Вина і кара/Часть IV/I
| ◀ Часть третя, VI | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть четверта I |
II ▶ |
|
— Чи се може продовження сну? — подумалось ще раз Раскольнікову.
Осторожно і недовірчиво вдивлявся він в несподіваного гостя.
— Свидригайлов? Що за недоріцтво: бути не може! — проговорив він наконець в голос, з недовірям.
Здавалось, гість зовсім не здивувався сему викликови.
— Зайшов до вас з двох причин: по перше, особисто познакомитися захотів, бо давно вже наслухався богато цікавого і похвального про вас; а по друге, маю надію, що не відкажетесь може бути мені помогти в однім предприємстві, котре дотикається просто вашої сестри, Евдокії Романівни. Самого мене, без поручення, вона може і на двір до себе тепер не пустить, наслідком упередження, ну а з вашою помічю я, противно; сподіюся…
— Зле сподієтесь, — перебив Раскольніков.
— Вони, прошу, що лиш вчера прибули, позвольте запитати?
Раскольніков не відповів.
— Вчера, я знаю. Адже я сам прибув що тілько позавчера. Ну, пане, ось що я скажу вам дотично сего, Родіоне Романовичу; оправдувати себе уважаю злишним, але позвольте-ж і мені спитати: що-ж тут, у всім тім, в самім ділі, такого незвичайно переступного з моєї сторони, очевидно без упереджень, а здорово судячи?
Раскольніков не переставав мовчати і приглядатись йому дальше.
— Те, що в своїм домі переслідував я безборонну дівчину і „обиджав її своїми поганими предлогами”, — чи так, пане? (Сам вперед забігаю!). — Та тілько подумайте, що і я чоловік, et nihil humani… одним словом, що і я спосібний засліпитись і полюбити (що вже очевидно не по нашій волі чиниться), тоді усе в найприроднійший спосіб обясняється. Тут ціле питання: чи я нікчемник, чи може сам жертва? Ну, а як жертва? Адже предкладаючи мойому предметови втікати зі мною в Америку, або в Швайцарію, я може бути найчеснійші заміри при тім мав, та ще думав спільне щастя оснувати!… Розум, бачите, страсти служить; я, признайте, ще більше себе самого губив, або-ж не так!…
— Та зовсім не в тім діло, — з відразою перебив Раскольніков, — цілком по просту: ви противні, чи ви винні чи не винні, ну, і з вами і знатись не хочуть, і гонять вас, і забирайтесь!…
Свидригайлов нараз зареготався.
— Однакож ви… однакож вас не заманиш! — промовив він, сміючись з цілого серця. — Я було думав хитро підібратись, та ні, ви якраз на саму сущу точку станули!
— Та ви і в отсю хвилю не перестаєте хитрити.
— Так що-ж? Так що-ж? — повтаряв Свидригайлов, сміючись на всі заставки. — Адже се чесна війна, війна як слід, і зовсім дозволена хитрість!… Все-ж таки ви мене перебили: так чи так, впевняю ще раз: ніяких неприємностей не було би, колиб припадком в саду Марта Петрівна…
— Марту ось Петрівну ви також, говорять, звели зі світа? — грубо перебив Раскольніков.
— А ви і про те чули? Та втім, як і не чути!… Ну, що дотикається сего вашого питання, то справді не знаю, як вам сказати, хоч моє сумління дотично сего зовсім а зовсім спокійне. Та не думайте, щоб я боявся чогонебудь там такого; усе те переведене було в повнім порядку і з найбільшою точністю: лікарське слідство виказало апоплєксію, котра пішла від купання зараз після ситого обіду, з випитою майже цілою бутилькою вина, тай нічого иншого і виказати воно не могло… Ні, пане, я от що про себе думав якийсь час, ось іменно в дорозі, в ваґоні сидячи: чи не причинився я до всего того… нещастям яким небудь, або роздразненням моральним, або чим иншим подібним? Однакож прийшов до переконання, що і сего ніяким світом бути не могло.
Раскольніков засміявся.
— Охота-ж так непокоїтись!
