Війна світів (1929)/1/12
| ◀ Біля вікна | Війна світів пер.: Григорій Піддубний Що я бачив у Вейбріджі й Шепертоні |
Зустріч із вікарієм ▶ |
|
|
Коли зовсім розвиднилося, ми одійшли від вікна, звідки ми стежили за марсіянами, і потихеньку зійшли вниз.
Гармаш згодився зо мною, що лишатися в хаті не можна. Він сказав, що мав на думці простувати до Лондону й там прилучитися до своєї гарматної частини, дванадцятої кінної батареї. Мій план був — одразу вернутися до Ледергеду, бо могутність марсіян так надзвичайно мене вразила, що я порішив забрати свою жінку до Ньюгавена, а звідти негайно тікати геть зовсім з цього краю. Бо я вже досить ясно зрозумів, що всі околиці біля Лондону мусіли стати за місце жахного бойовища раніш, ніж винищаться ці створіння.
Правда, між нами й Ледергедом лежав третій циліндер із своїми велетнями-вартовими. Коли б я був сам, то, певно, пішов би навпростець. Але гармаш мене переконав: „Це не ласка для порядочної жінки — зробити її вдовою“, сказав він; і кінець-кінцем я згодився йти разом із ним під захистом лісу в напрямі на північ до самого Стріт-Кобгему; тільки там ми мали розлучитись. Звідти я мав зробити великий гак через Іпсам, а потім дістатися до Ледергеду.
Я був би подався в дорогу відразу, та мій товариш був на дійсній службі і знав трохи більше за мене, що треба робити в таких обставинах. Він настояв на тому, щоб я знайшов порожню пляшку й налив у неї віскі; потім ми понапихали всі кишені бісквітами й тоненькими скипками м'яса. Далі крадькома вийшли з хати й побігли, що було сили, вниз малопротореною дорогою, якою я йшов тої ночі. Будинки були порожні. Троє обгорілих людей лежало на дорозі, забиті тепловими проміннями. Там і тут валялися дрібні порозгублені за втечі речі: годинник, пантофля, срібна ложка й інші злиденні цінності. На розі коло пошти стояла самітна фура, навантажена скринями й меблями, без коня й із зламаним колесом. Касова скринька була розбита й кинена серед уламків.
За винятком сирітського захоронку, що горів і досі, тут майже не було домів, що дуже потерпіли б від пожежі. Теплові проміння лише зруйнували димарі. А проте, крім нас, на Мейборськім полі, здавалося, не було ані одної живої душі.
Більшість мешканців, певно, повтікала через Старий Вокінґ, — саме тією дорогою, що я нею їхав до Ледергеду, — або вони всі десь поховалися.
Ми зійшли вниз провулком мимо тіла тої людини в чорному; тепер, після грози, її засипав уже мокрий пісок. Добравшись до переліску, що був біля підошви гори, ми, не зустрівши живої душі, перейшли його й попрямували на станцію.
Ліс навколо залізниці являв собою лише обдерті почорнілі деревця; більшість із них лежала на землі, але частина все ще манячила сірими сумними стовбурами й темнорудуватим листям, замість зелених.
На нашім боці лише обгоріли найближчі дерева, а далі вогонь не встиг поширитися. В одному місці ще видно було суботню працю дроворубів й лежало кілька повалених дерев, недавно обрубаних і обтесаних, а також уцілів паровий тартак та валялися стружки й тирса. Недалечко стояла тимчасова халупчина, але була покинена.
Жадного подиху вітру не було чутно — скрізь панувала якась дивовижна мертва тиша. Навіть пташки принишкли, а ми самі похапливо хутко посувалися вперед і розмовляли пошепки, щохвилі озираючись назад. Раз чи два ми зупинилися й прислухалися.
Через деякий час, коли наблизились до дороги, ми почули тупотіння кінських копит, а згодом побачили крізь стовбури дерев трьох салдатів на конях, що помалу їхали в напрямі Вокінґу. Ми гукнули їм, вони зупинилися й чекали, поки ми поспішали до них. Це був ляйтенант із двома салдатами восьмого гусарського полку; вони везли з собою якесь приладдя на високій підставці (це був геліоґраф, як пояснив мені мій гармаш).
