Відьма та інші оповідання/На винограднику
| ◀ Пятизлотник | Відьма та інші оповідання На винограднику |
|
НА ВИНОГРАДНИКУ
Замфір Нерон, ставний трицятьлітний молдувян, допив з глиняного глечика решту вина і встав ізза стола. З усмішкою задоволення від святного обіду, що грала на червоному, загрітому стравою та вином, обличчю, він звернувся до жінки:
— Порайся швидше, Маріоро, бо поїдемо на виноградник, а я тим часом запряжу коні.
— Добре, — відповіла молодиця, поправляючи широке мідяне наруччя, що саме розщібнулося на її темній, немов спижовій руці.
Але не встигла вона ще защібнути наруччя, як почула, що круглий, на пів аршина заввишки, стіл »мас« звалився їй на коліна, а посуда з бряскотом розкотилася по сінях, де задля хатньої духоти звичайно обідають у літку молдувяни.
— Помалу ви, потерчата! — скрикнула налякана Маріора, притримуючи стіл рукою.
Винуватці тої катастрофи — два хлопчики літ сьоми-восьми та пятиліток дівчинка — наче не чули сердитого материнського поклику. З іскрами радости у чорних оченятах, з веселим покликом: »Їдемо, їдемо, на виноградник їдемо!« вони зірвались ізза стола та покопотіли за батьком до стайні, вимахуючи недоїдженими грудками мамалиґи.
— Це кара Божа ті діти! — вибухнула Маріора, збіраючи розкидану по сінях посуду. — Ви не їсте, мош-Діма, — раптом звернулася вона до сивого, аж білого діда, чоловікового батька, що сидів за столом, безпритомно усміхаючись сивими мутними очима.
— Ні, спасибі, я наївся, — тихо відповів мош-Діма, піднімаючи з долівки перекинутого глечика.
Молодиця заметушилась: позбірала посуду, внесла до хати решту мамалиґи, витерла триногий мас та поставила його боком під стіну.
Зробивши в хаті лад, Маріора перед дзеркалом обсмикнула рівні широкі рукави тонкої бомбакової сорочки, що з кожним рухом відкривали її спижові руки з мідяними та скляними наруччями, поправила здоровий золотий дукач на шиї та глянула на свою коротеньку корсетку зі шнуровицями, наче міркуючи, чи не треба взяти чого теплішого в дорогу. Але червневе сонце, снопом цілим глянувши в закратоване вікно, пригадало їй, що на дворі спека, а на тій спеці чекає, певно, на неї чоловік із запряженими кіньми. Маріора вийшла з хати та глянула зпід долоні в сторону повітки.
За хвилину затарохкотіли колеса і Замфір, ледви здержуючи гарячі коні, заїхав під хату новим, на залізних осях, мальованим возом — »каруцою«. З зеленого васага виглядали щасливі обличчя дітвори.
Маріора сіла — і коні, зігнувши від натягнених віжок шиї, помчались улицею, збираючи цілу хмару куряви. Собаки вибігали з дворів, зі скаженою гавкотнею бігли за каруцою, кидались коням під ноги. Причепурені — була неділя — молдувяни придивлялись зпід долоні до Замфірової підводи, поцмокуючи з задоволення.
І справді любо глянути на ставну постать Замфірову, з гордим як у римського патриція обличчям, з міцним станом тісно обхопленим золотом мережаним »іліком«, що відкриває широкі рукави білої сорочки, зпід якої видно кремезні з грубими від напруги жилами руки. Блискучі чорні очі Замфірові, його довгасте повне обличчя, облямоване низько стриженою чорною бородою — так і світяться задоволенням, так і сіяють гордощами, наче звіщають мирові, що Замфір тепер справжній господар, не згірш від других. Оцими самими руками, якими натягає тепер ремінні віжки, заробив він увесь статок, все те, що зрівнало його з першими господарями, чому тепер не один заздрить. Тому то так згорда й поглядає він на стрічних, так весело посвистує на свої ситі у ремінних шорах коні, що, вилискуючи чорною шерстю та круто вигнувши шиї, легко, мов перце яке, несуть здорову каруцу поміж очеретяними тинами вузької вулиці.