— Та ви чого смієтесь? Ви розважте; я ударив всего лиш два рази прутиком, навіть знаків не було… Не думайте, ради Бога, що я цинік; та я сам докладно знаю, як се мерзко з моєї сторони, ну і так дальше, але я також докладно знаю, що Марта Петрівна аж і рада була сій моїй, так сказати, загінчивости. Історія по поводу вашої сеструні вичерпались до самого дна. Марта Петрівна вже третий день приневолена була дома сидіти; ні з чим в містечко показатись, та і надоїла вона там всім своїм онтим листом (про читання листа чейже ви чули?). І нараз сі два прутики як з неба падають! Перша річ була, веліла карету закладати!… Я вже про те і не говорю, що у жінок случаї такі бувають, коли то їм вельми а вельми приємно бути обидженими, мимо всего зверхнього гніву. Вони у всіх бувають, сі случаї, бачите; чоловік загалом навіть дуже любить бути обидженим, завважали ви се? Але у жінок се особливо. Навіть можна сказати, що тим тільки від скуки ратуються.
Якийсь час Раскольніков думав було встати і вийти і тим покінчити відвідини. Але якась цікавість і аж мов би постанова задержали його на хвилю.
— Ви любите битися? — спитав він розсіяно.
— Ні, не дуже, — спокійно відповів Свидригайлов. — А з Мартою Петрівною майже ніколи не билися. Ми дуже згідно жили, і вона мною завсігди була задоволена. Прута я ужив, за всіх наших сім літ, всего лиш два рази (коли не вчислювати ще одного третього случаю, дуже впрочім двозмисного): перший раз — два місяці після нашого весіля, таки зараз по приїзді на село, і ось теперішній послідний раз. — А ви вже думали, я такий нелюд, ретроград, кріпосник? Хе, хе… Але, але, чи не памятаєте ви, Родіоне Романовичу, як кілька літ тому назад, ще за часів благодатної явности судів, оплюгавили у нас прилюдно в письмах одного дворянина — забув прізвище! — що Німкиню одну потурбував в ваґоні, памятаєте? Ну, пане, так ось вам моя думка: з добродієм, що побив Німкиню, глубоко не симпатизую, бо і в самій річи воно… чого-ж симпатизувати! Але не можу не заявити, що лучаються іноді такі зачіпні Німкині, що, мені здається, нема ні одного поступовця, котрий би напевне міг за себе заручити. З отсеї точки ніхто не подивився тоді на предмет, а тимчасом отся точка, бачите, є справді гуманна, так, добродію, не инакше!
Сказавши те, Свидригайлов нараз знов розсміявся. Раскольнікову було явно, що се чоловік, котрий порішився на щось твердо і від сего не відступить.
— Ви мабуть кілька день зряду ні з ким не говорили? — запитав він.— Майже так. А що: певне дивуєтесь, що я такий добродушний чоловік?
— Ні, я сему дивуюся, що ви вже надто добродушний чоловік.
— Длятого, що простацтвом ваших питань не обиджався? Так, чи що? Та… чого-ж обиджатись? Як запитували, так і відповідав, — додав він з задивляючим виразом щирости. — Адже я занадто нічим майже не інтересуюсь, єй-Богу, — продовжав він якось ніби задумчиво. — Особливо тепер, нічим таки не занятий… Та втім, вам вільно думати, що я з певними замірами навязуюся до вас, тим більше, що маю діло до вашої сестри, як сам вам признався. Але я вам щиро скажу: дуже мені скучно! Іменно в отсі три послідні дні, так, що я вами аж утішився… Не розсердіться, Родіоне Романовичу, але ви мені самі чомусь-то здається страх яким дивним. Як хочете, а щось таки в вас є; і іменно тепер, то є не якраз в отсю мінуту, а загалом тепер… Ну, ну, не буду, не буду, не хмуртесь. Та я не такий медвідь, як ви думаєте.
Раскольніков мрачно поглядів на него.
— Ви навіть може бути і цілком не медвідь, — сказав він. — Мені навіть здається, що у вас дуже добре виховання, або ви по крайній мірі умієте при нагоді бути і порядним чоловіком.
— Та я нічиєю думкою про мене ні трохи не інтересуюся, — сухо і мов би навіть з відтінком гордости відповів Свидригайлов, — і длятого, чому-ж і не бути іноді сміттям, коли отсе одіння в нашім кліматі так вигідно носити і… і особливо, коли до сего і природну склонність маєш, — додав він, знову засміявшись.