— Ви перші люди, що ми зустрічаємо сьогодні по тій дорозі, — сказав ляйтенант. — Що у вас діється?
На обличчі й у голосі його помітно було занепокоєння. Салдати позад його прислухалися з широко відвертими очима. Мій товариш у нещасті, гармаш, перескочив через рів на дорогу й віддав честь.
— Гармати, сер, цієї ночі знищено. Я ховаюся. Хочу дістатися своєї батареї. Через півмилі звідси, коли поїдете цією дорогою, ви можете побачити марсіян, — я так гадаю.
— А до кого вони подібні, ці чорти? — запитав ляйтенант.
— Велетні, з ніг до голови заковані в залізо, сер! Сто футів заввишки! На трьох ногах, а тіло, блискуче, мов алюміній, має здоровенну голову під покришкою, сер!
— Ну! — сказав ляйтенант. — Що за нісенітниці плетеш!
— Ви побачите, сер, самі. Вони носять при собі таку скриню, що стріляє вогнем і вбиває на смерть.
— З рушниці, хочеш сказати?
— Ні, сер! — І гармаш почав хутко розповідати про теплові проміння. На половині оповідання ляйтенант перепинив його і глянув на мене. Я все ще стояв на тому самому місці збоку.
— А ви бачили це? — спитав він мене.
— То все чиста правда, — сказав я.— Гаразд, — сказав ляйтенант, — отже й мені треба побачити, це мій обов'язок. Слухай, — сказав він, звертаючись до гармаша, — нам наказано попередити людей, щоб вони покинули свої хати. А ти піди до бригадного генерала Марвіна й розкажи йому все, що бачив. Він у Вейбріджі. Дорогу знаєш?
— Я знаю, — сказав я. Тимчасом ляйтенант повернув свого коня й поїхав на південь знову.
— Півмилі, говорите? — спитав він іще.
— Так, найбільше півмилі, — відповів я, показавши рукою на верхи дерев, що їх видко було на південь.
Він подякував і поїхав уперед. Більше ми ніколи його не бачили.
Дальше ми натрапили на трьох жінок і двоє дітей, що вибиралися з робітничого котеджу. Вони роздобули маленьку ручну тачку й навантажували її брудними лахміттями й потертими меблями. Вони всі були занадто заклопотані роботою, щоб заговорити з нами, коли ми проходили.
Біля станції Байфліт ми вийшли з лісу на рівне поле, спокійне й лагідне під проміннями ранішнього сонця. Ми були вже поза межами досягнення теплового променю і, коли б не мертва тиша в деяких домах або гамір від пакування в інших та юрби салдатів, що стояли на мосту через залізну дорогу й пильно дивилися вздовж лінії на Вокінґ, — цей день ні трохи не одрізнився б від усякого іншого недільного дня.
Кілька селянських фур і возів скрипіли вздовж Аделтонської дороги. Раптом крізь ворота, що вели з поля, ми побачили впоперек смуги рівної луки шість дванадцятифунтових гармат, що стояли на однаковому віддаленні одна від одної, задравши свої пащі на Вокінґ. Гармаші стояли коло гармат напоготові, вози з набоями були трохи далі, як перед боєм. Люди стояли, мов підчас паради або приїзду вищого начальства.— Це добре, — сказав я. — В усякому разі вони дістануть хоч один добрий набій.
Гармаш постояв трохи коло брами, потім сказав:
— Ну, я піду далі.
Трохи далі, якраз на тім боці мосту, стояли другою купкою салдати в полотняних блюзах і копали шанці, а за ними стояли ще гармати.
— То все — лук і стріла проти блискавиці, — сказав гармаш. — Вони ще не бачили тих теплових проміннів.
Офіцери, що не були так заклопотані працею, стояли й дивилися через лісок на південний захід; салдати щохвилі зупинялись і теж дивились у тім же напрямі.
