Всесвітна історія/II/Королї з франконьскої родини. Борба цїсарів з папами

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Всесвітна історія. Том II
Йосип Чайківський
Королї з франконьскої родини. Борба цїсарів з папами
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний желехівкою.
§ 12.

Конрад II. Франконьский 1024.—1039. На Генрику II. вимерла саска династия, а зібрані князї вибрали королем Конрада Франконьского або салїйского, котрий дає початок новій династиї. За перших двох королїв, з сеї династиї, дійшло значінє цїсарів до найвисшого степеня. Конрад II. хотів забеспечити цїсарску корону свому родови, а щоби позискати для свого пляну нїмецких князїв, узнав дїдичність всїх лен так в Нїмеччинї як і в Італїї. Щоби збільшити владу королїв усував нїмецких князїв, а опорожнені краї надавав свому синови. За єго панованя позискала Нїмеччина королївство Бурґундию, що лежала в области ріки Родану. По усуненю Кароля Грубого побіч 3. великих держав Нїмеччини, Франциї і Італїї, повстали з франконьскої держави єще дві малі країни, Бурґундия горішна і долїшна, які з часом получили ся в одно королївство. Послїдний з бурґундских королїв записав свій край Конрадови II. Конрад II. був рівнож творцем великої коалїциї проти Польщі.

Генрик III. Чорний 1039.—1056, вже за житя батька посїдав два князївства, (Баварию і Швабію) по смерти батька одїдичив еще трете Франконїю, так що лише два великі князївства саске і льотаринґске не були в єго руках.

За панованя Генрика III. осягнула Нїмеччина свої найбільші границї, бо не лише Чехи і Польща, але навіть Угорщина узнала зверхність Генрика III. По смерти сьв. Стефана засїв в Угорщинї Петро. Прогнаний в короткім часї Уграми, прибув Петро до Генрика III. просити о поміч, обіцюючи за се узнати себе підданим Нїмеччини. Генрик виправив ся на Угорщину і посадив на престолї Петра. Однак невдовзї потім Угри в друге прогнали Петра, а посадили на престолї Андрія, котрий не узнав зверхности Генрика III. Хотяй дві нові виправи на Угорщину не повели ся, мимо сего нїмецкі цїсарі єще довго потім уважали Угорщину підчиненим собі краєм.

Генрик III. звертав велику увагу на церковні справи. В сих часах вкрали ся в церкві великі непорядки, а в Римі було рівночасно аж трех пап. Генрик III. удав ся до Риму, усунув всїх пап, посадив на престолї нїмецкого пралата і змусив римский нарід до приреченя, що нїкого не будуть узнавати папою без потвердженя цїсаря. Маючи вплив на вибір папи, став Генрик III. справдїшним зверхним паном християньского сьвіта.

За часів Конрада II. і Генрика III. Нормани, що осїли в північній Франциї в Нормандиї, прибули до полудневої Італїї, здобули Апулїю і заложили з часом в полудневій Італїї і Сицилїї так зване королівство обох Сицилїй.

Генрик IV. 1056.—1106. Генрик III. помер в молодим віцї і полишив сина Генрика IV. котрий в хвили смерти Генрика III. мав лише 6 лїт. В єго імени стала правити державою єго мати, але нїмецкі князї не хотіли слухати женщини, утворили заговір, а архиепіскоп Кольонїї Ганно (Анно) заманив підступом маленького короля на свій корабель, увіз Реном в свою столицю і обняв правлїнє в свої руки. Ганно виховував короля строго і добре, але коли виїхав раз до Риму, увів Генрика IV. Бременьский архиепіскоп Адальберт. Адальберт обходив ся з хлопцем ласкаво, позволяв Генрикови IV. на всї забаганки, що вплинуло дуже некористно на молодого хлопця. Генрик став лехкодушним, гордим, навчив ся обходити з всїма строго і жадав від всїх рабского підданя і послуху. Адальберт жив в незгодї з Саксонцями і ненависть до ворожого племени вщіпив в серце молодого короля. Не диво отже, що коли в 15. роцї житя оголошено Генрика IV. повнолїтним, став він так строго обхолити ся з Саксонцями, що Саксонцї приведені до розпуки хопили за оружиє 1073. р. Хотячи пімстити ся на Генрику IV. почали Саксонцї нищити міста, церкви, та викинули з гробівниць кости попередників Генрика IV. Таким поступованєм Саксонців обурили ся нїмецкі князї, і дали Генрикови поміч. Генрик побив Саксонцїв над рікою Унструтою 1075. року і почав єще гірше знущати ся над ними. Нещасливі Саксонцї, не маючи нї звідки помочи, звернули ся до тогдїшного папи Григоря VII. і до него занесли свої скарги на Генрика IV.

За часів Конрада II. і Генрика III. була церков дуже підупала, а найбільшими нещастями церкви були супружества духовних, бо кождий епіскоп або архиепіскоп старав ся задержати церковні добра в своїх руках і симонїя, се значить набуванє церковних гідностий за гроші. Першими що підняли борбу з надужитями в церкві були монахи монастиря в Клюни. Однак борба лїпшого духовеньства не приносила богато користи, бо папи були зависимі від римскої шляхти, а ся вибирала на папский престіл лише противників всяких реформ.