— Я чув однакож, що у вас тут богато знакомих. Адже ви те, що називається, „не без звязей”. На що-ж я вам, в такім разі, як не для цілей?
— Се ви правду сказали, що у мене є знакомі, — підхопив Свидригайлов, не відповідаючи на головний пункт, — я вже з ними стрічався; адже третій день волочуся; і сам пізнаю, і мене, здається, пізнають. Воно зрозуміле, одягнений прилично і належу до людей не бідних; нас, бачите, і підданьча реформа обійшла: ліси та луги заливні, дохід отже не тратиться; але… не піду я туди; і передше надоїло: ходжу третий день і не признаюсь нікому… А тут ще місто! Та як се воно виросло у нас, скажіть будьте ласкаві! Місто канцеляристів і всяких можливих семинаристів! Справді, я многого тут передше не бачив, літ вісім тому назад, коли тут товкся… На одну лиш анатомію тепер і надіюсь, єй-Богу!
— На яку анатомію?
— А що дотикається отсих клюбів, або хоч би ще і поступу, — ну, се нехай вже без нас буде, — тягнув він дальше, не завважавши знову питання. — Та і охота-ж шулєром бути.
— То ви буди і шулєром?
— Як же без сего? Ціла компанія нас була, найприличнійша, літ вісім тому назад; проводили час; і всі, знаєте, люде з манєрами, поети були, капіталісти були. Та і загалом у нас, в російській суспільности, найліпші манери у тих, що биті бували, — чи завважали ви се? Се, бачите, я на селі тепер опустився. А все таки посадили було мене тоді в тюрму за довги, ніжинський оден панок. Тут і підвернулась Марта Петрівна, поторгувалась, і викупила мене за трийцять тисяч сребренників. (Всего я 70,000 був винен). Получились ми з нею законним вінчанням, і вивезла вона мене зараз таки до себе, на село, мов який скарб. Адже вона старша від мене пятьма роками. Дуже любила. Сім літ з села не виїзджав. І, уважайте, ціле своє життя документ проти мене, на чуже імя, за отсих трийцять тисяч держала, так, що задумай я в чім небудь зворохобитись, — таки зараз би в діру! І зробила би. У женщин, бачите, усе те разом ходить!
— А колиб не документ, накивали-б пятами?
— Не знаю, як вам сказати. Мене сей документ майже не стісняв. Нікуди мені не хотілось, а за границю Марта Петрівна і сама мене разів два кликала, видячи, що я скучав. Та що! За границю я передше їздив, і завсігди мені там душно бувало. Не те щоб… а ось починає дніти, залив Неаполітанський, море, глядиш, і якось сумно. Найнезноснійше, що таки справді чогось тужиш. Ні, на родині ліпше: тут, по крайній мірі за все других винуєш, а себе оправдуєш. Я би тепер може-бути в експедицію на північний бігун поїхав, бо моє вино кисле і пити мені обридло, а кромі вина нічого більше не остається… пробував. А що, говорять, Берґ в неділю в Юсупівськім саді, на величезнім бальоні полетить, сопутників за звісну плату призиває, чи правда?
— Що-ж, ви полетіли би?— Я? ні… полетів… — пробормотів Свидригайлов, дійсно якби задумавшись.
— Та що він, чи справді полетів би? — подумав Раскольніков.
— Ні, документ мене не стісняв, — продовжав Свидригайлов задумчиво. — Се я сам з села не виїздив. Та і вже з рік буде, як Марта Петрівна на іменини мої мені і документ сей звернула і в додатку ще спору суму подарувала. У неї, бачите, був капітал. „Глядіть, як я вам довіряю, Аркадію Івановичу”, справді, так і виразилась. Ви не вірите, що так виразилась? А знаєте: адже я господарем порядним на селі зробився; мене в околиці знають. Книжки також спроваджував. Марта Петрівна спершу похвалювала, а опісля заєдно боялась, що я заучусь.
— Ви за Мартою Петрівною здається, дуже скучаєте?
— Я? Може бути. Так, може бути. Але, але, чи вірите ви в духи?
— В які духи?
— В звичайні духи, в які-ж!
— А ви вірите?
