Воля (часопис)/1921/3/3-5/Боротьба за право
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| ◀ До уваги нашим еміґрантам | Воля. Рік III. Ч. 3-5 під ред. Віктора Піснячевського Боротьба за право (К. Лаврінович) |
В країні смутку і жалоби ▶ |
|
К. Лаврінович.
Коростень. На двірці має в повітрі жовтоблакитний прапор. На фронтоні двірця — тризуб, герб Української Держави. — Колишні написи на московській мові замінено українськими. Звідси наміряємся їхати до Житомира. Але через годину довідуємся, що Житомир уже занято „товаришами буденновцами“. Не можу сказати, щоб це було приємно чути. Житомир — рідне мені місто — куди я так прямував зараз, несподівано опинилося „за кордоном“. А так хотілося отаборитись на берегах срібного Тетерева й відновити свою давню працю. — Колись тут перед війною істнувала „Просвіта“, „Народній театр“ і молоде видавництво „Стерня“. Працювали, як. тільки можна було тоді працювати. Московська жандармерія лютилася й скаженіла... Доносили попи, гавкали чорносотенці, переслідувала поліція. Дошукувалися „сепаратизму“ та „мазепинства“. Житомирські молодики тільки зітхали. Зітхали й вірили, що „не довго на цім світі панам панувати“... Чекали на велику хвилю, на час слушний, щоб „одностайно встати, кайдани порвати“... і, от, коли цей час настав, то ми... „такі, як бачете“... Розрізнені, розсварені, знесилені й безпорадні!..
Нічого дивного, що нас навіть не запиталися, як скерували наш потяг на Сарни. Навколо метушня, галас, шарварок. Щоб як небудь убити час до відходу потягу, пішов на зарослі зеленим чагарником скелясті береги р. Вуж. Стара історична ріка, яка на своїм лоні пестила біле тіло деревлянської княгині Ольги, наче й не знала того, що діялося навколо неї, і, спокійно граючись своїми срібними хвилями, чарувала красою сучасних подорожніх ізгоїв...
Коли на небі зайнялися перші зорі, ми рушили далі. З вікон ваґона було видно темні постаті волинських поліщуків, як вони, лузаючи насіння, байдуже дивилися, як швидко крутяться під нашими ваґонами колеса...
Потяги, як червона оселень, плазували серед зелених полів і лісів. Золотоверхий Київ залишився десь далеко і може істнував для нас лише в наших споминах.
З нескритими ухмілками говорили до нас наші-ж таки селяне:
— Ну й союзників знайшов собі ваш Петруля!...
— Чому-ж він тільки наш, а й не ваш? — допитувався де хто з нас.
Відповідали:
— Нам не треба... Ми собі другого Петрулю виберемо...
В Сарнах, на пероні залізничого двірця тихо й мирно, хоч люду надзвичайно богато. Більше всього військових: одні від Київа, а другі туди... В залі польські національні прапори, портрети Костюшки і Пилсудського. Коло залізничої каси, де продаються білєти, свіжі варшавські часописи. Розгортаю останнє число „tugodnik-a illustrowanego“. Все. як є, присвячене „переможній“ дефензиві на Київ. На передній сторінці віршований гимн на честь Пилсудському п. н. „Те deum!...“ — яка слушна іронія долі!... — Це тоді, як все панічно втікає перед напів озброєними і напів одягнутими червоними військами...
...В буфеті можна наїстися, але тільки за „романівські“ рублі. — Марок польських чогось не дуже-то люблять тут і самі Поляки...
Переглядаючи часописи, знайшов два щуплих тижневики на українській мові — „Громада“ і „Український Голос“, які виходять у Луцьку. Зміст безбарвний і вбогий. Переважно передруки з львівських українських ґазет. Судячи по хрониці з місцевого життя, завзяті луцькі журналисти провадять боротьбу з польськими жовнірами, які сістематично оббірають усіх базарних сидух та перекупок. — Тільки і можуть робити...
В розмовах з місцевими селянами виявилося, що до нової влади вони ніяк не можуть призвичаїтися. Ґаз є, сіль є, цукор також, але нема того, щоб дух живило... Школи закинені, книжок нігде ніяких, про ґазету ніхто й не думає нічого... Про большевиків говорити бояться, а чорносотенство ще процвітає...Однаково, московський дух вивітрюється і скоро не лишиться й сліду ніякого... До цього богато спричинилася культурно-освітня праця місцевого українського православного духовенства.
