Воля (часопис)/1919/4/2/Внутрішня і зовнішня сила розвою
| ◀ Роль і значіння Славянства в Европі й Азії | Воля (часопис) Внутрішня і зовнішня сила розвою |
Лист зі Скандинавії ▶ |
|
Вол. Залозецький.
Фільозофічно-суспільний нарис.
Нинішний спосіб думання так привик глядіти на явища довкола нас лише по їх поверхности, що нам брак прямо орґанів душевних до спостерігання і розуміння їх внутренішности. Ми представляємо собі суть явищ, як механічний процес розвою, цілком не питаючися про ті первісні, моторичні сили, які не тільки їх спричинюють, але також порушують та кермують!
І це є причиною тяжких і безперестанних помилок, це є дальше причиною нашої пасивности супроти явищ, нас окружаючих, це є причиною того, що ми розуміємо світ — таким, яким він нам дається, ідемо сліпо з його течіями, не оглядаючися майже цілком на наше відношення до світа.
Це відношення до світа, яке-б воно не було, є підставою життя, є одним з найважніших лучників між індівідуумом і всесвітом і на тій реляції спочиває все життя одиниці, котрої духова орґанізація домагається певного світогляду.
Заки однак звернемось до теперішнього нашого духового стану, розгляньмося коротко в всесвітній історії і запитаймо, як представлялося те відношення одиниці до всесвіта.
Уже старинний грецький світ виробив собі гармонійне відношення одиниці до космічних’сил і явищ. Гармонія душевних і тілесних основ життя — причім всеж-таки перевага матеріальних підстав — це основна гадка грецького світогляду. З нього вийшла ця висока естетична культура, погідну та заокруглену стійкість і гармонію котрої подивляємо по нинішній день.
Новий елемент в цей грецький світогляд, котрий став основою цілої античної культури, внесло христіянство. Крайній субєктивізм, винесення духовного життя на перший плян і підчинення йому всіх явищ — є заслугою христіянства. Але поруч з тим іде инше значіння одиниці, котра стає духовим осередком цього світа. В античнім світогляді одиниця була тільки гармонійною частю всесвіта без якої — небудь вище-духовної вартости. Вона була частю природи, була обєктом так, як і кожне явище, її окружаюче. І це рівнопоставлення одиниці з природою (φύση) зістало переможене христіяньським світоглядом. Одиниця стає чимсь більше як обєктом, що підпадає під права природи, христіянство відкриває в людині її внутрішньо-духову вартість, відкриває в людині — субєкт. Це відкриття духово-чуттєвого ядра в одиниці, котре наступило не за одним махом, але йшло поболи, почавши з неоплятонізму, аж до пізнього середновічча в схолястиці Тома з Аквіно і релігійній містиці — це відкриття духовости людини є великим надбанням в розвою людського духа і є до нині одним з найважніших компонентів нашого духового життя. Як раз середні віки, котрі до недавна уважали „темним періодом44 в розвою людства — витворило сю нову духову підставу, на якій ще нинішний світогляд опирається.
І в новітних часах нераз зверталися одиниці до цих часів висвободження духового значіння чоловіка. Декарт і Спіноза, ці оба апостоли нової фільозофії, сягають своїми коріннями глубоко в середньовічний світогляд. Але по-при цього ще одна ціха характеризує модерний світогляд, — це зворот до світа, до дійсности, котрий, почавши від Бакона, кінчаючи фільозофами природи минулого століття і їх теорією еволюції та матеріялістичними соціяльними науками, творить одну нерозлучну цілість новочасного світа. Ці послідні течії, зросли до величезної сили при кінци XIX. століття і витворили цю матеріяльну культуру, серед котрої ми і нині ще жиємо і котрою ми окружені.
Стоїмо отже перед глубоким дуалізмом: з одної сторони — спірітуалізм і внутрішнє життя одиниці: з другої — скрайній матеріялізм, в котрім одиниця сама по собі, її психічна вартість, тратить всяке значіння. І коли ми під тим кутом будемо розбирати теперішність, то не одно явище стане нам де що ближчим, не одно явище суспільне, політичне, життєве набере инших красок, стане не тільки чимсь даним, але ми самі потрафимо — бодай в приближенню — знайти відповідну сполуку, відповідне відношення до життя — -так власного як і цілости життя — а о це означення власне нам ходило.
