Війна світів (1929)/1/10
| ◀ Війна починається | Війна світів пер.: Григорій Піддубний Гроза |
Біля вікна ▶ |
|
|
Від Мейборського горба до Ледергеда — близько дванадцять миль. По той бік Перфорду по дорозі між соковитих лугів повітря було наповнене пахощами сіна; понад шляхом з обох боків тяглися веселі кущі тернини, вкриті рожевими квітами. Стрілянина з важких гармат, що була розпочалася, в той час коли ми з'їжджали вниз з Мейборського пагорка, так само раптом припинилася, як раптом і почалася. Вечір був тихий, лагідний. Коло дев'ятої години без жадних пригод ми дісталися до Ледергеду. Коняці треба було дати відпочинок; я скористувався цим, щоб повечеряти у родичів, а потім припоручив їм свою жінку.
Моя жінка була якась дивовижно мовчазна підчас усього переїзду і, здавалося, була пригнічена лиховісними передчуттями. Я намагався її заспокоїти; говорив, що марсіяни цілком прикуті до своїх ям, через свою незграбність, і найбільше, що вони можуть зробити, це виповзти з ями. Але в відповідь на це я чув від неї лише коротенькі слова — „авжеж“, „ну“, „так“. Коли б я не обіцяв господареві готелю повернути тої ночі коня, то гадаю, що вона поставила б на своєму, і я лишився б ночувати в Ледергеді. Коли б це було так! Я пам'ятаю, як вона зблідла, прощаючись зо мною.
Щождо мене, то я ввесь день був мов у пропасниці. Щось подібне до військової гарячки, що іноді охоплює культурне суспільство, прокинулося в моїй крові. І в глибині душі я не дуже журився, що доводиться вертатися тої ночі до Мейборі. Я навіть боявся, що той останній гук гармат, що я чув, визначав може загибіль наших ворогів з Марсу.
Щоб висловити свій настрій, я скажу, що хотів бути там у самій пащі смерти.
Було близько одинадцятої години, коли я вирушив. Ніч була несподівано темна; виходячи з освітлених кімнат сестриного дому, вона дійсно здавалася мені надзвичайно чорна і душна як удень. Над головою хутко летіли хмари, хоч ні один листочок на кущах не ворушився. Чоловік моєї кузини засвітив обидві лямпи. На щастя я знав дорогу дуже добре. Жінка стояла в освітлених із середини дверях і дивилася, як я лаштувався в дорогу. Ледве я сів на віз, вона раптом повернулася й пішла в хату, лишивши мене з сестрою та її чоловіком; вони побажали мені щасливої дороги.
Я був пригнічений побоюваннями своєї жінки, але мої думки скоро знов повернулися до марсіян. Тої хвилини я нічогісінько не знав про справжній характер вечірнього бойовища. Я навіть не знав, що викликало сутичку. Коли я переїздив через Окгем (я повертався цією дорогою, а не через Старий Вокінґ і Сенд), я побачив на західнім обрію криваво-червону заграву, що, коли я наблизився, поволі повзла на небо. Прудкі хмари змішалися з чорними звійками диму й віщували бурю.
Ріплей Стріт спорожнів і, крім одного, чи двох освітлених вікон, село не виявляло жадних ознак життя; але на повороті дороги на Перфорд я мало не в'їхав в гурт людей, що стояли, обернувшись до мене спиною. Вони нічого мені не сказали, коли я їхав повз них. Не знаю, чи вони знали про те, що діялося по другий бік горба, чи ні; не знаю я й того, чи ті хати, повз яких я проїздив, були залишені й стояли порожні, чи там спали собі безпечно; а може приголомшені мешканці стежили звідти за всіма страхіттями ночі.
Від Ріплей до кінця Перфорда я їхав долиною Вей і не бачив червоного відблиску. Коли я виїжджав на маленький горбок за Перфордською церквою, заграва знову стала перед очима, а дерева навколо здригнулися від перших віщунів бурі, що насувалася на мене. Я почув, як на Перфордській церкві продзвонило дванадцяту годину ночі; потім з'явилися обриси Мейборського горбу з його верхами дерев і дахів, що чорно й гостро відбивалися на червоному небосхилі.
Коли я дивився на це, раптом прозорий, зеленкуватий світ замахнув, мов крилами, коло мене й освітив дорогу та далекий ліс біля Аделстону. Кінь так рвонув, що я аж похитнувся. Я бачив, як зеленовогниста смуга прорізала хмари, раптом освітила чорний хаос і впала в полі ліворуч мене. Це була третя летюча зоря!