В Байфліті був повний розгардіяш, люди вибиралися, пакували речі, а кільканадцять гусарів, — з них деякі пішки, а дехто на конях, — ходили від хати до хати й вигонили людей з домів. Три-чотири урядових чорних возів з хрестами в білих кругах і одна стара карета разом з іншими возами стояли на вулиці, навантажені до верху. Тут було душ двадцять людей, з котрих деякі так шанували свято, що поодягалися в свої найкращі вбрання. Салдатам не легко було втокмачити їм серйозність стану. Ми побачили якогось зморщеного старого панка із здоровенною скринею в руках і з десятком горщиків з розквітлими орхідеями, він сердито сперечався з капралом, що не дозволяв брати їх із собою. Я зупинився й схопив старого за руку.
— Ви знаєте, що діється там? — сказав я, показуючи рукою через ліс, за яким мусіли бути марсіяни.
— Га? — промовив він, обертаючись до мене. — Я пояснив, що це дуже коштовні речі!..
— Смерть! — крикнув я. — Смерть іде, чуєте? Смерть!
Лишивши його обмірковувати те все, я хутко побіг за своїм гармашем.
На розі вулиці я оглянувся. Салдат кинув його, а він усе ще стояв біля своєї скрині й з горшками квіток, устромивши безглуздий погляд кудись у далечінь поверх дерев соснового лісу.
У Вейбріджі ніхто не міг нам сказати, де був головний штаб: скрізь панувала така метушня, якої я ніколи раніш не бачив ні в одному місті. Карети, вози на кожному кроці, найдивовижніша мішанина фур і коней. Заможні мешканці міста, чоловіки в спортсменських костюмах, чепурно одягнені жінки — всі пакувалися; ті, кому нічого було робити, помагали іншим; діти страшенно верещали, задоволені новою розвагою. І над усім цим гармидером виразно розлягався дзвін хороброго вікарія, що правив свою ранню службу.
Ми з гармашем, сівши на підніжжя фонтану, гарненько поснідали тим сніданком, що встигли захопити з дому. Салдатські патрулі — вже не гусари, а одягнені в біле ґренадери — попереджали людей хутчіш вирушати або не гаючись ховатись по льохах, як тільки розпочнеться стрілянина з гармат. Переходячи через залізнодорожний міст, ми побачили на станції і навколо величезний натовп, який невпинно зростав щохвилі, а вся плятформа була вкрита горами скринь, кошиків і пакунків. Звичайний рух на залізницях спинився, щоб дати прохід для війська; згодом я чув, що там зчинилася страшенна дикунська боротьба, — на потягах, що їх було пізніше пущено для пасажирів.
Ми лишились у Вейбріджі до полудня, блукаючи по вулицях, поки не опинилися близько Шепертону, де зливаються ріки Вей і Темза. Частину часу ми витратили, допомагаючи двом старим жінкам упакувати на віз їхні речі. Вей вливається трьома гирлами; якраз саме в цьому місці можна було найняти човна, щоб переїхати на той бік. На шепертонському боці була гостиниця посеред зеленої луки, а далі маячила вище дерев дзвіниця Шепертонської церкви. Тут ми натрапили на схвильовану, галасливу юрбу втікачів.Втікання ще поки не досягло розмірів паніки, але на березі вже назбиралася така сила людей, що всі човни, які були тут, уже не змогли їх усіх перевезти на той бік. Приходили все нові й нові втікачі, засапавшись від важкого тягару; один добродій вкупі зі своєю жінкою тарабанив хатнє своє добро на дверях з комори, навмисне для цього знятих. Один чоловік сказав нам, що він хотів би за всяку ціну втікати з Шепертонської станції.
Багато було тут галасу й гармидеру; дехто навіть жартував. Всі були певні, що марсіяни подібні до людей істоти, правда, вельми небезпечні й дужі, що вони можуть напасти на місто, навіть розграбувати його; та проте їх, кінець-кінцем, знищать. Щохвилини люди нервово поглядали на той бік Вею, на Чертсейські луки, але там панував спокій.
