Війна світів (1929)/1/13
| ◀ Що я бачив у Вейбріджі й Шепертоні | Війна світів пер.: Григорій Піддубний Зустріч із вікарієм |
В Лондоні ▶ |
|
|
Познайомившись так несподівано з могутністю земної зброї, марсіяни відступили на свою попередню позицію на Горсельському полі, і, певно, через поспішність та бувши обтяжені останками свого товариша, що вони його несли з собою, вони зовсім не звернули уваги на такі випадкові й зайві жертви, як я та багато інших. В той час між ними й Лондоном, крім двадцятифунтових гармат, не було нічого, що могло б перешкодити їхньому наступові, і коли б вони були лишили свого товариша й погнали б далі на місто, то вони захопили б його скоріше, ніж звістки про їхній похід встигли б туди досягти. І цей їхній похід на Лондон був би такий наглий, жахний і повний руїни, що його можна було б хіба порівняти з землетрусом в Лісабоні років сто тому.
Але вони не хапалися.
Циліндер летів за циліндром; крізь міжплянетну просторінь через кожні двадцять чотири години підмога наспівала за підмогою. А тимчасом військова влада армії й фльоти напружувала завзяту енерґію, щоб зустріти свого ворога, надлюдську могутність якого вона тепер уже добре зрозуміла. Щохвилини нові гармати виїздили на позиції, аж поки, перед смерком, кожний кущик, кожний рядок пригородних дач на узбіччях холмів навколо Кінґстону й Річмонда не були обсаджені замаскованими чорними пащами гармат. А скрізь по спорожнілих, обгорілих полях, не менш як на двадцять квадратових миль навкруги Горсельського табору марсіян, скрізь по випалених і сплюндрованих селах, що розкинулися серед зелених дерев, попід верховіттями дерев, що нині стояли обгорілі або диміли, але які ще день назад творили зелений бір, — скрізь підкрадалися сміливі пластуни з геліоґрафом, що мали за обов'язок повідомляти про наближення марсіян.
Але марсіяни тепер зрозуміли силу наших гармат і небезпеку близької присутности людини, а тому ні одна душа, не ризикуючи життям, не могла підступити до циліндра ближче, як на милю, а коли хто підходив ближче, то накладав життям.
З усього видко було, що ранішню частину дня велетні витрачали на перенесення всіх речей з другого й третього циліндру — один був біля Аделстону Ґолф Лінкс, другий — біля Перфорду — до їхньої головної бази на Горсельському вигоні. Над почорнілим ялівцем, зруйнованими будинками, що далеко тяглися вперед і по обидва боки, стояв один з них мов вартовий, а решта залишили свої бойові машини й поспускалися в яму. Там вони пильно працювали до глупої ночі, бо ввесь час над ямою стояв високий стовп густого зеленого диму, що його було видно не тільки з Меровських горбів, а навіть, як розповідали, з Банстеда й з Іпсом Давнзу.
А в той час, коли марсіяни лаштувалися до нового нападу, а людство купчило свої сили до бою, я потихеньку, з великим зусиллям пробирався, відчуваючи ворога за своєю спиною, від згарища й диму з Вейбріджу просто на Лондон.
Я побачив залишений маленький човен, що плив униз по річці. Скинувши з себе більшу частину свого забрудненого вбрання, я догнав його й вибрався на ньому з цього пекла. На човні не було ні одного весла, але я вхитрився гребти руками, — так, звичайно, як це тільки можна було робити обпареними руками. Так помаленьку, щохвилини озираючись назад, що цілком зрозуміло, — я посувався за водою, в напрямі на Галіфорд і Волтон. Я тримався річки, бо гадав що коли б ці велетні вернулися, то вода дала б мені найкращу змогу врятуватися.
Разом зо мною текла й гаряча вода, що нагрілася від падіння марсіянської машини, і я довгий час, на протязі цілої милі, з-за туману майже не бачив берегів. Один раз, правда, мені кинулася в вічі довга смуга чорних людських постатей, що тяглася від Вейбріджу. Галіфорд, певно, зовсім був залишений; деякі будинки неподалеку від річки були охоплені полум'ям.
Було якось чудно дивитися, як від спокійного спорожнілого міста, що завмерло під гарячим блакитним небом, підіймалися смуги диму та вогню й линули в височінь полудневої спеки. Ніколи за свого віку я ще не бачив пожежі без людської метушні. Трохи далі на березі палав і димів сухий очерет, а від нього тяглася смуга вогню; далі переходила вона по сінокосах і зникала в далині.
Я був такий знесилений подіями, що їх довелося мені пережити, а вода в річці була така гаряча, що я довго сидів непорушно в човні, поклавшись цілком на волю течії. Потім переляк знову опанував мене, і я почав гребти. Сонце припікало мені в спину. Та коли я з-за стрімкого берега побачив Волтонський міст, мій переляк під впливом зморености й пропасниці почав проходити, і я, пригнавши човна до Мідлесецького берега, кинувся на густу траву ледве живий. Тоді, мабуть, було вже коло четвертої або п'ятої години. Зараз же я схопився, пройшов, мабуть, з півмилі, не зустрінувши жадної живої душі, а потім знову ліг коло тину в тіні. Мені ніби пригадується, що я про щось докладно розповідав сам собі. Крім того, мене мучила спрага, і я гірко шкодував, що не напився більше води з річки. Цікаво, що я гнівався на свою жінку; не знаю, як це пояснити, але моє даремне бажання досягти Ледергеда страшенно мене дратувало.
