XVII.
ПРО ЖОРСТОКІСТЬ І МИЛОСЕРДНІСТЬ;ЧИ КРАЩЕ ЩОБ ТЕБЕ ЛЮБИЛИ, НІЖ БОЯЛИСЯ; ЧИ РАДШЕ, ЩОБ БОЯЛИСЯ, НІЖ ЛЮБИЛИ
Переходячи до інших, згаданих вище прикмет, кажу, що кожен володар повинен бажати здаватися милосердним, а не жорстоким. Проте, мусить бути обережний і не робити злого ужитку з того милосердя. Чезаре Борджя мав славу жорстокого. Усе таки ота його жорстокість привела до ладу Романью, зєднала її, довела до спокою й вірности. І як приглянемося добре, то побачимо, що він був багато милосердніший, ніж фльорентійський народ, який, щоб оминути неславу жорстокого, позволив зруйнувати Пістою. Тому володар не повинен нічого собі робити з закиду в жорстокості, коли хоче держати своїх підданих злучених і вірних. Бо, покаравши тільки кількох для прикладу, він буде милосердніший ніж ті, що з великого милосердя доводять до неладу, який спричиняє убійства і грабунки, бо ці злочини кривдять усе суспільство, а екзекуції, які наказує володар, кривдять лиш одиниці. І зпоміж усіх володарів, новому володареві неможливо оминути слави жорстокого тому, що в нових державах повно небезпек. Уже Вірґілій, устами Дідони, прощає їй нелюдськість її панування тому, що воно було нове:
Res dura, et regni novitas me Talia cogunt
Moliri, et late fines custode tueri[1].
Тим не менше володар не сміє бути запохопний ні у своїй вірі, ні в учинках, не сміє лякатися себе самого. Мусить поступати помірковано, розсудно і полюдськи, щоб завелика довірливість не робила його необережним, а завелике недовіря не зробило його осоружним. І тут виринає питання: чи краще, щоб нас любили, а не боялися, чи щоб нас боялися, а не любили. Відповідаю,
що бажано було б осягнути одне і друге. Але тому, що важко ці дві речі погодити, то краще, — коли одного вже треба зректися, — щоб нас боялися, ніж любили. Бо про людей загально можна сказати, що вони невдячні, змінливі, брехливі, боягузи перед небезпеками і захланні. Коли ти їм робиш добре, тоді вони завсіди твої, проливають за тебе кров, жертвують своє добро, життя і діти, коли — як я вже сказав — ти того не потребуєш. Коли ж ти в небезпеці, тоді вони від тебе відвертаються. Володар, що спустився на їх слова, а не забезпечив себе іншим способом, гине. Бо хто шукає приязни за гроші, а не здобуває її величчю і шляхетністю душі, той заслуговує на неї, але її не має й у потребі на неї рахувати не може. Люди мають менше страху кривдити того, що викликає до себе любов, ніж того, що викликає до себе страх. Бо любов підтримується почуттям зобовязання, а тому, що люди нікчемні, то вони при першій нагоді, коли бачать
хосен для себе, забувають про це зобовязання. Зате страх підтримується жахом перед карою: він ніколи не покидає людини. Все таки, володар хоч і повинен викликати до себе страх, то таким способом, щоб як уже не здобуде до себе любови, то бодай оминув ненависти. Бо дуже легко можна викликати страх і не стягнути на себе ненависти. Володар діпне це завжди, не торкаючи майна своїх громадян і підданих, ні їх жінок. Як же зайде потреба пролляти чиюсь кров, то хай це
робить тоді, коли це можна недвозначно усправедливити і ясно умотивувати. Та понад усе повинен він здержуватися і не забирати майна, бо люди швидше забувають про страту батька, ніж про страту батьківського майна. Врешті, причин, щоб у когось відібрати майно, ніколи не бракує. Тому, всякий що починає жити з грабунку, завсіди знайде причини забирати чуже добро. Навпаки, причини до проливу крови є рідші, їх радше бракує. Та коли володар проводить військом і має під собою багато вояків, тоді зовсім не повинен журитися тим, що його назвуть жорстоким: без цього не вдержить у війську єдности, ні його здатности до якого б це не було діяння. Між подивугідними чинами Ганнібаля називають такий: у дуже великім війську, яке провадив походом на чужі землі, а яке складалося з мішанини всякого рода людей, ніколи не вибухала ніяка ворожнеча ні серед них самих, ні проти володаря і то ні в скрутний, ні в щасливий час: це було наслідком не чого іншого, як тільки його нелюдської жорстокости, яка в злуці з іншими його численними прикметами викликала для нього серед війська страх і пошану. Без тієї прикмети всі інші не вистачили б для осягнення того наслідку. Письменники незначної ваги з одного боку подивляють оті його діла, а з другого боку осуджують їх головну причину. Що інші його прикмети не вистачили б йому, це можна довести прикладом Сципіона, — надзвичайний вожд не
тільки своїх часів, а й усіх віків, куди тільки сягає наша память, — якого війська збунтувалися в Еспанії. Це сталося не через що інше, як через його велику поблажливість, яка дала його воякам більше волі, ніж це годилося з військовою дисципліною. За це Фабій Максім у сенаті докоряв йому, обвинюючи за те, що розклав римське військо. Коли один із старшин Сципіона винищив Локрійців, тоді Сципіон не покарав його за те, ані помстив Локрійців, саме завдяки своїй лагідній вдачі. Так, що один сенатор, боронив його аргументом, що Сципіон належить до людей, які краще вміють самі не помилятися, ніж направляти помилки інших. Згодом, ця вдача була би пошкодила імені і славі Сципіона, коли б із такою вдачею він став при кермі держави. Але тому, що він перебував під приказами сенату, то ця його відємна прикмета не тільки залишилася незауваженою, а ще й пішла йому на славу. На закінчення, повертаючи до теми: що ліпше бути — страшним чи любленим, скажу: тому, що люди люблять коли їм це до вподоби, а бояться, коли подобається володареві, то й мудрий володар повинен опиратися на тому, що залежить од нього, а не од інших: мусить лиш старатися, як уже сказав я, оминути ненависть.
