомий Раскольнікову.
— Зосимов! Таки раз! — крикнув Разумихін зрадівши.
——————
- ↑ Так називали в Росії робітників і ремісників, що жили разом в „артіли”, — тоб то в спілці для зарібку.