Минуло село. Замфір ступою поїхав берегом Прута. Тут глянув на нього зза річки широкий простір зелених плавнів, замріли в долині закордонні села. На румунськім боці три пари волів тягло канатом проти води здорове червоне судно. Біла хоругва на щоглі тріпалась у повітрі, полискуючи до сонця. Високий, засмалений стерник у червонім фезі налягав на стерно. Біля нього сидів білий кудлатий пес і дивився на беріг. Вище, в далекім коліні річки, під кріслатими вербами, тихо посувались за водою плоти, наче низка чорних острівців на блакитній поверхні річки. Вітер доносив звідти уривки жвавої коломийки, якою розважалися на чужині плотарі-галичани.
Діти помітили на судні собаку і висунулись із васага.
— Мамо… мамо!… а гляньте, який гарний песик! На цю-цю! на!
— На місце! — скрикнув ураз батько, обернувшись до дітей.Ізза гори саме виїхав віз, наладований жінками та дітворою, і нагнав Замфіра. Молдувяни замінялись поглядом — і вмить, немов зрозумівши один одного, підскочили на місці, пустили важки, гукнули на коней… Коні, почувши волю, шарпнулись із копита, витяглися — і помчали стрілою на випередки, згинувши незабаром у густій хмарі куряви. Лиш інколи, як сильніший повів вітру відносив на бік куряву, видно було оддалік дві каруци, одну ближче, другу далі, що хиталися з боку на бік від скаженого гону…
Дітвора вчепилась ручками за васаг… Чорні очиці блищать щастям… Ах, так добре, захоплює дух, летиш, здається, кудись далеко, відірвавшись від землі… Верби, садки, тори наче женуться назад у село, наче кружаться, обхоплені якимсь шаленим коловоротом… Мама сміється з задоволення, тато, той добрий »тати́ка«, раз-ураз підплигує вимахуючи рукою та мов вітрилом на щоглі має білим рукавом сорочки… Коні повитягались, як змиї, запінились, а не даються випередити, хоч задня підвода вже близько, от-от черкнеться кіньми передніх коліс… Ні, таки наші взяли гору, таки ми попереду… Ті вже далеко, спиняють коні…
Замфір стягнув віжки, коні зменшили біг, а врешті стали. Замфір витер рукавом упріте чоло, скочив з каруци і з виразом гордощів на розпаленому гоном виду поплескав гарячих коників по шиї.
Приїхали.
За хвилину діти з галасом вскочили у виноградник, випереджаючи матір. Замфір розпряг коні і пустив на пашу попід садом.
Зараз від дороги, загороджений очеретяним тином, починався Замфірів виноградник. Розкішні крилаті кущі з буйною лозою, обліплені лапатим листом, вкривши підгірря, спинались на гору, звисали гірляндами над жовтим проваллям, що мов глибока зморщка на чолі, перетинало поле. Тоненькі, штучно виплекані з очерету тини відділяли Замфірів виноградник від сусідніх, а буйна лоза, немов на перекір усім межам, перелазила через тини, спліталась вусиками з сусідніми лозами, по братерськи єдналась у зеленому морі виноградників. Здавалось, якась могутня зелена хвиля залляла підгірря, пялась до гори до жовтих шпилів, що дивились зі своєї висоти далеко за Прут, на плавні, на озера, на гирла, у далекий простір, повитий сивою імлою…
Зелене море листя грало долі всіми сутінями барв, від чорно-зеленої до жовто-зеленастої; а з гори вторувала тій мельодії барв безладна гармонія мідяних звоників отари та тужлива чабанська сопілка.
Замфір дуже любив свій виноградник. Оця десятина землі, густо засаджена розкішними кущами, відділена від гори столітніми волоскими горіхами, делікатними жарделями та сіролистими айвами, дісталась йому ще від батька. Це була дідизна, прадідизна може. З виноградником цим звязано так багато споминів. Ще дитиною бігав він там, з утіхою смакуючи солодкий виноград, зазираючи під кожний кущ, у кожний закуток. Все тут знайоме, все своє. Там під оріхами сходився він у свято з стрункою, чорноокою Маріорою, ще дівчиною тоді — там посадив на щастя якийсь особливий ґатунок винограду — от, як розрісся тепер розкішно! — а тут, господаром уже завів молодник.
Замфір присідає під кущем, обережно, з любостю розгортає листя — то делікатне, ясно-зелене, покрите знизу білим пушком, то темне, блискуче, наче поливяне. Там під листям цілі скарби, цілі купи розкішних китяг так і обліпили кущ, так і вгинають лозу під непомірною вагою. Е, зародив Господь, радісно бється Замфірове серце.