Ми вийшли з заложення; що в цілім розвою можна розріжнити дві сили: зовнішню і внутрішню. І не тяжко догадатись, що під ними розуміти. Ми слідили за ними — але таки найлекше добачити їх в теперішности, а дуалізм, котрий ми вище спостерегли, в нашім часі ясно нам представляє оба напрями. Але не легким стає рішення, хоч одно стає нам нині по досвідах довгої війни яснішим: ми відійшли задалеко — або може і зовсім від цієї внутрішньої сили і ступаємо або ступали через чотирі кроваві роки лише по цій зовнішній. І є майже біольоґічною правдою, що кожне єство в собі самім носить зародки смерти — або иншими словами само через себе гине. І це тут дасться примінити!
Чи війна не означає самогубство доведеної до крайности матеріальної культури? Це думки, які нам мимоволі насуваються і які набирають глубокого змислу, коли причини всесвітних війн будемо глибше шукати, чим в національних, суспільних, династичних чи політичних противенствах. Бо окрім вичислених входять ще инші причини в гру, це ті — часто тяжко зрозумілі причини внутрішньої природи, причини, які обіймають не поодинокі явища, а їх життєву цілість. Розглядаючи уже нині результати глубоких переворотів та перемін, приходимо що раз то більше до переконання, що в теперішних світових подіях борються два напрями — а саме ті, котрі ми зазначили: зовнішня сила — то є сума матеріяльно-технічних здобутків минувшини — і внутрішні сила — це духова констітуція одиниці — котра пробудилася до нового життя і ставить успішний* опір матеріяльній механізації одиниці і її праці.
Але дещо відбігли ми від теми! Чи не можна з цих коротких міркувань витягнути заключення, котрі були-б повні ваги для нашої суспільности?
І дійсно, можна знайти вихід із скрутого і часто безнадійного становища! Але зворот мусить наступити, зворот в орієнтації, але цим разом не політичній, але далеко глибшій: зворот одиниці до світа, що її окружа є, перебудова його духової структури. Ми жиємо в часах захиташя всіх матеріальних основ. Життя наше, звязане з ними, хитається, наповнюючи нас непевністю, часто знеохотою, і зневірою. Але найбільше дається це відчувати в політично-суспільнім життю, де можна нині що до нашої суспільности говорити прямо про „політичний песимізм“. Це явище сягає нераз так глубоко, що деякі одиниці вяжуть з політичними констеляціями гамлетівські слова: Бути або не бути... попадаючи однак притім в „гріх похибки“. Бо в парі з тим іде пасивність, знеохота, безнадійність, котра появляється в міру того, як політичний барометр паде в долину!
Цій односторонній орієнтації треба протиставити иншу, котра не рівняє матеріяльно-політичної — чи фізичної сили народа взагалі з його значінням і силою, котра може на віцворот плекає і будує внутрішні сили народа і кристалізує їх, поволі підносячи на поверхню. Отже зрозуміння значіння внутрішних сил, духовотворчих та культурних сил народа є першимкроком до осягнення вище згаданого звороту.
Але ще один великий успіх в порівнанню до зовнішних сил приносить нам внутрішня концентрація сил. Це та суверенна независимість, яку дає кожда внутрішньо-духова праця, незалежність від хитких подій теперішньости, незалежність, котра вяжеться тісно з будуччиною і узискує в цей спосіб одиноку тревалу непохитну підставу. Кожда внутрішньо-духова праця, котра є підвалиною справдішньої культури, без огляду на це, чи вона є на суспільнім, науковім, просвітнім полі — є одиноким творчим елементом, що лучить тісніше одиниці, суспільности і навіть народи у одну велику спільну працю над творенням всесвітньої культури. І з цеї вищої лучности з загальнолюдською культурою випливають її безконечні можливосте які дає концентрація внутрішних сил.
Коли вглянемо в перекрій структури нинішних проявів життя, то побачимо, яке зростаюче значіння прибірають духово-творчі внутрішні сили: ми прямо стоїмо під знаменем тих нових струй, котрі в противенств і до старого ладу будять в одиниці її свобідний вільний духовий розвій. І чи наша суспільність має стати тут позаду? Чи не випливає з цього неминучого перевороту новий обсяг глибоких обовязків, чи не набирає кожда індівідуально закрашена культура нового значіння в великій духовій спільности людства?
Причому це — одинока запорука, яку може дати індівідуальна свобода — не лише одиниці але і народній чи етнічній цілості — яка при спільній загально-людській внутрішній праці — збереже з одної сторони свою питоменність і повну независимість (в противенстві до все нівеллюючого імперіалізму), з другої сторони може брати участь в творенню вселюдської культурної задачі!
І ця внутрішна духово-творча сила збудує сама собі подібно, як „душа собі будує тіло“ (Сіммель) своє матеріальне тіло — свою независимість на зовні і питомість власних ціх.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах.
|