Від місцевого священика довідався, що тут є українська бібліотека-читальня, аматорський театральний гурток і „Просвіта“. Але, на жаль, за браком часу, особисто не довелося бачити цих українських закутків.
Їдучи до Рівного, бачив скрізь і всюди одні сумні руїни, що залишилися тут після страшних боїв 1914–1917 р.р. Більшість залізничих станцій зруйновано настільки, що від них не залишилося навіть руїн. Навколо одні ліси та поля, гомін росквітлої природи й мовчазно-нужденне людське життя...
В самому Рівному звичайнісенька „обивательская благодать“. Місцеві мешканці кволі й байдужі. Видно де-які ознаки культурного життя серед жовнірів залоги міста. Польські офіцири й жовніри майже щоденно читають свіжі ґазети й знаходяться в курсі політичних справ, не почуваючи такої відірванности від життя. В загальній масі польського вояцтва романтичне патріотичне піднесення, яке вона цілком віддавала Пилсудському...
З Рівного, через Шепетівку, на Старокостантинів. Скрізь і всюди знайомі ліси й поля, заболочені дороги, а над ними занедбані могили полеглих торік борців за своє право...
Наш потяг, не затримуючись, помалу сунувся вперед і вперед, прямуючи до сучасного українського „центру“. По мірі того, як він наближався до Старокостянтинова, наш настрій і настрій козаків повищувався, бо були такі чутки, що в Старокостянтинові затримаємся на довший час і, навіть, перейдемо в контр наступ через Случ.
Після довгих митарств при військових частинах „революційного часу“, мені вперше прийшлося стрінутися з т. зв. „реґулярною частиною“ армії У. Н. Р., і якою була N запасова бриґада, де все було збудовано на пошануванню ранґи та бюрократичній канцелярській формалистиці. Серед старшин цеї бриґади стрінув чимало знайомих і давних товаришів, з якими боронили Київ у січні 1918 року під час першої навали червоних.
Зараз вони намагаються щось робити і хочуть робити, але на перешкоді стає не тільки їх утома, але й туполобість всякого роду полковників, які ще не так давно були деникинцями, а зараз займали відповідальні місця на українській службі і своїми вчинками тільки шкодили нам...
В Старокостянтинові довідався про „комунізм“ галицького артиста-маляра Струхманчука, якого вбили свої-ж таки січовики. — Вічна йому пам'ять! — Я знав покійного, як талановитого майстра пензля і як людину глибоко чесну, яка ніколи не йшла за чужим поводом, а завши була сама собою... Знищити свої цінности ми можемо, але створити...
Старе місто князя Костянтина Костянтиновича Острожського одночасно уявляло собою величезний базар і військовий табор, що справляло досить цікаве і незвикле вражіння. Досить оріґінально виглядали вузенькі та брудненькі вулиці, які рясно були прибрані в польські та українські національні кольори. Московські написи було перемальовано на польську та українську мови. До речі буде сказати, що майже всі написи на вивісках було зроблено більш, ніж неграмотно.
Серед цілого ряду польських „кантин“ та „довудств“, якось осторонь, притулилася місцева "Просвіта", яка в свою чергу дає притулок всім Старокостянтинівськім культурникам. Під час українсько-польської війни 1919 року чимало місцевих культурників — без усякої провини "пішли на той світ", а в тім числі відомий громадський діяч, член Центральної Ради й голова Старокостянтиновської повітової Селоспілки — Прокіп Гаврищук. При „Просвіті“ зберіглася впорядкована ним чимала московсько-українська бібліотека-читальня. Істнує також „Союз молоді ім. Івана Франка“, працює аматорське т-во „Народній Театр“. Праця „Союзу молоді“ цілком єднається з працею "Просвіти", але діяльність „Народного Театру“ являється відокремленою і непевною...Коли „Просвіта“, чи „Союз молоді“ впорядковують який небудь не зовсім вдалий „літературно-музичний" вечір, то аматори з „Народного Театру“ спеціялізуються на всяких „Жидах Вихрестах" та „Панах Штукаревичах“. Завдяки цьому, Старокостянтинівський інтеліґент мусить свої духові потреби задовольняти — коли не „гуртовими співами", то „гопачними містеріями"...
