Війна світів (1929)/1/11
| ◀ Гроза | Війна світів пер.: Григорій Піддубний Біля вікна |
Що я бачив у Вейбріджі й Шепертоні ▶ |
|
|
Я вже сказав, що мої душевні хвилювання відзначаються властивістю скоро вчухати від самовиснаження. Через деякий час я відчув, що змерз, і побачив на килимі навкруги себе цілі калюжі води, що натекла з мене. Я встав майже машинально, ввійшов до їдальні, випив трохи віскі, а потім пішов змінити одежу.
Зробивши це, я зійшов нагору, до своєї робочої кімнати, але для чого я пішов туди, я й сам не знаю. З вікон цієї кімнати було видно ліс і залізницю, що йшла на Горсельський вигін. Поспішаючи скоріше виїхати, ми забули зачинити вікно. В коридорі було темно, а в порівнянні з картиною, видною з вікна, ця частина кімнати здавалася зовсім непроникливо темна. Мимоволі я зупинився в дверях.
Буря ущухла. Башти Східнього Коледжу й соснові дерева навколо зникли без сліду, а в далечині було видко поле з пісковими ямами, над якими яскраво миготіла червона заграва. Поперек світла виднілися велетенські, чудернацькі й дивовижні, чорні постаті, що заклопотано снували сюди й туди.
Вся місцевість в тому напрямі, здавалося, була в огні: по широких схилах горбів снували маленькі язики полум'я і, гойдаючись та звиваючись під поривами бурі, кидали на хмари в височінь червоні відблиски. Пожежа все зростала, охоплюючи нові місця; інколи вікно закривали хмари диму, ховаючи марсіянські постаті. Я не міг виразно бачити їхні форми, не міг розглядіти ті чорні речі, над якими вони працювали, і не знав, що вони взагалі робили. Не міг я також побачити ближчі пожежі, хоча їхні відблиски танцювали на стінах і на стелі моєї кімнати. Гостре тріскотіння пожежі й запах паленої смоли чувся в повітрі.
Я безшумно зачинив двері й обережно підкрався до вікна. Одразу передо мною розгорнувся широкий краєвид: в один бік я міг бачити будинки коло Вокінзької станції, а в другий — обгорілі й почорнілі сосни Байфлітського лісу. Внизу коло арки залізничого мосту було якесь світло; кілька домів вздовж Мейборської дороги й деякі вулиці біля станції обернулися в купи руїн. Світло на залізниці збивало мене з пантелику; там лежали якісь чорні купи, поруч щось горіло, а праворуч ряди чогось жовтого, довгастого. Потім я зрозумів, що це був розбитий потяг, передня потрощена на шматки частина горіла, а задні вагони все ще стояли на рейках.
Між тими головними трьома джерелами світла — пожежі будинків, потягу та лісу коло Кобгему — простяглися окремими клаптями темні околиці з перервами вогню й диму то в тому, то в іншому місці. Чорна земля з розкиданими тут і там згарищами уявляла якесь химерне видовище. Вона нагадувала мені ганчарську фабрику вночі. Спершу я не міг відрізнити жадної людської постаті, хоч як я старався їх знайти. Але згодом я побачив при заграві пожежі, як окремі чорні постаті поодинці перебігали залізничу лінію біля Вокінзької станції.
Невже ж цей огняний хаос був той маленький світ, де я безпечно жив на протязі довгих років? Я ніяк не можу зрозуміти, що трапилося за ці сім годин; так само не знаю я, хоч уже й почав догадуватися, в яких взаєминах перебувають оці механічні велетні з тими м'якотілими створіннями, що вилізли із циліндру. З дивним почуттям якоїсь байдужости я присунув крісло для писання до вікна, сів у нього і втопив свій зір у чорний краєвид, пильно стежачи за тими трьома велетенськими постатями, що снували туди й сюди в червонім відблиску вогню біля піскових ям.