Папа Григорий VII. 1073.—1085. З монастиря в Клюни походив син убогого тосканьского сенянина Гільдебранд, що ставши папою приняв імя Григория VII. Будучи єще кардиналом, за часів папи Миколая II. перевів Григорий VII. на Лятераньскім соборі 1059. року уставу, що папу не має вибирати римска шляхта і затверджувати цїсар, але мають вибирати самі кардинали з поміж себе. Ставши папою постановив Григорий VII. увільнити від сьвітскої зависимости все духовеньство. Він заводить целїбат і видає як найострійші едикти проти симонії. Рівночасно на соборі в Римі 1075. року виступає папа проти інвеститури. Був тогди звичай, передовсім в Німеччинї, що король сам іменував епіскопів, архиепіскопів і опатів, і то по більшій части, або своїх любимців, або таких, що грішми зєднували собі короля. Вибраних обдаровував король сьвітскими добрами і передавав нововибраному духовні відзнаки себто жезл і перстень. Надаванє сьвітских дібр духовним особам через короля, за помочию відзнак церковних жезла і перстеня звано інвеститурою. Григорий VII. заказав сьвященикам принимати епіскопства і архиепіскопства з рук сьвітских князїв і загрозив клятвою так духовним, що принимали інвеституру, як князям, що єї надавали.

Генрик IV. не узнав папского декрету і роздавав дальше інвеституру, а коли єго папа упімнув за се, скликав Генрик собор нїмецких епіскопів, на якім узнано вибір Григория VII. неправим, а Генрик IV. вислав до папи обиджаючий лист. У відповідь на се папа Григорий VII. кинув на Генрика IV. клятву і увільнив всіх підданих цїсаря від присяги вірности. Се сьміле дїло Григория VII. зробило велике вражінє, бо до тепер не було єще такого случаю, щоби папа увільняв підданих від присяги вірности. Нїмецкі князї, котрі були не задоволені з Генрика IV. скористали з розпорядженя папи, зїхали ся в Трибурі і ухвалили усунути Генрика IV. з королївского престола, єсли до року не увільнить ся від папскої клятви.

Між тим папа Григорий VII. постановив удати ся до Нїмеччини, щоби розсудити князїв і цїсаря. Генрик IV. знав добре, що папа, прибувши до Нїмеччини, рішить спір в єго некористь, тому постановив не допустити до приїзду папи до Нїмеччини. В тій цїли вибрав ся зимою через Альпи до Італїї і прибув до Каноси 1077. р. де тогди пробував папа. Ту в покутничій одежи стояв Генрик IV. перед брамою замку і просив папу о звільненє від клятви. Папа нерад був приходови Генрика IV. до Італїї, він хотїв виїхати до Нїмеччини і там осудити Генрика. Однак не хотячи наразити ся на закид, що відкинув просячу о згоду руку цїсаря, хотяй не радо, простив Генрикови IV. зняв з него клятву і погодив ся з цїсарем. Похід Генрика IV. до Італїї і упокоренє тогож в Каносї уважає ся звичайно як великий триюмф папства над цїсарством. Коли ж возьмемо під розвагу, що Генрик IV. був всіма полишений і старав ся не допустити до приїзду папи до Нїмеччини, то помимо свого упокореня відніс Генрик IV. дипльоматичний триюмф і осягнув свою цїль, бо як раз своїм упокоренєм змусив папу до згоди. Що Генрик IV. зовсїм не мав на думцї годити ся з папою, а хотів лише зискати на часї і вийти з прикрих обставин, показали єго дальші дїла.

Нїмецкі князї зовсїм не були вдоволені з помиреня папи і цїсаря і помимо приреченя вибрали нового короля Рудольфа Швабского. Тимчасом Генрик IV. помиривши ся поверховно з папою, вертає до Нїмеччини і вже по дорозї лучить ся з противниками папи в Льомбардиї. (В борбі межи Генриком IV. а Рудольфом, побідив вправдї Рудольф, але ранений в руку помер.) Генрик IV. посварив ся скоро в друге з папою і виправив ся на ново до Італїї, але вже з війском, по короткій облозї здобув Рим, а папа Григорий утїк до полудневої Італїї до Салєрно де в невдовзї помер. 1085. Умираючи сказав „Я любив правду, а ненавидїв ложи, тому умираю на вигнаню“.

По смерти Григория VII. борба поміж цїсарем а папами треває дальше. Нїмецкі князї вибрали нового короля Германа ґрафа Сальма, а по смерти тогож, виступають проти Генрика IV. єго власні сини Конрад а відтак Генрик. Серед борби з Генриком умер цїсар, а тїло єго стояло кілька лїт непохоронене під церквою, доки не знято з него клятви.

Генрик V. 1106.—1125. Як довго Генрик V. воював з батьком і потребував помочи папи, так довго жив з папою в згодї. Коли-ж став цїсарем починає дальше роздавати інвеституру. В роцї 1111. удало ся єму навіть увязнити папу Пасхалїса II. і змусити єго зречи ся всяких прав до інвеститури і приречи в імени всіх своїх наслїдників, що жаден з пап не кине клятви на цїсаря. Однак наслїдник Пасхалїса не узнав сих услівій, як вимушених на папі і провадив борбу дальше. Остаточно закінчено борбу конкордатом Вормацким 1122. р. на підставі котрого вибори епіскопів і церковної старшини мали відбувати ся свобідно після канонічних приписів, але в присутности цїсаря або єго заступника. Ново вибраному надавав цїсар діткненєм берла ленні добра, а вибраний складав ленну присягу. Кождий епіскоп міг справувати свій уряд доперва по затвердженю папою. В договорі вормацкім обі сторони поробили собі уступки, однак моральна побіда остала по сторонї пап. Цїсарі вийшли з сеї борби упокорені, підчас коли папи не то що увільнили ся з під цїсарскої зависимости, але станули навіть понад цїсарями. Їх влада і значінє піднесли ся єще більше за часів хрестоносних походів.