Деякі місцеві діячі, а в тім і голова „Просвіти“, мріють про заснування „курсів вищої освіти", але ця справа напевне нескоро зреалізується, бо в самому Старокостянтинові немає потрібної скількости лєкторів. Мрії зостануться мріями, а дійсність досить сумна...
Від того всього, що було колись, залишилася стара замкова церква, яка зараз знаходиться в цілковитім упадкові. В ній зберігаються старовинні річі — пам'ятки давнього панування князя Острожського, але зобачити їх мені так і не прийшлося, бо церква була відчинена раз на рік, а катедрального діякона, в якого знаходяться ключі від неї, важко було знайти. — Бідняка! Почувши, що большевики близько, заздалегідь сховався кудись!..
„І мертвім нема спокою, не то що живім!..“ — сказали мені якось місцеві Жиди. І справді! Не дивлячись на присутність „твердої влади“, — (Старокостянтинівський повіт вважався тоді окупованим польським військом), — руїна і роспуста не гірше, як і в большевиків... Досить буде зазирнути на місцевий римо-католицький цвинтар, щоб побачити, до якого надмірного здичавіння дійшли тутешні люди. На цвинтарі знаходиться до сорока родинних гробниць Старокостянтинівської шляхти, які зараз майже знищено. Старовинні плити й обеліски розбито, залізні двері до гробниць поторощено, труни поламано, а самих небіжчиків викинуто „на свіже повітря“...
Кістяки й напів зітлілі трупи скидано на кучі, пороскидано по кутках гробниць і навіть пороскладено в огидливо-ціничних позах. Думаючи, що тільки крайно злочинна рука здатна на таке блюзнірство, автор цих рядків звернувся до цвинтарного сторожа з таким запитанням:
— Скажіть, будь ласка, хто це так погромив могили?
— Хто хотів! — байдуже відповів той.
— Хто-ж саме? Чи не большевики часом?
— Ні!... Це свої люде!..
— Гарні у вас люде!..
— Гм... пошукайте собі кращих...
Цей сторож, суворо позираючи з під лоба, старанно розбірав на паливо ще новісінькі деревляні штахетки... Лице його було хмурне й сердите, що говорило про те, що й він сам не без гріха...
Від цих-же самих Жидів довідався, що гробниці понищено самими польськими жовнірами, які шукали в маґнатських трунах золота та дорогоцінних камнів. Жиди-ж мене завели на православний цвинтар і показали українські братні могили, які зосталися тут, яко пам'ятка осінньої траґедії 1919 року.
Більш сумних, більш занедбаних і упосліджених могил не знайти навіть у большевиків. — Ті своїм насипають цілі гори, а чужих рівняють з землею. — Тут-же шість величезних братніх могил, які глибоко позападали в землю й уявляють собою смердючі ями, бо бідних страдників за Самостійну Україну славні Старокостянтинівці навіть не спромоглися присипати, як слід. Поруч братніх могил козацьких знаходиться більше двадцяти могил старшинських, але ні на одній з них нема ніякого напису, ні чогось иншого, що свідчило-б про те — хто, коли і за що поліг тут головою?..
Всі ці могили являються сумним пам'ятником того безголовя, що почалося ще в 1919 році в Старокостянтинові та Любарі, а тягнеться ще й досі в Тарнові та Ланцуті...
В просвітян знаходяться списки похованих тут, яких налічується до двох тисяч, але самі просвітяни бояться братися за впорядження цих могил тому, щоб потім не відповідати за це перед большевиками.І так „страха ради Іудейського“, могили страдників і борців стоять занедбані й забуті, нагадуючи собою „свалочное мѣсто“...
Що-ж на це наші плаксуни-патріоти?! Невже вони не можуть згадати за тих, що душу й тіло поклали за друзі свої, бажаючи добра Україні?! Невже вони ще й досі відбувають свою „службу“ тим, що скиглять про „безталання неньки" та оплакують „національні плями?"...