По той бік Темзи, крім того місця, куди припливали човни, було також тихо — гострий контраст Сорейському берегові. Люди, вилізши з човнів, хутко зникали в провулку. Великий перевізний пароплав-човен тількищо повернувся. Три-чотири салдати стояли собі спокійно на майдані коло гостиниці, поглядаючи на втікачів і часом жартуючи з них, навіть не подумавши допомагати. Корчма була замкнена з огляду на неділю, коли продавати горілку заборонено.
— Що таке? — скрикнув матрос. — „Замовчи ти, йолопе!“ — крикнув другий чоловік, мій сусіда, на собаку, що скавучав поруч. Зненацька звук розлягся знову, на цей раз від Чертсі. То був звук гармати, мов придушений грім.
Бійка розпочалася. Майже слідом за тим незримі, — завдяки деревам, — батареї на тім боці ріки й собі приєдналися до загального хору гармат, важко стріляючи одна за одною праворуч від нас. Якась жінка скрикнула. Кожний стояв ні живий, ні мертвий від наглого гуркоту баталії, що була так близька від нас, а проте нам невидна. Нічого не можна було бачити, крім рівних луків, корів, що байдуже паслися, та сріблястої лози, що непорушно спала, купаючись у теплих проміннях сонця.
— Салдати не пустять їх, — сказала з сумнівом жінка біля мене.
Якась імла піднялась над верхами дерев. Раптом далеко від річки ми побачили звій диму, що скакнув відразу в повітря й повиснув там, а слідом за тим вся земля під ногами здригнулася: важкий вибух розсунув повітря, розбивши кілька вікон в сусідньому будинкові, вразивши нас усіх.
— Тут вони, тут! — скрикнув чоловік у блакитній вовняній сорочці. — Ось там! Ви бачите? Онде!
Хутко один по одному — один, два, три, чотири заковані в залізо марсіянина з'явилися, — далеко, ген на тім боці, за тими деревцями поза луками, що простяглися аж до Чертсі; вони хутко сунули до річки. Вони видавались оддалеки за маленькі постаті під колпаком, що гнали наперед, зі швидкістю птахів ідучи круговими рухами, і, збільшуючись, вони наближалися.
Потім, посуваючись скісно до нас, вийшов п'ятий. Наближаючись, вони хутко виростали, а їхні панцерні тіла поблискували на сонці. Вони простували до гармат. Один із них ліворуч, цебто найдальший від нас, високо в повітрі тримав величезну скриню, — і жахний, як привід, тепловий промінь, що я його вже бачив у п'ятницю вночі, майнув над Чертсі і почав руйнувати місто.
Побачивши ці дивні, прудкі й страшні створіння, натовп уздовж берега, здавалось, відразу скам'янів від жаху. Не було вигуків, крику, панувало могильне мовчання. Далі якийсь невиразний топіт ніг і галас — і ну всі тікати од води. Мій сусіда був такий переляканий, що забув скинути з своїх плечей валізку, хутко обернувся, ледве не звалив мене з ніг, ударивши мене в плече ріжком свого вантажу. Якась жінка штовхнула мене рукою й кинулася тікати. Я теж повернув був назад разом із хвилею людською, але страх ще не скував моєї думки. Страшний тепловий промінь не виходив і мені з голови. Сховатися під воду! Це ідея!
— Ховайтесь під воду! — крикнув я. Та на мене ніхто не звернув уваги.
Озирнувшись навкруги, я що сили кинувся проти марсіян, що насувалися на нас, униз по пісковому, встеленому гравієм березі, і шубовснув прямо в воду. Чимало людей зробили те саме. Човен, повний людей, пристав до берега біля мене тої самої хвилини, коли я кидався в воду. Каміння під ногами було таке сковзьке, а річка така неглибока, що я, мабуть, футів двадцять біг по пояс у воді. Потім, коли один марсіянин, мов башта, з'явився мало не над моєю головою, всього двісті ярдів від нас, я пірнув прямо в воду. Плескіт води від стрибання людей з човнів у воду голосно дзвенів у моїх вухах. Люди поспішно вискакували з човнів на один і другий берег.
