Воля (часопис)/1921/2/2/Подорож до Парижу
| ◀ З Підкарпатської України | Воля, Т. 2, Ч. 2 під ред. Віктор Піснячевський Подорож до Парижу (Подорожній) |
З літературно-мистецьких змагань на Вкраїні ▶ |
|
Подорожній.
З Кельну до Льєжу компанія в мойому купе була збірна: Гішпанець, Анґлієць, Бельґієць-Француз, Француженка з Франції та я — але досить весела була ця компанія, завдяки тому, що веселий Гішпанець всіх розворушив. Він почав з того, що кожного став розпитувати — якої він нації, і розпитував з такою веселою і приємною посмішкою, що ніхто не ображувався, а всі з посмішкою охоче відповідали. Коли дійшла черга до мене, я відповів, що я — Українець.
— Вас іст дас — Українер? — здивовано запитався Гішпанець, котрий добре говорив по анґлійські та по французькі: й не дуже добре по німецькі.
На моїй німецькій мові не хватало виразів, щоб йому докладно з'ясувати, що таке „Українер“ і Україна, а тому Гішпанець звернувся до сусідів, які не розуміли німецької мови, за докладніщими поясненнями. Але й Анґлієць і Французи потрібних пояснень дати не змогли, і всі звернулись знов до мене, очевидно, сподіваючись, що на запитання анґлійською та французькою мовами я зумію дати кращу відповідь. І така краща відповідь у мене найшлась в виразі:
— Зюйд-Русслянд… —
— А, Петлюра, Петлюра, — весело загукав Француз.
Анґлієць трохи подумав і, звернувшись до Гішпанця, котрий взяв на себе ролю перекладчика, промовив:
— Це там, де росте така (і він підняв руку в рівень зі своїм лобом) пшениця і де ростуть такі (і він нагнувся і зробив пальцем на долівці вагона круг в пів-аршина діаметром) цукрові буряки!
— Еге-ж, — відповів я свойому перекладчику. Але-ж він де-який час здивовано дивився то на мене, то на Анґлійця, а потім знов запитав:
— Де-ж це воно?
Все знання німецької мови я вжив, щоб врешті з'ясувати йому це питання, | рисував йому мапу України і, здається, переконав його лише в тому, що він погано знає ґеоґрафію Східної Европи і ще поганше — політичне становище в цій частині світу. В Льєжі я пересів в другий вагон. В мойому купе були Французи і один тіп, який вів себе, на мій погляд, дуже підозріло і вдавав, що може говорити тільки по анґлійські. Як тільки я ввійшов в вагон, то зараз же наскочив на неприємність, проговоривши по німецькі прохання про дозвіл розсунути на полиці де-які річи і вмістити між ними мого куфера.
— Я Німцеві нічого не позволю, — сказав сердито по французькі один з пассажирів, схватився з місця і рішуче поклав руку на свій маленький пакуночок, який я вже збірався посувати трохи.
Вмістивши свого куфера на протилежній полиці, я сів і став придивлятись до своїх сусідів, на лицях більшости котрих було видно вороже відношення до мене, як до Німця.
— Вибачайте, панове, — звернувся я до всього купе, — я по німецькі говорю погано, а по французські зовсім не говорю, а тут близько бельґійсько-французський кордон; і мені необхідно де-що говорити!..
— Там говорять по німецькі! — жваво, німецькою мовою і без ворожнечі в голосі перебив мене той самий Француз, котрий не дозволив мені перед тим посунути його пакунка. — Але краще буде, як ви візьмете носильника, — додав він, трохи подумавши.
Найбільш мене зацікавив вищезгаданий тіп, який сидів у кутку протії мене і роздивлявся мапу залізниць. Чорне волосся на голові, широка, чорна борода, з чуть-чуть посивілими „окраїнами“, масивний корпус, смугляве обличча, бігаючі очі, потерте пальто і величезні брудні черевики, — все це звертало на себе увагу. Він примітив, що я до нього приглядаюсь, і старався відвертати від мене свої очі, закривався мапою. Це ще більш цікавило мене… Нарешті він заговорив анґлійською мовою, але зразу було видко, що цю мову він знає погано, вимучує слова і хвилюється. Він запитався, тикаючи пальцем у мапу, щось про напрямок потягу. Його сусід взяв від нього мапу і став йому щось пояснювати, теж анґлійською мовою.