Необхідно комусь подумати над тим, щоби закласти якесь товариство, чи комітет охорони могил полеглих за волю України. Не можна чекати, заким хтось із чужинців не зацікавиться нами і не візьме ініціятиви до своїх рук, як то було з могилою князя Ігоря, коло Овруча, і з козацькими могилами під Берестечком.
В тім випадку, як би так хтось чужий взявся би за впорядкування занедбаних нами могил дорогих наших борців, наші "патріоти" напевне наробили б чимало галасу й крику про „зневагу їхньої святині“ і спромоглися-б навіть на друковані протести, але чому-ж тоді не подбати самім за себе?
Кажучи про занедбані братні могили наших козаків на Старокостянтинівському православному цвинтарі, варто згадати про ті поодинокі могили українських січових стрільців, які роскидано скрізь і всюди в окрузі Старакостянтинова. Де-які могили ледве помітні, тільки завдяки поставленим невеличкім хрестикам, їх ще не встигли заорати й зрівняти з землею...
Якось між Старокостянтинівським жіноцтвом була виникла думка закласти „Т-во охорони могил борців за Свободу", але ця думка відразу стрінулася з побоюванням місцевих „обывателей", які вважають за краще задовольнятися „гопачними містеріями" своїх завзятих аматорів, ніж що небудь робити.
Отже надіятися на Старокостянтинівців не приходиться вже через те тільки, що важко їм порушитися з місця й взятися за якеб-то не було діло для загального добра. Бідні, вони забули за те, що для загальної справи — „всякое даяніе благо", як би воно тільки від щирого серця!..
В той час, як я оглядав Старокостянтинівські цвинтарі та цікавився стрілецькими могилами, події розвивалися далі. 24-го червня большевики перейшли Случь коло Любаря й направилися в напрямі Шепетівки, маючи намір обійти Старокостянтинів з тилу. В районі Проскурова те-ж діялось щось незрозуміле. Від уряду не було ніяких чуток — де він і що робить?..
Вечером 26-го червня Старокостянтинів з переляканими очами висунувся за рогатки дивитися, як „евакуються"...
Сонце вже заходило, як вирушили й ми. Все не пот’ягом, а „форшпаном“. З осатанілими лицями бігали козаки по селах і виганяли селян з підводами. Ті, боязко озираючись на всі боки, поспішаючись, запрягали в поломані вози свої сухоребрі коненята і їхали туди, куди їм наказували... їхали й самі не знали — куди, чого і за чим?..
Пригадую, на третій верстві від Старокостянтинова, серед порохнечі на битій дорозі лежав скрівавлений труп молодого селянина. Сорочка була висмикана із штанів і піднята аж до грудей, а під грудьми чорніло три баґнетних рани.
Стовпились наші козаки. Гудуть між собою, розмовляють:
— І хто-ж це його так?... — питаються друг друга.
— Союзники ваші... — кидає з притиском якийсь старий селянин, що їде „форшпаном“.
Ніхто ні слова. Мовчки проходять коло трупа і йдуть далі, а в кождого на серці біль і в кождого своя дума — „Що-ж далі?“...
Відпочити зупинилися аж у Купелі, що недалеко Чорного Острова. Нас тут ніхто не сподівався, а тому й здивовання було чимале:
— А ми думали, що Українці ніколи не підуть з Ляхами!... — казали селяне.На другий день були написані й розліплені „відозви до населення“, які починалися трафаретним „Брати селяне!“ і кінчалися „Хай живе!“...
Читали й стискали плечами:
— Кому-ж вірити?... То-ж вчора останню пашню забрали, а сьогодня землю й волю обіщають!...
Доспівали черешні. Козаки, покидавши рушниці й забувшись навіть за „форшпана“, об'їдалися до схочу і на роскази старшин тільки голосно гикали.
На третій день почалося те, що було завжди. Козаки ходили по жидівських хатах і стягали „дань“, хто скільки де міг стягти. Місцевий піп, бувший член „Союза Русскаго Народа“, вихованець Житомирської „пастирської школи“, сам погромщик, занепокоєно говорив до мене:
— Слухайте, пане добродію! Невже ви думаєте, що з таким військом можна буде щось зробити?..
Що я міг йому на це відповісти. Як людина, якій було доручено піклуватися справою національного освідомлення військової маси, я терпів за всіх. Завдання Ґенерального Штабу, що до цього, були досить широкі, але засобів ніяких — ні моральних, ні матеріяльних.