Я не пам'ятаю як слід, як і коли прибув до мене вікарій, либонь я дрімав тоді. Я пригадую його сидячу постать, одягнену в сорочку, з вимазаними в сажу рукавами; його чисто виголене лице дивилося в той бік неба, де ще досі танцювали тремтячі іскри. Небо вкрите було перистими хмарами, трохи рожевими від заходу сонця.
Я сів. Він почув мій рух і хутко глянув на мене.
— Чи нема у вас води? — запитав я його відразу.
Він хитнув головою.
— Ви вже цілу годину просите води, — сказав він.
На хвилину ми замовкли й дивилися один на одного. Напевно йому я мусів здаватися за якусь чудернацьку особу: крім шкарпеток та штанів на мені не було жадної одежі, шкіра обпалена, лице й плечі почорніли від диму. Його лице зблідло від утоми, з невиразним підборіддям, кучеряве волосся, майже біле, спускалося на його низьке чоло; великі ясноблакитні очі тупо дивилися в далечінь. Говорив він — мов би рубав і все безглуздо якось поглядав у бік мене.
— Що це таке? Що це все значить? — питав він.
Я пильно вдивлявся в нього й не відповідав йому. Він простяг свою тонку білу руку і заговорив майже із сльозами в голосі:
— Навіщо це все дозволяється? Який гріх ми вчинили? Сьогодня після ранішньої одправи я пішов прогулятися, щоб підготовитись до вечірні, а тут нагло — вогонь, землетрус, смерть! Содом і Гомора! Вся наша праця пішла марно, всі змагання… Хто вони — ці марсіяни?
— А ми хто такі? — ледве вимовив я.
Він обхопив руками коліна й знов обернувся до мене. З півхвилини він тупав і мовчки дивився на мене.
— Я пішов прогулятися, щоб підготовитися до служби й раптом — огонь… землетрус… смерть! — повторив він.І знов замовк, уткнувшись підборіддям у коліна.
Далі знов заговорив:
— Праця, недільні школи — все загинуло. — І він махнув рукою. — Що ми зробили, чим провинився Вейбрідж? Все, що ми зробили — знищено до щенту. А церква? Ще й трьох років нема, як ми перебудували її наново. Зруйнована, зметена з лиця землі! За віщо?
Нова павза, потім знову безладна мова, наче божевільний.
— Дим цієї пожежі буде зніматися до неба во віки й віки! — вже майже несамовито вигукував він.
Очі йому блискотіли, а худорлявим пальцем він показував у напрямку до Вейбріджу.
В цю хвилину я почав розуміти, хто передо мною. Страшна трагедія, що налетіла, мов буря, на нього — бо він певно був один із утікачів з Вейбріджу — мало не позбавила його розуму.
— Ми далеко від Сенбері? — спитав я його байдужим голосом.
— Що нам робити? — говорив він далі, не слухаючи мене. — Чи вони, ці страхіття, усюди? Чи всю Землю віддано в їх владу?
— Далеко до Сенбері?
— Ще сьогодні вранці я відправляв службу в нашій церкві.
— Після того багато чого змінилося, — сказав я. — Не слід губити голови; ще є надія.
— Надія?..
— Так, є велика надія, не вважаючи на цю руїну.
Я почав з'ясовувати йому мій погляд. Спершу він слухав, але далі всякий інтерес зник із його обличчя, а його очі набрали знову закам'янілого, мертвого вигляду, і погляд знов почав блукати без ніякої мети навколо.
— Це все початок кінця, — сказав він, перебиваючи мене. — Кінець! Великий страшний день суду, коли люди скажуть горам: обваліться і поховайте нас від лиця того, хто сидить на престолі!
Я почав розуміти, в чому річ.
Я кинув викладати свої міркування й складні докази, підвівся і, нахилившись над ним, поклав свої руки на його плечі.
— Будьте людиною, — сказав я. — Ви стратили розум від жаху. Що то за віра, коли вона валиться від першого нещастя? Згадайте тільки, скільки землетрусів, потопів, воєн траплялося в житті людства і скільки лиха заподіяли вони людям!.. Невже ж ви гадаєте, що бог зробив виняток для Вейбріджу?.. Він же не страховий аґент.
Кілька хвилин він непорушно сидів мовчки.
— Але як нам урятуватися? — раптом запитав він. — Вони немилосердні, вони непереможні.
— Не те, а можливо й не друге, — відповів я. — Що могутніші вони, то обережніші й розважливіші повинні бути ми. Всього три години тому одного з них убито на річці.
— Убито? — скрикнув він, оглядаючись навколо. — Хіба ж може бути вбитий слуга божий?
— Я сам бачив, — доводив я йому. — Ми попали в саму гущу бойовища, треба вам це знати.
— Що визначають оті блискавиці на небі? — несподівано запитав він.
Я сказав йому, що то сигнали геліографа, мовляв, познака в небі людської допомоги, що повинна от-от надійти.
— Ми в самому осередкові бою, хоч зараз і тихо навкруги, — додав я. — Оте тремтіння на небі говорить про те, що наближається буря. Там, за ними, — я бачив це добре, — готуються марсіяни, а по той бік у напрямку до Лондону під захистом дерев, що видніються на шпилях між Річмондом і Кінґстоном, там риють шанці та ставлять гармати. Марсіяни не забаряться знову вернутись…Я не встиг скінчити. Він раптом зупинив мене і, скочивши на ноги, показав мені рухом руки.
— Слухайте! — сказав він.
З-за низьких горбів, що тяглися по той бік річки, чути було глухі відгуки людського крику. Далі знов усе притихло. Над огорожею знявся хрущ і зник за тином. Високо на заході серп місяця, блідий, кволий, повиснув над димом Вейбріджу і Шепертону в задушливій і лагідній тиші величного заходу сонця.
— Нам краще піти тією стежкою, на північ, — сказав я.