— Та може і ні, як вам сказати. То – не так, щоб ні…
— Являються вам, чи що?
Свидригайлов якось дивно поглядів на него.
— Марта Петрівна навіщувати ласкава, — промовив він викривляючи рот в якусь дивну усмішку.
— Як се: навіщувати ласкава?
— Та вже тричі приходила. Перший раз я її побачив в сам день похорону, годину по тім, як повернув з кладовища. Се було день перед моїм відїздом сюди. Другий раз позавчора, в дорозі, на розсвіті, на стації в Малій Вишері; а третий раз перед двома годинами, на кватирі, де я стою, в кімнаті; я був сам.
— На яві?
— Цілком. Всі три рази на яві. Прийде, поговорить з мінуту і вийде дверми; завсігди дверми. Навіть начеб чутно.
— Не даремно я так і думав, що з вами навірно щось в тім роді лучається! — промовив нараз Раскольніков і таки зараз здивувався, що се сказав. Він був в сильнім зворушенню.
— О-от? Ви се думали? — з задивом запитав Свидригайлов. — Не може бути? Ну, чи не сказав я, що між нами є щось спільного, а?
— Ніколи ви сего не говорили! — різко і з натиском відповів Раскольніков.
— Не говорив?
— Ні!
— Мені здавалось, що говорив. Передше, як я увійшов і побачив, що ви з зажмуреними очима лежите і не спите, таки зараз і сказав я собі: „Се той самий і є!”
— Що се таке: той самий? Про що ви се? — закричав Раскольніков.
— Про що? Та справді не знаю, про що… — щиро, і якось сам змішавшись пробурмотів Свидригайлов.
З мінуту перемовчали. Оба гляділи оден на одного великими очима.
— Усе те лож! — з досади сказав Раскольніков. — Що-ж вона вам говорить, коли приходить?
— Вона, кажете? Представте собі, про самі найнікчемнійші подробиці, і подивуйтесь чоловікови: мене, бачите, отсе-то і гніває. У першій раз ввійшла (я, знаєте, втомився: похоронна служба, со святими упокой, потім литія, закуска, — наконець ось в кабінеті сам один остався, закурив цигаро, задумався), увійшла в двері: „А ви, говорить, Аркадію Івановичу, нині за клопотами і забули в їдальні годинник накрутити”. А годинник отсей я, дійсно, за цілих сім літ, кождої неділі сам накручував, а забуду, так завсігди, бувало, пригадає. На другий день, я вже їду сюди. Приходжу, вже благословилось на день, на стацію, — в ночі лиш трохи передрімався, поломаний, очі заспані, — велів подати каву; дивлюсь — Марта Петрівна нараз сідає біля мене, в руках колода карт: „Чи не поворожити би вам, Аркадію Івановичу, на дорогу, бачите?” А вона славно знала викладати карти! Ну, і не прощу собі ніколи, що не велів собі виложити! Втік, налякавшись, а тут, правда, і дзвінок. Сиджу нині після поганенького обіду готелевого, з тяжким жолудком, — сиджу, курю — знов відразу Марта Петрівна, входить ціла виряджена, в новім, шовковім, зеленім уборі, з довжезним хвостом: „Здорові були, Аркадію Івановичу! Як вам подобається мій убір? Гануська так не ушиє.” (Гануська — се швачка у нас на селі, з колишніх кріпосних, на науці в Москві була — гарненька дівчина). Стоїть, крутиться передімною. Я оглянув убір, відтак уважно, уважно їй в лице подивився: „Охота вам, говорю, Марто Петрівно, задля такої марниці до мене ходити, трудитись”. — „Ах, Боже мій, батюшка, вже і потрівожити тебе не вільно!”! Я їй говорю, щоби подразнити її: „Я, Марто Петрівно, женитись хочу”. — „Від вас се станеться, Аркадію Івановичу; не богато чести вам, що ви, не встигши жену похоронити, так зараз і женитись поїхали. І хоч би вибрали ще гарну, а то ось, я знаю, — ні їй, ні собі, тілько добрих людей насмішите”. Взяла тай вийшла, і хвостом таки аж справді шумить. Що за недоріцтво, а?
— Та ви може бути усе те видумали? — відізвався Раскольніков.