— Тати́ка! тати́ка! а йдіть сюди! — кличе старший хлопчик. Скільки тут »побми« (винограду) — страх!…
— Сюди, сюди, тати́ка! — кричить з другого боку дівчинка, — в мене більше, навіть листя не видно!…
Замфір сіяє. Не зазиратимуть діти за чужі тини, у чужі руки. Буде своя »побма«, буде й вино. Тут саме вгіддя для винограду, звідси бере він таке вино як спірт. О, всі знають, яке вино у Замфіра Нерона, тим то він і не возить його на торг… самі купці приїздять з готовими грішми, щоб тільки було що продати. А доведеться продати більшу частину… Ну, та звісно, на те й ходиться біля винограднику, на те й працюється, щоб мати користь… Дасть Бог, буде продати, буде й для себе. Вже ж молдувян не лишиться без вина: змалечку звик.
Замфір ходить поміж кущами, де тичку очеретяну поправить, де лист зайвий оскрубе, де лозину підвяже. Правда, сьогодні неділя, не треба би робити, ну, та коло винограду не гріх, бо то хліб святий, то дар Божий… О, тут гущина, яка сонця не пускає, треба трохи поотщипувати листя.... А тут лозина зайва, тільки соки марно тягне з бідного куща. Стяти її… Отак… А ось грона похилили гилячку, на землі лежать бідні, треба підняти, бо то шкода, бо то праця людська.
Ох, праця! Скільки то праці та клопоту взяв оцей клаптик землі! Ще батьки, а може діди лишили тут свою силу — бач, які здорові та розкішні кущі виплекали! А він сам — хіба́ він мало поклав тут здоровля?
І згадується Замфірові, як він восені мусить зібрати тички, підчистити лозу, закопати її в землю. Високо злітає здоровезна сапа, а на місці кущів виростають могилки. Спить зимою виноградна лоза, вкрившись могилками, а на весну треба визволити її, на світ вивести зпід землі, обчистити, на тички підняти… А почнуть кущі буряном заростати — знов сапа в роботі, знову мозолі на руках. І то не раз, не двічі… Виноград любить, щоб коло нього ходити. І ходиться коло нього, як коло рідної дитини, і годиться йому, за теж і звикається до нього як близької істоти, з життям якої звязане власне життя, хліб, достаток… І такою дорогою стає тобі оця гнучка рослинка, що вміє віддячити за важку працю, за тверді мозолі…
А пора збирання винограду? — пригадує Замфір. Ну, це вже легка, празникова робота. Ціла родина бере участь у тій праці. Любо тоді глянути на стиглу, прозору ягоду, що ледви стримує солодкий сок у тонкій скірці. Дорослі з піснями стинають стиглі китяги в коновки та носять до бочки, а весела, замурзяна солодким соком дітвора, нишпорить попід кущами, вишукує непомічені грона. Рікою ллється солодкий »муст«, починає грати — і тоді ціле село, від малих дітей, до столітніх дідів — на підпитку…
От коли б Бог допоміг зібрати виноград та продати вино. Треба б узяти в пана яку »фальчу« землі, бо без поля теж погано в господарстві. Що то Маріора скаже на цю думку. А де вона? — скинув очима Замфір по винограднику.Маріора стояла поміж кущами, мов у зелених рамцях, підперши рукою голову з замисленим обличчям.
— Маріора, а ти чого там зажурилася? Бачиш Господь послав нам дорід. Такого дороду я не помічав у наших сусідів.
— Хвалити Бога! — зітхнула молодиця.
Ясність веселого червневого дня, широке зелене море, хвилею листу вкривши скарби дороду, безжурне щебетання дітвори, що з галасом, омаяна виноградними гиллячками, бігла до батька — скріпили Замфірові його веселий настрій, його рожеві надії.
Сонце вже повернуло на вечірний пруг. Маріора загадала збіратись додому. Хлопці метнулись до коней, і незабаром віз стояв запряжений, готовий вирушити в дорогу. Гарячі коні помахували обтиканими виноградним листом головами, а дівчинка у вінку з гиллячки винограду тягла за собою на віз кілька стятих батьком довгих лозин з делікатним лапатим листом та позакручуваними тоненькими вусиками.
Нарешті коні рушили, каруца покотилася берегом Прута і довго ще видно було щасливі обличля дітвори та довгі зелені лози, що позвисавши з каруци аж до землі, колихалися від швидкого руху, немов прощаючись з своїми подругами на винограднику…