Починаючи від командуючого N-ською бриґадою ґенерала Білинського і до останнього козака, все це було своєкористне, страхопудливе, що на все мало свої певні матеріялистичні погляди й розрахунки... Як виняток, був один лише полковник Мазюкевич, людина вже літня, старий Українець і демократ, яким я знав його ще в старій московській армії, де він завжди отверто заявляв себе і зовсім не ховався зі своїми переконаннями. Енерґією цеї людини трималася й істнувала N-ська бриґада, до якої так дивно і так випадково попав і я, дякуючи тільки моїй зустрічі з гуртком старих знайомих і товаришів. Цей гурток товаришів був цілком безсилий, щось подіяти з тією роспустою, що розвивалася в рядах бриґади, як був безсилий і я.
"Як по писаному"... — сказали мої товариші тоді, як ґенерал Білинський, почувши, що большевики вже заняли Чорний Острів і йдуть на Купель, негайно "тяжко захорів", забрав зі скарбниці половину грошей, передав командування полковникові Мазюкевичові, а сам сів у автомобиль і, захопивши з собою своїх „адютантів“, поспішився виїхати в „командіровку“ до Варшави.
Було це на пятий день нашого пробування в Купелі, в той саме день, як большевики зробили „кріваву баню“ в Проскурові й розбили дві запасових бриґади в Чорному Острові. Отже, черга була за нами, а наказів вирушати не було ніяких.
Рушили самі... Навколо все, як у жлукті, кипіло... Згадувалися недавні дні Київської катастрофи... І, от, одної ясно-зоряної ночі ми прибилися до неминучого Збруча...
У Волочиську було повнісенько війська й обозів, але ладу не було ніякого. Все дивилося за Збруч і рвалося туди, наче там був захист від того, що сунулося зі сходу.
— Як пан гадає, чи большевики підуть і за Збруч? — питалися волочиські мешканці, дивлячись на панічну втечу польських „czerengówcew“.
Ніхто нічого не відповідав їм, бо ніхто нічого не знав і ні про що не думав.
Наші Старокостянтинівські селяне відмовилися далі їхати.
— Чого ви, дурні, боїтеся?... То-ж свої люде!... — умовляли їх наші козаки.
— Что там дурака валять!... Гоните их в затылок!... — кричали "коменданти".
— Хоч убийте, а за границю не поїдемо! — казали селяне, роспачливо розводячи руками. — То-ж від самого Старокостянтинова веземо і веземо...
А за Збручем чорна хмара синє небо криє. Ніколи балакати. Заклацали карабіни, заторохтіли кулемети і гайда... Не йшли, а бігли... Тарнопіль, Теребовля, Бучач, Галич, Львів і Станіславів затремтіли в незрозумілій трівозі. Скрізь і всюди все бігло, а були й такі, що сиділи тихо, і, читаючи „Вперед“, навіть раділи...
Галицькі селяне, будучи стероризовані всякими „повинностями" і з’аґітовані своїми інтеліґентними провідниками, рішучо противилися наддніпрянським "гостям". Уряд У.Н.Р., бажаючи хоч трохи привернути до себе симпатії галицького українського населеня, оголосив у Чорткові відозву з закликом допомогти в боротьбі з московськими наїздниками і розіслав її по всіх селях Східної Галичини, але, на жаль, наші-ж „начальники", „коменданти" та „інтенданти" своєю роботою ще далі відштовхнули від себе Галичан. І сталось так, що коли ми в серпні місяці перейшли за Дністер і встановили нову лінію фронту, то проти нас стали стрункими рядами не московські наїздники, а ці самі галицькі селяне...
На позиції Ніжнів боролися з нами переважно самі селяне, яких легко можна було відріжнити від червоноармійців по їх довгих, білих, аж по ніжче колін випущених „льолях“ — як сміялися наші козаки.
З цього часу почала глибшати прірва між нами й Галичанами, — які пізнійше, коли в Станиславові, Галичі, Бучачі й инших місцях відбулися масове арешти та погроми, ця прірва стала бездонною, в якій ще й досі знаходять — собі притулок всі чорносотенці, інтриґани і провокатори з обох сторон...
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|