Воля (часопис)/1921/2/2/Каміння заговорило
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| Воля, Т. 2, Ч. 2 під ред. Віктор Піснячевський Каміння заговорило (Олександр Лотоцький) |
Майбутній лад на Україні ▶ |
|
О. Лотоцький.
Відбувся X-й зїзд Російської Комуністичної Партії, на якому дебатувалася національна справа. В дебатах сконстатовано інтересні факти, зроблено інтересні висновки, що по свойому значінню переходять за межі самого комуністичного вжитку і мають ширший характер.
Докладчик Сталін констатує, що „в Росії“ (так він називає усю терріторію б. Росії) залишилося ще багато старих пережитків в національній справі. „Становище великоруської національности, що була національністю пануючою, залишило сліди свого впливу навіть на комуністах московських“, які часом „ухиляються в бік великодержавного шовінізму“. Комуністичний централізм прийняв старорежімні форми, і все, що пасує до осередку, цілком механично прикладається усюди; досить сказати, що ціркуляри наркомпрода про реквізіцію свиней посилаються для виконання у Кіргізію, де мусульманська людність ніколи свиней не мала. Комуністична партія пересякнута старим російським чиновником; місцеві елєменти одсунуто в бік, партійні справи попали до рук комуніста-попа, російського поліціянта та кулака (глитая). „Это русское великодержавное кулачье, — каже содокладчик Сафаров, — оказавшееся волею судеб „носителем“ пролетарской диктатуры на окраинах, отбросило туземныя массы в лагерь контр-революціи“. Затонський свідчить, що „червоний патріотизм“ комуністів вироджується в „русотяпство“, воскрешає тенденції до „єдиної неділимої“. В цьому й полягає причина радянської безуспішности „в ліквідації національної справи“. На Україні революція „розбудила широкий національний рух, а ми не зуміли направити його в нашому напрямі, ми прогавили його і він цілком пішов шляхом, по якому повели його місцева дрібно-буржуазна інтеліґенція та кулаки“. Отже діло треба поправляти: „не слід додержувати тієї примітивної московської лінії, якої додержує значна частина наших товаришів — на шкоду для радянської влади і на шкоду для радянської федерації“. Микоян висловлює побоювання, що коли зневажити місцеві національні обставини, то „пролєтарський елємент роспорошиться, і ми згубимо ту основу, на який держимося… До села ж нам слід поставитись ще більш обережно“.
Врешті, підводячи підсумок дебатам, Сталін що-до України визнає, що „українська національність істнує, і розвиток її культури повинен стати обовязком комуністів. Не можна йти проти історії. Ясно, що коли в містах України до свого часу переважали московські елєменти, то з часом ці міста безперечно будуть українізовані“.
Большевики, коли вже над ними ладаном запахло, говорять врешті ті речі, з яких власне повинні були б почати, коли б, по власному признанню, „не ухилялися в бік великодержавного шовінізму. Розуміється, це все самі лиш слова. А діла — то всі ті факти большевицької боротьби з проявами українського національного життя, про невеличку частину яких подаються звістки у нашій часописі. Так, це лиш слова, і не такі то вже мудрі, щоб до них слід було аж по двох роках та й то лише з біди приходити. Конкретного змісту і ці слова ще не мають; це лишень загальні побажання, що Бог зна як ще й коли перетворяться в діло. Але виразно чути, що це вже говориться не для годиться, а в почутті тяжкої роспуки, перед фактами життя, бо мов инакше „не зуміємо направити той рух в нашому напрямі“. Ці слова виявляють вже початок розуміння справи, — того розуміння, якого досі не було у большевиків та й поки-що немає по инших закутках московського політічного світа.
Так, немає. Та чи й буде? Безперечно, буде, але ніяк не з доброї волі, а з примусу життьових фактів, так як і большевики отце дорозуміваються до політичної азбуки зовсім не по добрій волі.