— Я рідко неправду говорю, — відповів Свидригайлов задумчиво, і якби зовсім не завважавши грубости питання.
— А передше, до сего, ви ніколи привидів не мали?
— Н…ні, мав, оден тілько раз в життю, шість літ тому назад. Філько, чоловік дворовий у мене був; тільки що його похоронили, а я крикнув забувшись: „Фільку, люльку!” — Він ввійшов і просто до кута, де стоять у мене люльки. Я сиджу і думаю: „Се він мені відімстить”, бо перед самою смертю ми грубо посварились. — „Як ти смієш, говорю, з діравим ліктем до мене входити, — за двері, драбе! Обернувся, вийшов і більше не приходив. Я Марті Петрівні тоді не сказав. Хотів було панахиду по нім відслужити, та якось стидався.
— Ідіть до лікаря.
— Се ось я і без вас знаю, що нездоров, хоч, сказати правду, не знаю властиво, що се мені таке; по мойому я здоровійший від вас у пятеро. Я вас не про те запитав, — чи вірите ви чи ні, що духи являються? Я вас запитав: чи вірите ви, що є духи?
— Ні, нізащо не повірю! — з якоюсь навіть злобою викрикнув Раскольніков.
— Та звичайно як говорять? — воркнув Свидригайлов начеб про себе, глядячи в бік і нахиливши трохи голову. — Вони говорять: „Ти хорий, отже те, що тобі здається, є тільки проста, неістнуюча мрія”. Адже тут нема строгої льоґіки. Я признаю, що духів бачать тільки хорі; але се лиш доказує, що духи можуть являтися не инакше, як тільки хорим, а не те, що їх нема, самих по собі.— А їх таки нема! — роздразнено наставав Раскольніков.
— Ні? Ви так думаете? — говорив дальше Свидригайлов, поволи подивившись на него. — Ну, а що, коли так заключити (ось поможіть но): „Духи — се, так сказати, шматочки і відривки других світів, їх початок. Здоровому чоловікови їх не треба бачити, бо здоровий чоловік є найбільше земський чоловік, отже повинен жити єдино лиш тутешним життям, для повноти і для порядку. Ну, а лиш трохи занедужав, лиш трохи нарушився нормальний земський порядок в орґанізмі, так зараз і починає виявлятись можність другого світа; і чим більше хорий, тим і звязей з другим світом більше, так що, коли умре зовсім чоловік, то просто і перейде в другий світ”. Я про те давно роздумував. Коли в будуче життя вірите, то і в отсей вивід мож повірити.
— Я не вірю в будуче життя, — сказав Раскольніков.
Свидригайлов сидів в задумі.
— А що, як там самі павуки, або що-небудь в тім роді? — сказав він нараз.
— Се помішаний, — подумав Раскольніков.
— Нам ось завсігди представляється вічність як ідея, котру поняти годі, щось незмірне! Та чому-ж доконче незмірне? І от, замісць всего того представте собі, буде там одна кімнатка, так в роді сільської парні, закоптіла, а по всіх кутах павуки, і ось і вся вічність. Мені, знаєте, щось такого часами маячиться.
— І чи справді, чи справді вам нічого не представляється утішнійшого і справедливійшого від сего! — з якимсь болем сказав Раскольніков.
— Справедливійшого? А хто знає, може се і є справедливе, і знаєте, я би так, і не инакше, нароком зробив! — відповів Свидригайлов, невиразно усміхаючись.
Якимсь холодом повіяло нараз на Раскольнікова при отсій недорічній відповіди. Свидригайлов підняв голову, пильно подивився на него і відразу розхохотався.
— Ні, ви ось що нагадайте, — закричав він. — Перед пів години ми оден одного ще і не бачили, уважаємо себе ворогами, між нами нерішена справа є; ми справу ось кинули і дивись: в яку літературу заїхали! Ну, ну, не правду-ж я сказав, що ми одного поля ягоди?— Зробіть отже ласку, — роздразнено відповів Раскольніков, — позвольте вас просити чим скорше обяснитись і сказати мені, длячого ви ушанували мене своїм навіщенням… і… і… я спішусь, мені ніколи, я хочу з дому виходити…
— Радо, радо. Ваша сестриця, Евдокія Романівна; за пана Лужина виходить, Петра Петровича?