Вони, здавалося, були страшенно заклопотані. Я запитував себе, що вони уявляють із себе. Чи вони — розумні механізми? Подібна річ абсолютно неможлива, — я розумів це добре. А може в кожній машині сидів марсіянин і керував нею, як людський мозок керує тілом людини? Я почав порівнювати їх до людських машин і запитав себе в перший раз у житті, чим може здаватися інтеліґентним нижчим тваринам дредновт або парова машина.
Небо стало чисте після бурі; вже маленька рожева зірка Марса почала на заході ховатися поза вкритий димом і згарищем обрій. Цієї хвилини за огорожею мого саду почулося якесь шамотіння. Я чув легеньке драпання об паркан і прокинувся від летарґії, що вже була охопила мене. Подивившись вниз, я побачив, як перелізла через частокіл якась людина. Побачивши людську постать, я опритомнів, і з радістю перехилився через віконницю.
— Хто там? — запитав я пошепки.
Він на хвилину зупинився, сидючи на частоколі, а потім перескочив і просто через квітник підійшов до причілку дома. Він зігнувся і ступав дуже тихо.
— Хто там? — спитав він теж пошепки, зупинившись під вікном і дивлячись угору.
— Куди йдете? — спитав я.
— І сам не знаю!
— Може ви хочете сховатись?
— Так, звичайно!
— Заходьте тоді в хату, — запросив я його.
Я зійшов наниз, відчинив двері й впустив його всередину, замкнувши знову двері, як тільки він переступив поріг.Я не міг бачити його обличчя. Він був без капелюха, верхня одежа розстебнута.
— О, який жах! — сказав він важко, коли я впустив його.
— Що трапилося? — запитав я.
— Що трапилося?! (В темряві я побачив, як він зробив жест розпачу). — Вони змели нас, просто таки змели до-чиста, — проказував він одну й ту саму фразу.
Він майже машинально йшов за мною в їдальню.
— Випийте трохи віскі, — сказав я, наливаючи чималу чарку.
Він випив. Зненацька він сів за стіл, поклав свою голову на руки й почав мов дитина плакати. З якоюсь байдужістю, забувши про свій власний розпач, я стояв над ним, вельми дивуючись з того.
Багато часу минуло, поки він заспокоїв свої нерви й почав невиразно відповідати на мої запитання, все ще плутаючись. Він був за погонича при гарматі і з своєю гарматою прибув на місце бою лише о сьомій годині. В той час над вигоном стрілянина була в повному розгоні. Говорили, що купка марсіян, плазуючи на животі, повільно під захистом металевого щита підкрадалася до другого циліндру.
Пізніше цей щит схопився й пішов на трьох ногах; це була перша бойова машина, що я бачив. Гармату, з якою він приїхав, поставлено коло Горселю, щоб почати обстріл піскових ям; її прибуття прискорило події. Коли частина гарматної прислуги пішла назад, його кінь ногою попав у трусикову нору і впав, скинувши його самого в канаву на землю. В ту саму хвилину гармата вибухла. Вся амуніція полетіла в повітря; навколо нього все запалало, а він сам опинився під купами обгорілих мертвих людей та коней.
— Я лежав непорушно, — говорив він, — майже непритомний, а на мені лежав перед коня. Нас просто зметено. А та убійча смалятина — смалятина горілого м'яса! О, боже! я дуже забив спину, падаючи з коня, і був притиснутий до землі його тілом. Довелося лежати, поки не став почувати себе краще. Всього одну хвилину перед тим усе було, мов на параді, а потім раптом — трах! — і нічого не стало… Просто зметено! — повторив він.
Він довго лежав під трупом коня, боязко виглядаючи, що робиться на полі. Салдати Кардиґанського полку були пішли в атаку на ями, але загинули до одного чоловіка. Після цього дивовисько встало на свої ноги в увесь зріст і почало повільно, не хапаючись, походжати по всьому полю серед небагатьох утікачів, а його подібна до голови покришка зверху поверталася, мов справжня голова людини в капюшоні. Щось немов рука держало металеву скриню, навколо якої поблискували зелені іскорки, а з маленької дудочки виходив убійчий тепловий промінь.