Треба признати, що московська вдача на прочуд тверда і послідовна що до своїх кріпацьких націоналістичних тенденцій. Москва сльозам, тим більше словам, не вірить. Її не зрушиш нічим, крім самого факту, що доведе твою силу, твою перемогу. Од Романова до Лєніна панує одна лінія чи чорного, чи червоного, але однаково зоольоґічноґо великоруського націоналізму. Доля дала мені можливість в протязі більш 20 літ досліжувати великоруську національну ідею в самому осередку роботи московської державної машини. І скажу з глибоким переконанням, що в тій роботі для нашої справи не бачилось і найменчого місця. Російська бюрократія від початку до кінця совістно творила волю свого господаря, безоглядно вклоняючись молохові само — і єдинодержавности. Навіть і революція не прояснила її національного світогляду. Та і в комунізмі, як отце признають самі комуністи, запанував той самий російський урядовець з його націоналістичним „не пущай“, як запанував він за гетьманщини у нас на Україні у многолікому образі ріжних „фаховців“. А треба памятати, що майже без винятків усе освічене громадянство російське поповнювало собою власне лави бюрократії, сюди воно несло свою духову силу, тут прикладало до життя свої ідеали, в першу чергу державно-національні.
Інтеліґенція російська? Цвіт її ґруповався біля столичних літературних органів — газетних і журнальних. Наш письменник Трохим Зіньківський докладно росповів про свої митарства по російських журналах, де він безпослідно шукав відгомону на свою національну думку. А з петербурґських щоденників до першої революції, коли не лічити „СПБургских Вѣдомостей“, видаваних чудним оріґіналом кн. Е. Е. Ухтомським, я знайшов притулок для українських статтів лише в „Новостях“, що видавалися Евреєм О. О. Нотовичем. З часів Державної Думи до української справи виявляли спочуття ріжні російські партії та ріжні партійні органи преси; під певним тиском ставили вони ті чи инші українські проблєми, але тільки до певної міри, в загальних рисах, не доводячи їх до конкретних форм, до льоґічного краю. Скільки безплодних конференцій одбули ми, петербургські Украінці, з російськими парламентаріями, літераторами, ученими — навіть вже на передодні останньої революції. Памятаю добре, що іще в середині лютого 1917. року, за тиждень до революції, одна така конференція (в склад її входив справжній цвіт російської інтеліґенції, в тім числі академики О. О. Шахматов, С. Ф. Ольденбург, В. І. Вернадський, ґолова кадетського комітету О. О. Корнілов) скінчилася на тому, що Українцям небезпечно автономію давати, бо автономна Україна одріже Московщину од теплого моря. Справу одкладено було до нової конференції через тиждень, але кулемети на петербурґських вулицях вже не дали нам зібратися. Та за два місяці потому покликали нас на конференцію кадети-перед своїм партійним з'їздом і нам пропонували вже навіть федерацію, але з умовою, щоб сфедерувалася кожна ґубернія зокрема…
Справа, як відомо, скінчилася на куцій автономій України з Ґенеральним Секретаріятом. Прилетіли на автомобілях до Київа міністри революційного уряду з Керенським на чолі, побожились, поклялись, підписали нову переяславську умову і… Я був у складі того першого автономного уряду українського і по совісті можу сказати, що за все життя моє я не бачив такого ошуканства, яке виявив цей всеросійський революційний уряд. Небіжчик Олексій Михайлович з його продувними дяками XVII. віку був зразком недосяжно-благородного джентельменства в порівнанню із своїм революційннм нащадком XX. віку. Хто хотів і міг бачити, той тоді вже бачив, чи можна нам пиво варити з Москвою.Події швидко летіли. На троні московському сів архисоціялістичний Ленін. Оголошено „самоопредѣленіе вплоть до отдѣленія“. А на ділі — окупація України, нищення українськоі державности, української культури, нищення самої української людности, навіть загроза винищити 75% українського народу, аби решта — 25% — слухалася московського бука. А найкультурнійша російська партія — кадети — заявляють з того приводу, що большевики творять здорове національне діло. А ґенерали Денікін і Вранґель, використавши чужу допомогу для боротьби з большевизмом, не до рідної Москви квапляться, що стала цітаделею большевизму, а на свою „исконную вотчину“ Україну прагнуть; навіть ще не опанували її, а вже загрожують чоботом її національній культурі, нищать її національну школу, палять її національну книжку, посягають на саме її імя, перехрещуючи її в „Малороссію“!
