Віддалеки

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Віддалеки
Пантелеймон Куліш
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI


Ви, сцени літ малих, що люба пам'ять ваша
Здається з тим, що є, контрастом над гірким,
Де засвілилася душа в науці наша
І дружба снилась нам коротким сном своїм!

Коротким: бо була аж надто романтична
В химерних розумах байдужних пустунів,
Но споминка про все зосталась в мене вічна,
Що в серці мав тоді, що потім загубив.

Знов пориває дух до згір'їв тих принадних,
До затишних долин, нагірних бурчаків
І навіть - до світлиць, принукою досадних,
Що розум юний з них на волю рвавсь-летів.

Здається, знов дзвонив віддалеки я чую,
Здається, знов сиджу на тій могилі я,
Де надвечір було годинами німую...
Туди задумана летить душа моя.

Знов бачу сцену, де я в драмі подвизався,
Героєм правоти здавався сам собі,
Плесканнєм зрителів завзятим упивався
І згорда покорявсь завидливій судьбі.

Чи то преображавсь у бідолаху Ліра,
Що й царство дві дочки і розум одняли, -
І там мене хвала ровесників лестила,
Що вже собі здававсь я Гарриком новим.

О сни хлоп'ячих літ! По вас я знов сумую;
Не в'януть споминки у пам'яті про вас:
У глибині душі самітної вас чую:
Світ ваших радощів у мовчазній не згас.

Коли б на Іду ви тоді мене носили,
Як зачне віщувать судьба мені сумне,
Щоб давні радощі у темряві світили,
Як хмари громові обстануть круг мене!

Коли б і мені, як інкому, судилось
Дознати по світах некаятних забав,
Хвалою б серце вам святою загорілось:
"О радощі! Такі я тільки змалку знав!"