Через кілька хвилин, як тільки салдат міг це бачити, вже по всьому полі не лишилося ні одної живої істоти: кожний кущик і деревце скрізь палали. Гусари стояли на дорозі в маленькій долинці, але після цього він не бачив і сліду їх. Якийсь час він іще чув кулеметну стрілянину, але хутко все замовкло. Велетень аж до останньої хвилини не чіпав Вокінзької станції й домів, що скупчилися біля неї, але потім він навів і туди свій тепловий промінь — і за одну хвилину місто обернулося в купу огненних руїн. Після цього тепловий промінь раптом погас. Велетень, обернувшись спиною до гармаша, пішов, чи, краще мовити, почав сунутись у напрямі до обгорнутого димом соснового бору, де лежав другий циліндер.
Якраз цієї хвилини з ями висунувся другий такий самий блискуче-металевий титан. Як тільки салдат побачив, що другий велетень пішов слідом за першим, він почав обережно повзти по гарячому попелу до Горселю. Йому пощастило попасти в рівчак, що йшов уздовж дороги, й отак він утік по ньому до Вокінґу.
Далі важко було щось зрозуміти в його оповіданні. Місце було непролазне. Навколо мало було живих людей, та й ті здебільша божевільні, багато згоріло або обпеклося. З причини пожежі він мусив збочити й сховався під напівобгорілі й сплюндровані купи якоїсь стіни. Саме в цей час один із марсіян вернувся назад. Він бачив на власні очі, як той гнався за якоюсь людиною, схопив її своїм сталевим полапком і розбив їй голову об стовбур сосни. Нарешті, вночі він побіг далі й перебрався через залізнодорожну колію.
Після того, він довго блукав, маючи надію вибратися з небезпеки до Лондону. Народ ховався по ровах та льохах, а багато з тих, що лишилися живі, повтікали до села Вокінґ і Сенду. Він умирав від спраги, поки не натрапив коло залізнодорожної арки на одну розбиту водяну трубу, з якої вода дзюрчала цівкою просто на дорогу.
Оце й усе, що мені пощастило випитати в нього. Розповідаючи мені й силкуючись намалювати все, що бачив, він сам поволі заспокоювався. З самого початку він сказав мені, що нічого не їв від самого обіду. Я знайшов трохи холодної баранини й хліба і все приніс у кімнату. Із страху перед марсіянами ми не світили лямпи і наші руки часто зустрічалися над тарілкою за хлібом і м'ясом. Тимчасом як він говорив, усі речі навколо нас стали виступати чорними контурами серед нічної пітьми: покалічені кущі троянд і дерева вже ясніше стало видно з вікна. Здається, ватага людей або тварин були промчалися по царинці. Я побачив обличчя салдата — змарніле, почорніле, з божевільним від жаху поглядом; таке саме обличчя, певно, було й моє.
Коли попоїли, ми потихенько зійшли нагору, до мого кабінету, і я знову виглянув із вікна. За ніч наша долина стала долина попелу. Огню вже не було. Там, де гуділо полум'я, тепер тяглися смуги диму; але велика сила розтрощених, зруйнованих, обшарпаних будинків, поламаних і почорнілих дерев, що ховалися в темряві ночі, тепер при світлі суворого ранку, повиходили й стояли жахні й страшні, як привиди. Та все ж таки деякі речі то тут, то там мали щастя врятуватися: ось білий залізнодорожний семафор, а там частина зеленого будинку, що стояв білий і свіжий серед загальної руїни. Ніколи ще до цього часу в людській історії війна не робила такого немилосердного і загального винищування, як тепер. А три метальові велетні стояли в далечині коло ям і виблискували при світлі почервонілого сходу; їх покришки поверталися кругом, ніби оглядаючи зроблену ними пустелю. Мені здавалося, що яма була поширена, і знов, як і раніше, час-від-часу клуби яскраво-зеленого диму летіли до ясного неба, назустріч ранкові, що надходив зі сходу, — піднімались, крутились вихорем, розбивалися й зникали.
В далечині коло Кобгему стояли вогняні стовпи. Від першого дотику дня вони перетворилися в стовпи кривавого диму.