Вівчар, пан, його внук та бичок

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Вівчар, пан, його внук та бичок
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

Був — не був, та кажуть люди, що був, дуже багатий пан-дідич. Мав він плохоумного внука. Нічого той пан не любив, лишень свого внука, і ніяк не міг знайти слуги, який би чогось навчив малого.

Не раз пан привозив слуг, але більше як тиждень ніхто не міг у нього втриматися.

Вже, може, й сотий раз їде пан у далеке село слуги шукати. Бачить: хлопець пасе вівці й співав. Під'їжджав пан ближче, питав:

 — Чого, хлопче, співавш?

 — Аби не плакати, пане.

 — Чи не пішов би ти до мене на службу?

 — Та я на службі — чужі вівці пасу.

 — А що тобі платять?

 — Та що багач платить? Привезе мамі дров на зиму, а я за це мушу йому ціле літо вівці пасти.

 — Я тобі заплачу більше. Сідай зі мною, то хоч щось побачиш. Ти, певне, й міста ще не бачив?

 — Не був ще в місті. Але я без маминого дозволу не поїду.

 — А де твоя мама?

 — В он тій хаті.

Поїхав пан до його матері й каже:

 — Ґаздине, пустіть сина на службу. Він буде в мене пасти вівці, телята, з моїм онуком бавитися, а я добре платитиму. Кажете, він за фіру дров літо пастушить?

 — Та так.

 — Я вам дров привезу не одну фіру та й ще мій слуга нарубав, а сина давайте мені на службу.

Пан нащебетав — жінка повірила й відпустила хлопця.

Привіз дідич його додому й посилав худобу пасти.

 — Пане, — каже новий слуга, — буду вам і вівці, і коні, і велику худобу — все буду пасти, але купіть мені сопілку, бо без сопілки я не можу бути пастухом.

 — Го-го-го! Чого захотів! Сопілки? Я на сопілки грошей не маю. Йди собі та й по вербах шукай сопілки.

 — Та з верби, пане, погана сопілка.

 — А що я тобі зроблю?

Не допросився в пана сопілки. Пішов, знайшов ліщину, мучився-мучився — викрутив з неї сопілку. Зробив ще воронки — ой, як виліз на стрих, як заграв! А той панок-онучок прибігав та й каже:

 — Чуєш, Іване, навчи мене грати.

 — Скажи панові, най моїй матері дров привезе, та й навчу.

Малий побіг, а дідич каже, що не втечуть дрова, хай почекає.

Просить малий навчити.

 — Добре, — погодився Іван. — Клади пальчики на воронки, перебирай ними й дуй у сопілку.

Панич дув, перебирав, а музики нема. Мучиться Іван з малим цілий день, а дідич стоїть унизу та й слуха, як слуга вчить його онука. Набридло Іванові та й каже він:

 — Хоч ти й дідичів онук, але такий дурний, як той цап на мості. Я би борше корову танцювати навчив, ніж тебе на сопілці грати.

А пан, коли вчув це, підлазить по драбині на стрих та й питає:

 — Що ти, Іване, сказав?

 — Та кажу, що я би скоріше корову навчив танцювати, ніж вашого онука на сопілці грати.

 — А бичка міг би навчити?

 — Міг би й бичка.

 — Знаєш що, Іване? — каже пан. — В мене е бичок, який мав вже два місяці, навчи його танцювати — тобі добре заплачу.

 — Ой, пане, ви обіцяли мені за службу платити — досі ще моїй мамі дров не завезли, а вже зима йде.

 — Я тобі гроші дам.

 — Ви мені, пане, дайте того бичка додому і гроші дайте.

 — Бери, Йване, бичка й гроші. Але коли я буду знати, що мій бичок — танцюрист?

 — Я прийду й скажу, коли вам їхати по танцюриста.

 — Добре.

Взяв Іван гроші, взяв бичка, пригнав додому, потримав до зими, а взимку відвів на ярмарок і продав. Каже матері:

 — Будемо класти хату. Я маю гроші, то треба їх у рух пустити.

Побудував Іван хату, але треба чогось і до хати. Приходить навесні до дідича:

 — Добрий день, пане!

 — Добрий день, Іване! Що там мій бичок робить?

 — Го-го-го, пане. Бичок і танцює, і до школи ходить.

 — Та що ти кажеш, Іване?

 — Те, що чуєте, пане. Треба грошей. Пан почухався в голову та й дав калитку грошей.

 — А як далі буде, Іване?

 — Та так буде, пане, що навчиться він читати-писати, а я прийду і скажу, щоби ви приїхали в нього екзамени приймати.

 — Добре, Іване.

Іван купив собі поле за ті гроші та й сміється:

 — Тепер, мамо, будемо жити, як пани.

Але минув рік — треба йти до пана. Питає дідич:

 — Іване, що там мій бичок робить?

 — Го-го, пане! Бичок вчиться на суддю. Треба йому на два роги дві шапки, треба четверо чобіт, треба великого плаща, треба вбрання нового — зима йде, пане. Йому соромно в будь-якому вбранню ходити.

Каже пан:

 — Го-го-го! Як він мені дорого коштує!

 — Але ви, пане, будете мати свого суддю.

 — Та добре, добре, Йване.

Дав пан нову калитку грошей.

Минуло три роки. За цей час Іван перебрався з села до міста, купив собі каменицю, оженився — вже жінку попід руку водить. А в тім місті був суддя Бик. Приходить Іван до пана, та й пан питає про свого бичка.

 — Поздоровляю вас, пане, — каже Іван. — Він уже не бичок, а суддя Бик. А таки зробився, що й не пізнаєте. Запрошує вас приїхати завтра на сніданок, але до нього, пане, тепер треба стукати в двері.

 — Добре, Іване.

Розказав Іван, де мешкав суддя, і пішов собі з жінкою на прогулянку. Другого дня дідич приїжджав до судді Бика, постукав — Бик відчиняв двері, а дідич видивився, що з його бика зробився такий пан.

 — Ну що ти, бицю мій, тут робиш? Що їсти тобі тут дають? У мене ти би сінце їв, січку.

Суддя Бик як закричить:

 — Шандари! Поліція! Арештуйте його! Він якийсь помішаний Пан розсердився та й як улупить суддю:

 — Йой, бицю!.. Ти мої пальчики ссав, а тепер хочеш мене арештувати!

А потім пан суньголовою давай втікати по сходах, аби не заарештували.

Так Іван з паном розрахувався.