А як же при тім повелася протибольшевицька інтеліґенція російська, що сама зазнала большевицького лиха і на еміґрації мусіла б скористати із сумного досвіду? Вона у свій час рукоплескала, своїм „національним героям“, проливає над ними крокодилові сльози й тепер, коли вони своїми вчинками на увесь світ осоромили російське імя. Ті ж ґрупи російські, що дозволяють собі осужувати бравих ґенералів і на тому завзято ворогують з першими ґрупами, сходяться про те з ними в одному, що їх об'єднує, — в своїй спільній ворожнечі до всього українського. Усе російське громадянство єдиними устами — од Бурцевого „Общаго Дѣла“ і до ес-ерівської „Воли Россіи“ — аж захлинається від безсилої злости на адресу „измѣнников общему русскому дѣлу“; загляньте туди і знайдете там усі українські перли із словника „Кіевлянина“ та „Новаго Времени“.
Багато ще можна пригадати, але я згадую лиш загальнійші, усім відомі факти. Вони свідчать, що так було, так і буде. Великоросійський зоольоґичний націоналізм не вчора почався, не завтра й скінчиться. До того ж він опертий на кріпацькому праві імперіялістичної ідеї та імперіялістичного чуття великоруської натури, а такі традіції зникають не скоро і не легко. Буржуазна російська інтеліґенція не тільки не визволилася од цих зоольоґичних традіцій, але, будучи одірвана од ґрунту російської дійсности, ще більше в них закріпляється. Большевики мають практичний життьовий досвід, вже скоро три роки безуспішно провадячи „здоровое національное дѣло“ на терріторіях бувших російських альоженів, головним чином на терріторії України. І вони вже приходять до здорової гадки, що „не слід додержувати тієї примітивної московської лінії, якої додержує значна частина наших товаришів“.
Це поки-що сама лиш гадка, сама теорія, яку не можуть вони перевести тепер в діло, коли б навіть і щиро того хотіли, бо над ними висне вся многолітня традіція великоруського зоольоґичного „русотяпства“. Наївний буде той, хто почне практично орієнтуватися на цю нову ідейну течію большевизму. Він дістане ту відповідь і прийде до тих висновків, як і безперечно чесний з собою В. Винниченко, що вложив персти свої в рани російського большевизму і вийняв їх звідти, очевидно, не з почуттям задоволення. Треба бути В. Винниченком, щоб так правдиво і отверто росповісти про ту федеративну „кузькину мать“, яку прописали йому комуністи і на яку він, розуміється, не міг пристати. Не один десяток літ пройде, поки московська національна псіхольоґія позбудеться кріпацького, націоналістичного намулу, поки вона здобудеться на повагу до чужого національного і державного права, взагалі до чужого життя. І треба думати, що ті наші здорові національні сили, які навертають большевиків на розум, з'уміють привести до певного розуму і їх нащадків якого б то не було кольору.
Отже нові настрої в національній справі, що виявилися на X. з'їзді Р. К. П., заслуговують на увагу. Хоч би як були вони тепер далекі від здійснення, хоч би як тому перечила практика большевицького поводження на Україні, все ж таки вони свідчать про певний вже надлом у великоруській національній псіхольоґії. Большевицьке каміння заговорило вже про те, що „не можна йти проти історії“, що ніякими терористичними заходами, ніякими соціяльними спокусами не убєш та не витравиш національної души народа, що фактор національний — це непереможна сила самого життя, з якою не можна не рахуватися. Все, що говорили або писали большевики ранійше, то була сама риторична проклямація. Гірка дійсність примусила їх серьозно і фактично розважити справу, і на X. з'їзді Р. К. П. вперше повіяло свіжою здоровою думкою в національній справі. Коли б московська ідеольоґія пішла послідовно в цім напрямі, то так років через двадцятьпять можна було б говорити нам про якусь консолідацію, конфедерацію, а може навіть і про федерацію з Московщиною. А до того часу всі такі розмови виглядали б або як політична наївність, або як національна зрада.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|