Слідом за нею фіолетовим світлом затанцювала перша блискавка бурі й загуркотів грім, мов із тисячі гармат. Кінь прикусив удила і рвонув уперед.
Ми летіли вниз по схилу, що збігав до взгір'я Мейборського горба. Блискавки одна за одною, мов іскри, без перерви краяли пітьму. Удари грому, що гуркотів майже безугавно з якимсь особливим тріском, були скорше подібні на роботу велетенської електричної машини, ніж на звичайний гуркіт грому. Блискавка засліпляла й збивала з дороги, дрібний та рясний град бив мені в лице. Я з усієї сили підганяв коня, поспішаючи з'їхати в долину.
Спочатку я звертав увагу лише на дорогу перед собою. Але раптом мій погляд прикувало щось невідоме, що прудко сунулося вниз з протилежного боку Мейборського схилу. Спершу я подумав був, що це мокрий дах хати, але при світлі блискавок я побачив, що воно хутко котилося. Для ока це була невловима картина: темрява, що бентежила вас зовсім, — потім того, блискуча, мов у день, стріла блискавиці!.. Раптом, мов на долоні, майнули червоні будинки сиротинця, зелені верховіття сосен, а серед усього з'явилась ота загадкова Річ — чітко, різко й ясно видима при світлі нічної громовиці.
І цю Річ я справді бачив! Але як описати її? Страхіття на трьох ногах, вище ніж найвищі доми, ступало через молоді сосни й розтрощувало їх, коли йшло; ходяча машина з блискучого металу, що перескакувало через гущавину; навколо теліпалися мов би товсті колінчасті линви із криці чи підойми, що бряжчали в супроводі громового гуркоту. При світлі білої блискавки з'являється воно з двома ногами піднесеними в повітрі в одному місці, зникає раптом, щоб миттю виринути в іншому місці, майже на сто ярдів ближче. Можете уявити собі триногий молочарський дзиґлик, що шаленим скоком посувається по землі! Таке було вражіння в сяйві білозеленої блискавки. Але то був не молочарський дзиґлик, а велетенське тіло машини, поставлене на трьох ногах.
Раптом спереду розхилилися соснові дерева, мов гнучкий очерет, коли людина біжить в його гущавині, зламані стовбури полетіли на землю — і з'явився другий триногий велетень, що, здавалося, просто сунувся на мене. А я поганяв коня з усіх сил йому назустріч! Побачивши друге страховище, я зовсім згубив контроль над своїми нервами. Вже не дивлячись ні на що, я з усіх сил шарпонув віжками коня праворуч і тої ж хвилини віз наїхав на коня; голобля з тріском переломилася; мене з силою шпурнуло в бік, і я важко гепнувся в неглибоку калюжу.
Я хутко виліз на трохи сухіше місце і прищулився під терновим кущем. Кінь лежав нерухомо (бідна тварина, як потім виявилося, збилася), і при сяйві блискавиці мені видко було перекинутий ящик візка з колесом, що помалу ще крутилося.
Далі повз мене хутко майнула велетенська машина й пішла вгору просто до Перфорду. Як дивитися близько, ця Річ була неймовірно дивовижна. Це не була зовсім нечутлива машина, що летить стрімголов. Справді ж це була машина: ступала широкими металево дзвінкими кроками, з довгими гнучкими, блискучими підоймами, на взірець рук, що з брязкотом теліпалися вздовж тіла машини. Я бачив, як одна така рука ухопилася за молоденьку сосну. Ідучи, триногий велетень вибирав собі дорогу, і мідяна покришка, що накривала його, ввесь час оберталася то праворуч, то ліворуч, дуже нагадуючи голову, яка роздивлялася навколо. Ззаду прироблено було мов би велетенського кошика, як у рибалок, з білого металу, а коли чудовисько проходило повз мене, я помітив, як із щілин між колінцями „ніг“ вилітали звійки зеленкуватого диму. Ще хвилина, — і страховище було вже далеко.
Я багато, так багато бачив тоді, — все в неясних кольорах, в сяйві блискавок, до сліпоти різкому світлі, і в густих чорних тінях.
Коли проходив велетень, він проревів побідним голосом, що заглушив звуки грому й приголомшив усе навкруги. „Алов, алов!“ — і через хвилину він уже опинився біля свого другого товариша, півмилі далі, в полі, де вони зупинилися над чимсь.
Я певен того, що то був третій з десяти циліндрів, посланих нам з Марса.
Кілька хвилин я лежав у темряві під дощем і стежив при безпереривних блискавках світла, як ці дивовижно химерні металеві істоти рухалися в далечині, перескакуючи через верховіття порослої придорожної загороди. Дрібний град почав сипати, і в міру того, як він стихав, то знов починався, постаті чудовиськ то ставали туманні, то знов яскраво виразні. Раз-по-раз блискавиця зникала: все падало в чорне провалля; тоді ніч ковтала їх чорною пащею.