— Чи не можна як небудь обійти всякі питання про мою сестру і не згадувати її імени? Я навіть не розумію, як ви смієте при мені вимовляти її імя, коли тільки ви справді Свидригайлов?
— Та я-ж про неї і прийшов говорити, як же не згадувати її імени?
— Гаразд; говоріть, але скорше!
— Я переконаний, що ви про сего добродія Лужина, мойого по жені свояка, виробили собі вже поняття, коли його тільки хоч пів години бачили, або хоч що небудь про него і подрібно чули. Евдокії Романівній він не пара. По мойому, Евдокія Романівна в отсім ділі жертвує собою вельми великодушно і нерозважно, для… для своєї родини. Мені здавалось, в наслідок всего, що я про вас чув, що ви, з своєї сторони, дуже би раді були, колиб отся женитьба могла розбитись без нарушення інтересів. Тепер же, пізнавши вас особисто, я навіть про те переконаний.
— З вашої сторони все те дуже наівно; даруйте мені, я хотів сказати: поспішно, — сказав Раскольніков.
— То є ви сим виражаєте, що я в тім маю свої ціли. Не безпокойтесь, Родіоне Романовичу, колиб мені ходило о власну користь, то не став би я так просто висказуватись, не дурень же я прецінь. Дотично сего відкрию вам одну психольоґічну дивницю. Перше я, оправдуючи свою любов до Евдокії Романівни, говорив, що був сам жертвою. Ну, так знайте-ж, що ніякої я тепер любови не відчуваю, н-ніякої, так що мені самому аж дивно се, бо-ж я таки справді відчував дещо.
— Від дармовання і розпусти, — перебив Раскольніков.
— Дійсно, я чоловік розпустний і дармоїд. Та мимо того ваша сестра має стільки принад, що не міг же і я не підлягати деякому вражінню. Але все те було дурне, як тепер і сам бачу.— Давно ви се побачили?
— Догадуватись почав я ще передше, але остаточно переконався що тілько позавчера, майже в саму ту хвилю, коли приїхав до Петербурга. Однакож ще в Москві здавалось мені, що їду добиватись руки Евдокії Романівни і боротись з добродієм Лужином.
— Даруйте, що вам перерву, будьте ласкаві: чи не можна би скоротити і перейти просто до ціли ваших відвідин. Я спішуся, мені треба йти з хати…
— Дуже радо. Прибувши сюди і рішившись тепер предприняти одну… подорож, я захотів зробити вступні розпорядження. Діти мої лишились у тітки; вони богаті, а я їм особисто не потрібний. Та і який я батько! Собі я взяв лиш те, що подарувала мені рік тому назад Марта Петрівна. З мене буде. Даруйте, зараз переходжу до самого діла. Перед виїздом, котрий може бути і наступить, я хочу і з паном Лужином покінчити. Не те, щоб вже я його надто терпіти не міг, однак через него і вийшла отся звада моя з Мартою Петрівною, коли я довідався, що вона отсю сватьбу скоїла. Я бажаю тепер побачитись з Евдокією Романівною через ваше посередництво, і таки в вашій присутности обяснити її, по перше, що від добродія Лужина не буде для неї ні найменшої користи, але навіть без сумніву буде явна шкода. Відтак випросивши у неї прощення за недавні усі ті неприємности, я попросив би позволення предложити їй десять тисяч рублів і таким чином облегчити зірвання з добродієм Лужином, зірвання, від котрого, я переконаний, вона і сама не відпекувалась би, колиб тільки явилась можність.
— Але ви дійсно, дійсно, божевільний! — закричав Раскольніков, не тільки навіть розсерджений, скілько здивований. — Як смієте ви так говорити?