Але марсіянин звертав увагу на людей, що бігали взад і вперед, не більше, як людина, що несподівано наступила на кубло комашні, звертає увагу на комашине метушіння. Коли вже, майже задушений, я виринув з-під води, у вічі мені кинувся марсіянин з покришкою на голові, оберненою до батареї, що невпинно стріляла через річку; він на ходу крутнув те, що мусіло бути генератор теплових проміннів.
Через хвилину він уже був на березі річки. Ступивши одною ногою в воду, коліна його передніх ніг зігнулися аж на другому березі, вмить він знову піднявся в увесь свій ріст, вже недалеко від села Шепертона… Цієї хвилини шість гармат, захованих у кущах за селом і тому зовсім непомітних для ока з правого берега річки, почали одночасну стрілянину. Раптові близькі вибухи такі часті, що перші зливалися з останніми, відбивалися важким калатанням у моїм серці. В той час, коли вже чудовисько підняло вгору свою скриню з тепловим промінням, над його покришкою, всього на шість ярдів вище, розірвався перший набій.
Я скрикнув від несподіванки. Інших чотирьох марсіян я не бачив і не думав про них; моя вся увага була прикута до цього найближчого. Одночасно два інших набої вибухли в повітрі біля самого тіла велетня; метальова покришка метнулася на бік, але не встигла ухилитись від четвертого набою, що влучив у саму голову.
Покришку розтрощило на маленькі шматочки, на всі боки полетіли уламки блискучого металу й шматки скривавленого м'яса.
— Влучило! — вигукнув я. Це був крик, що нагадував одразу зойк розпачу й радости.
Я почув такі ж вигуки від людей, що були в воді біля мене. Під впливом несподіваної радости я мало не вискочив з води. Безголовий велетень захитався, мов п'яний, але ж не впав. Якимсь чудом він вернув свою рівновагу і, вже більше не розбираючи, куди ступати, міцно тримаючи камеру з тепловими проміннями, шалено понісся на Шепертон. Живий розум, що в особі марсіянина сидів під покришкою, був знищений і розвіяний по світу на всі чотири вітри, і машина лишилася тепер, як простий механізм із складною будовою, як метальова річ, що сама вихорем летіла на свою погибель. Без керівника машина летіла по простій лінії; наскочивши на Шепертонську церкву, що розвалилася мов від удару тарана, вона хитнулася й поперла в бік і з страшним грюкотом упала в воду.
Повітря здригнулося від страшного вибуху: стовпи води, пари, багна й потрощеного металу полетіли високо до неба. Коли камера з тепловим промінем торкнулася води, піднявся стовп пари. Ще хвилина — і здоровенна хвиля, мов від велетенського морського припливу, але гаряча до болю, знялася горою в заломі річки. Я бачив, як народ борсався в воді коло берегів, я слабо чув їхні вигуки, бо їх приглушало кипіння води, що нагрілася від падіння марсіянина.В ту хвилину я не почував, яка гаряча була вода; забув, що треба було рятуватися. Я почав борсатися в бурхливій воді й посуватися в бік, примушуючи й свого сусіду в чорній одежі робити те саме, поки я не побачив залім річки. Біля півдесятка кинутих човнів безладно гойдалося на бурхливих хвилях, а впоперек річки лежав напівзакритий водою велетень.
Густі хмари пари крутилися над велетнем, і крізь цю вихрасту пару мені було видко, мов в тумані, як ударяли по воді велетенські члени тіла марсіянина, розкидаючи навкруги бризки й брудну піну. Метальові полапки махали в повітрі, мов руки живої істоти; і коли б не безпорадна безцільність тих рухів, можна було б сказати, що то якийсь поранений звір бореться серед хвиль за своє життя. І весь час з машини голосним струмком вилітав якийсь червоно-рудий плин.