Я промок до останньої нитки, — зверху від граду, а знизу від води. Я був так приголомшений, що минуло чимало часу, поки я зміг вибратися на сухіше місце над канавою або подумати про свою неминучу загибіль.
Недалеко від мене була маленька дерев'яна халупчина осадника з одною кімнатою, а навколо неї тягнувся невеличкий клаптик картопляного городу. З великими зусиллями підвівся я на ноги і, зігнувшись та стараючись захистити себе кожним кущиком, я побіг до хатини. Я затарабанив у двері, але не міг достукатися, бо ніхто з людей (коли там були які люди) не відповідав, і кінець-кінцем я покинув надію там переночувати й пішов назад, весь час тримаючись канави вздовж дороги. Так я встиг переповзти непомічений від потворних машин та сховатися в сосновому лісі неподалеку Мейборі.
Під захистом лісу я поволі посувався наперед до свого власного дому, — наскрізь промочений, тремтючи від холоду. Я йшов між деревами, намагаючись потрапити на стежку. Стало зовсім темно, бо блискавиця вже рідко миготіла, а град цілими струмками сипався на землю крізь просвіти гущавини.
Коли б я був цілком зрозумів значіння всього, що бачив, я почав би, не гаючись, пробивати собі дорогу навкруги через Байфліт до вулиць Кобгему і так дістався б назад і зустрів би свою жінку в Ледергеді. Але дивовижність усього оточення навколо мене, моя фізична виснаженість тої ночі — не дали мені змоги зробити це; я був побитий, поранений, змучений, промоклий до нитки, приглушений і засліплений грозою.
Я невиразно відчував, що мені треба дістатися до своєї хати, і це було єдине бажання. Я плутався серед дерев, спотикався і впав у рівчак, розбив до крови свої коліна об якусь дошку і, нарешті, шубовснувся в провулок, що „збігав“ униз від Військового Коледжу. Я кажу „шубовснувся“, бо вниз по вулиці шуміла ціла річка брудної, дощової води, змішаної з піском. Тут, у глупій пітьмі, якась людина наткнулася на мене, аж мало я не впав від несподіваного вдару. Вона страшно крикнула, і, скакнувши вбік, метнулася вперед; я не встиг зібратися з думками, щоб сказати їй щонебудь.
Якраз у цьому місці буря бушувала з такою силою, що йти під гору було майже понад мої сили. Я підійшов аж до самого дротяного паркану, що був ліворуч від мене, і, тримаючись за нього та хапаючись за палі, почав поволі сходити на гору.
Вже на самому вершку гори я спіткнувся обі щось м'яке й при світлі блискавиці побачив у себе під ногами якусь купу широкої чорної одіжі й пару чобіт. Але я не встиг ще роздивитися, в якому стані лежала людина, як знову стало темно. Я стояв над нею, чекаючи нової блискавиці. Коли знову освітилося, я побачив людину, одягнену, хоча й дешево, але не погано. Зігнувшись і підобгавши під себе голову, людина ця лежала під дротяним парканом — мов би якась сила шпурнула її туди.
Переборовши огиду до мертвого тіла, як завше буває в тих, хто ніколи не дотикався до трупу, я нахилився й обернув мерця так, щоб прислухатись, чи б'ється серце. Людина була мертва. Певно їй зламано карк. Блискавиця майнула втретє й лице мерця кинулося мені в вічі. Я підскочив, мов обшпарений. Це був хазяїн готелю Spotted Dog, що в нього я взяв коня.
Обережно переступивши через нього, я пішов вище під гору.
Я пішов повз поліцію й Військовий Коледж просто до свого дому.
На схилах горба вже нічого не горіло, хоча на вигоні все ще миготіли червоні відблиски, а темно-червоний хвилястий дим схоплювався вгору назустріч вогкому градові.
Оскільки я міг бачити при світлі грози, будинки навколо здебільша були непошкоджені. Лише на дорозі коло Військового Коледжу лежала чорна купа руїн. Внизу по дорозі до Мейборського мосту було чутно голоси й тупотіння ніг, але я не мав одваги ані гукнути, ані наблизитись до них. Я ввійшов у хату, зачинив двері за собою, замкнувся на ключ і, засунувши засувом двері, захитався й сів на сходах. Моя уява була повна тих залізних триногих потвор і мертвого тіла, розбитого об паркан. Весь тремтячи, мов у пропасниці, я притулився спиною до стіни біля сходів.