— Я так і знав, що ви розкричитеся; але по перше я хоч і небогатий, все-ж таки сих десять тисяч рублів у мене вільні, то є зовсім мені непотрібні. Не прийме Евдокія Романівна, так я, будьте певні, ще дурнійше їх ужию. Се раз. Друге: Совість моя зовсім а зовсім спокійна; я без всяких виглядів предкладаю. Вірте не вірте, а колись переконаєтесь і ви і Евдокія Романівна. Все в тім, що я дійсно наніс клопотів трохи і неприємностей многоповажаній вашій сестрі; чуючи отже сердечне розкаяння, щиро бажаю, — не відкупитись, не заплатити за неприємности, а просто-простісенько зробити для неї щось пожиточного, на тій підставі, що не привілєю чейже я взяв робити самі пакости. Колиб в моїм предложенню була хоч міліонова частина обчислення, то чи став би я предкладати так просто? Та і не став би я предкладати всего лиш десять тисяч, тоді коли що лиш перед пятьма тижнями предкладав їй богато більше. А крім того, я може бути дуже і дуже скоро оженюся з одною дівчиною, отже і всі підозріння про які небудь заміри супроти Евдокії Романівни тим самим повинні уступити. На закінчення скажу, що виходячи за добродія Лужина, Евдокія Романівна такі самі гроші бере, тільки з другого боку… Та ви не сердіться, Родіоне Романовичу, розсудіть спокійно і холодно.
Говорячи теє, Свидригайлов був сам незвичайно холодний і спокійний.
— Прошу вас кінчити, — сказав Раскольніков. — На всякий припадок, се непростимо зухвало.
— Ні трохи: Після сего чоловікови на сім світі можна робити одно лиш зло, і він не має права зробити ні крихітки доброго, задля пустих принятих формальностей. Се дурне. Адже колиб я, на примір, умер і лишив би сю суму вашій сестрі в завіщанню, невже-ж би вона і тоді приняти відказалась?
— Дуже може бути.
— Ну, вже се ні, пане. Та втім: ні, так нехай і буде. А тільки десять тисяч — прекрасна штука, при нагоді. Як би там не було, прошу вас передати сказане Евдокії Романівній.
— Ні, не передам.
— Коли так, Родіоне Романовичу, то я сам приневолений буду добиватись побачення особистого, значить отже непокоїти.
— А як я передам, ви не будете добиватися побачення особистого?
— Не знаю справді, як вам сказати. Бачитись оден раз я би дуже бажав.
— Не сподійтесь.
— Жаль. Та ви мене не знаєте. Ось, може зійдемося близше.
— Ви думаєте, ми зійдемося близше?
— А чому-ж би і ні? — усміхнувшись сказав Свидригайлов, встав і взяв капелюх. — Та я-ж не те, щоб так вже конче хотів вас непокоїти, і ідучи сюди навіть не надто надіявся, хоч, сказати правду, лице ваше ще перше в ранці мене поразило…
— Де ви мене бачили рано? — з неспокоєм запитав Раскольніков.
— Слухайте-но, пане… Мені заєдно здається, що в вас є щось до мого підходяче… Та не лякайтесь, я не влізливий; і з шулєрами жив в згоді, і князю Свирбеєви, мойому далекому родичеви і вельможі, не надоїв, і про Рафаелову Мадонну пані Прилуковій в альбум зумів написати, і з Мартою Петрівною сім літ не виїзджаючи прожив, і в домі Вяземського на Сінній давними часами ночував, і на бальоні з Берґом бути може полечу.
— Ну, гарно; позвольте запитати, ви скоро в подорож їдете?
— В яку подорож?
— Ну, та в подорож ось… Ви-ж самі сказали.
— В подорож? Ах, так!… в самім ділі, я вам говорив про подорож… Ну, се питання широке… А все-ж таки якби то ви знали, про що питаєте! — додав він і нараз голосно і коротко розсміявся. — Я, може бути, замісць подорожі, бачите, оженюся; мені дівчину сватають.
— Тут?
— Так.
— Коли-ж се ви успіли?
— Однакож з Евдокією Романівною раз побачитись доконче бажаю. Направду прошу. Ну, до побачення… Ах, так! Та я ось що забув! Передайте, Родіоне Романовичу, вашій сестрі, що в завіщанню Марти Петрівни вона наділена трома тисячами. Се цілком певне. Марта Петрівна розпорядилась тижнем перед смертю і при мені діло було. За два-три тижні Евдокія Романівна може і гроші дістати.
— Ви правду говорите?
— Правду. Скажіть їй те. Ну, добродію, ваш слуга. Та я від вас дуже недалеко стою.
Виходячи, Свидригайлов зустрівся в дверях з Разумихіном.