— Росіянин, — рішив я і вирішив, що я з ним заговорю по російські. Через скілька хвилин, я, підібравши момент, звернувся до нього і голосно промовив:
— Простіте, пожалуйста, ви вєроятно, говоріте по русскі!..
Він змішався, надзвичайно захвилювався, скорчив якусь страдальчеську посмішку і, показуючи собі пальцем на рота, плаксивим голосом „заекав“.
— Е-е-е-е…— Росіянин! — твердо вирішив я.
Після ревізії на бельґійсько-французськім кордоні цей тіп у наше купе вже не прийшов.
Париж… На дворі теплінь, не дивлячись на початок лютого, коли у нас на Україні морози. На вулицях багато освітлення, якого нема нігде в Центральній Европі. Рух на вулицях теж великий, переважно автомобільний. Знайомлюсь з українською колонією і констатую, що тут більш партій і напрямків, ніж Українців. Посольство наше стоїть цілком особливо, і не знайшов ні одного Українця, який би заявив себе прихильником цеї державної інстітуції, а навпаки — майже кожен з Українців спричинився до того, щоб діскредитувати цю установу, цеб то — діскредитувати її персональний склад, з ґрафом Тишкевичем на чолі. Бідні Французи аж за голову беруться, коли заговориш з ними про українські справи.
— На милість Бога, — кричать вони: — з'ясуйте нам — де саме ті справжні Українці? Чи то п. Бич, чи то п. Галіп зі своїм коміте д'аксіон, чи то Галицька делєґація, чи то Маркотун, чи то кооператори, чи то ґраф Тишкевич, чи то скоропадківці? Я пробував з'ясувати, але на мої заяви Французи тикали мені в вічі який небудь документ, який свідчив, що я помиляюсь.
В решті решт я обмежувався заявою, що зараз Українці переживають такий час, який не сприяє об'єднанню, а навпаки, і що, як тільки політичне становище (а про себе думав: і платіжна здатність державної скарбниці) покращає; то ця роз'єднанність зникне. Не розуміють Французи і нашої поведінки з приводу заснування двох рад — Тарнівської і Віденської.
— Як це так: „не било ні гроша і вдруг — алтин“?
Загальне ж відношення Французів до українського питання зараз, як кажуть всі, хто має ті чи инші зносини з урядовими, парляментськими та громадськими колами, зовсім не таке, яке було ще недавно: зараз Українська Самостійність уже не дратує Французів, і багато є вже таких політичних діячів, котрі вважають дуже доцільним підтримувати самостійницький рух. Але правдивого уявлення нашого становища ніхто мабуть з Французів не знає. Бо знати це, сидячи у Франції, надзвичайно трудно. І чого тільки не зроблено, щоб це питання затуманити. Один Маркотун написав стільки, що, як би я інформувався про наше становище з цих писань, то оббігав би десятою дорогою всякого Українця, який має хоч яке небудь відношення до ідеї Самостійної України.
Як повірити Маркотунові, то уряд У. Н. Р., з Головним Отаманом на чолі, є не що инше, як банда грабіжників, ідіотів до того, які тільки те й роблять, що витрачають в недопустимих соромних орґіях ті кошти, які вони награбили з населення, і ті, які одержують від польського уряду, і т. и. і т. и. Коли, між иншим, я звернув увагу п. Бурцева, редактора „Общаго дєла“, на якість того матеріялу, який дає газеті п. Маркотун, то, не маючи змоги хоч що небудь сказати проти моєї характеристики цього матеріялу, п. Бурцев сказав тільки:
— Може п. Маркотун і помиляється, але ж сама ідея, ідея федеративної Росії — „Это чрезвичайно красіво“…
Взагалі, парижські російські кола вже тільки мріють про Україну, як про федеративну частину Великої Росії. Кажуть, що за інсценіровку федеративної української течії, російські кола добре платять п. Маркотуну. Покинув я Париж з тяжким почуттям… Є у нас інтеліґентні сили і навіть сили добрі, щирі Українці, але ж розпорошенні ці сили скрізь по Европі, б'ються вони за шматок хліба, гризуться один з другим, руйнують ту справу, якій вони, при инших обставинах, служили б з великими позитивними наслідками.
І як ще довго протягнеться сучасне наше становище, то трудно сказати, чи устоять ці сили і не перейдуть до п. Маркотуна, коли там нагодують і пригріють.
Людина — тільки людина!
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|