Від того становища мою увагу відтягло якесь дике завивання, схоже на те, що ми по наших великих промислових містах називаємо сирена. Хтось недалеко від мене, по коліна в воді, ледве чутно гукнув мені й показав пальцем. Обернувшись, я побачив другого марсіянина, що йшов до нас велетенськими кроками з Чертсі. На цей раз гармати даремно випускали свої набої.
Помітивши це, я хутко пірнув, мов качка, в воду і, затримуючи дихання, з тяжким зусиллям плив під водою, поки міг. Вода навкруги мене нуртувала й ставала з кожною хвилиною гарячіша.
Коли я висунув на хвилину свою голову, щоб відідхнути, та відкинув волосся, що звисало над очима, я побачив над водою велетенські хмари пари, крізь які я не міг деякий час бачити марсіян. Пронизливе завивання не припинялося. Нарешті передо мною виступили невиразні обриси велетенських сірих постатей, що через імлу здавалися ще вищі. Всі четверо марсіян пройшли біля мене, двоє з них схилилися над пінисто-бурхливими останками свого товариша. Ці двоє стояли в річці ярдів на двісті від мене, а двоє останніх — ближче до Лейлгему. Тримаючи генератори теплових проміннів високо над головами, вони водили ними на всі боки; із кожного генератора падали з свистом теплові мечі й били в усіх напрямах.
Повітря було повне звуків. Це була якась дивовижна, пронизлива мішанина звуків, що приглушувала голосний брязкіт бойових марсіянських машин, тріскотіння й шипіння загород, будинків та дерев, що загорялися й валилися від теплових проміннів, рев і свист огню. Чорний дим, змішаний з парою, що піднімалася з ріки, знімався густими звійками вгору, а коли теплове проміння стало гасати по Вейбріджу, кожний його дотик позначався спалахненням біложарового полум'я, а слідом за ним починали танцювати сині й червоні язики вогню й знімалися хмари диму. Найближчі будинки ледве маячили крізь білу пару, чекаючи своєї долі, а за ними гоготів огонь.
Кілька хвилин я стояв по груди в майже як окріп воді, приголомшений у своїм притулку, без надії врятуватися. Крізь стовпи пари було видко, як люди, що сиділи в воді навколо мене, почали дряпатися на берег крізь очерет, мов ті жаби, що тікають при наближенні людини. Люди бігали по березі в невимовному розпачі.
Раптом білі іскри теплових проміннів, перескакуючи з місця на місце, стали наближатись до мене. Будинки від їхнього дотику розсипалися й обвалювалися, викидаючи з себе полум'я, і дерева з шипінням обволікалися бурхливим полум'ям. Але ось біле полум'я затанцювало по кладці на пристані, злизало людей, що метушилися на березі, і добігло до води не далі якихось п'ятдесят ярдів від мене. Далі воно метнулося через річку на Шепертон, і, де воно пройшло, вода хвилями пари й білих кипучих бугрів знялася вгору. Я повернув до берега.
Ще хвилина, і мене накрила велетенська хвиля води, гарячої, мов окріп. Я скрикнув від болю і, напівпритомний, обварений, напівосліплений, з усієї сили став вигрібатися до берега крізь бурхливу воду, що шипіла навкруги мене. Коли б я був послизнувся, був би кінець мені там. Безпомічно повалився я на широку голу піскову мілизну, що простягалася там, де сходилися ріки Темза й Вей, якраз саме на очах марсіян. Я вже ні нащо не сподівався, крім смерти.
Мов крізь туман пригадується мені, як нога марсіянина ступила в м'який пісок у двадцяти ярдах од моєї голови і знов піднялася, розкидавши далеко навкруги дрібний ґравій. Далі пригадую, як настали довгі хвилини тяжкого чекання — і потім чотири велетенські постаті пройшли, несучи на руках останки свого товариша; їхні кроки, спершу ясно чутні, поволі завмирали десь по той бік річки в просторах лугів, серед серпанку диму та імли. А далі поволі я почав розуміти, що якимось чудом я врятувався.