Війна світів (1929)/1/9
| ◀ Ніч на суботу | Війна світів пер.: Григорій Піддубний Війна починається |
Гроза ▶ |
|
|
Субота залишилася в моїй памяті як день непевности й хвилювань. До того ще, це був гарячий, душний і, як мені сказали, з швидким хитанням барометру день. Моя жінка встигла виспатись, але я спав мало і встав рано. Перед сніданком я пішов у свій сад, постояв, прислухався, але на вигоні нічого не було чути, крім жайворонка.
Молочар приїхав, як завше. Я почув торохтіння його візка й пішов до бокових воріт розпитати у нього про останні новини. Він сказав, що вночі марсіян оточено військом і скоро мали привезти гармати. Потім я з полекшенням почув знайомий гуркіт потягу, що пробіг у напрямі Вокінґу.
— Їх хочуть лишити в живих, коли це буде можна, — сказав мені молочар.
Я побачив свого сусіду, що працював у садку, перебалакав з ним хвилину, а потім пішов снідати. Це був звичайнісінький собі, як і завше, ранок. Мій сусіда був тої думки, що на протязі дня, за допомогою війська, марсіян або буде знищено або буде взято в полон.
— Яка шкода, що вони зробили себе такими неприступними. Було б дуже цікаво довідатись, як вони живуть на іншій плянеті; ми могли б дечого довідатись, — сказав він.
Він підійшов аж до дротяної загороди й простяг мені цілу жменю полуниць, бо він був так само щедра людина, як і ретельний садівник. Тоді ж він розповів мені про пожежу в сосновому борі, коло Байфліт-Ґолф-Лінкс.
— Кажуть, ніби там упав ще один такий самий благословенний дарунок неба, їх уже два. Але ж справді одного було б досить для нас. Вони всі коштуватимуть страховим товариствам не один порядний пенс, поки все це впорядкується.
З останніми словами він розсміявся з виглядом людини, що має найкращий настрій.
— Ліс і досі ще горить, — додав він, показуючи мені на пливучі хвилі імлистого диму. — Кілька днів їм буде гаряче ходити по землі, бо товстий ґрунт торфу та соснової глиці ще довго горітиме.
Потім раптом, ставши серйозний, додав: „Сердешний Оґілві“.
Після снідання я, замість того щоб працювати, рішив сходити на вигін. Під залізнодорожним мостом я натрапив на групу салдат, мабуть, саперів; це були люди в маленьких круглих кашкетах, у розстебнутих, брудних, червоних жакетках, з-під яких видно було сиві сорочки, в темних штанях і чоботях з довгими халявами. Вони сказали мені, що переходити через канал заборонено. Поглянувши вздовж дороги на міст, я побачив на мосту вартового, одного салдата Кардиґенського полку. Я поговорив трохи з салдатами і розповів їм про те, що я бачив марсіян за день перед цим. Ніхто з них не бачив марсіян, і всі вони мали дуже неясні поняття про них, а тому засипали мене питаннями. Салдати сказали, що вони не знають, хто велів послати сюди військо; на їхню думку це мало вийти від кінної ґвардії.
Прості сапери куди розвиненіші, ніж решта салдат, — вони не без знання із цікавою дотепністю обмірковували умови боротьби.
Я описав їм тепловий промінь і вони стали поміж себе обмірковувати засоби війни.— Підповзти під захистом і кинутись на них, та й годі, — сказав один.
— От сказав — під прикриттям! Який же може бути захист від цих теплових проміннів? Він однаково тебе спече, — сперечався другий.
— Ні, нам треба підступити якнайближче, а потім обкопатися.
— Хай їх вітром знесе, оті твої окопи! Ти завше із своїми окопами. Тобі, Сніпі, треба було родитися кротом.
— То в них, ви кажете, немає ніякої шиї? — запитав несподівано третій, маленький замислений чорнявий чоловік, посмоктуючи люльку.
Я повторив свій опис.
— Октопус, от як би я назвав їх. Говоріть краще про рибалок, що ловлять людей, про вояків, що б'ються з рибою, — закінчив він.
— Це не буде навіть убивство, як убити таких тварин, — сказав перший.
— Чому б не розстріляти гарматами цих потвор одразу й не скінчити з ними? — знов зауважив чорнявий салдат. — Ви й уявити не можете, що вони можуть натворити.
— Але де наші набої? — запитав перший. — Не можна гаяти часу. На мою думку, як розбити, то відразу.
Так вони сперечалися. Через якийсь час я залишив їх і пішов на станцію, щоб закупити стільки ранішніх газет, скільки можна було знайти.
Але я не буду втомлювати читача описанням того довгого ранку і ще довшого полудня. Я не встиг поглянути навіть на поле, — бо навіть башти Горсельської та Кобгемської церкви були в руках військової влади. Салдати, що до них я звертався з запитаннями, самі нічого не знали; офіцери були так таємничі, як і заклопотані. Я помітив, що люди в місті в присутності військової сили почували себе зовсім певно; тут же від Маршала, власника тютюнової крамнички, я вперше довідався, що його син загинув разом з іншими на полі. Салдати примусили мешканців окраїни Горселя вибратись геть і позамикати свої хати.
Я вернувся додому близько другої години, бо, як я вже сказав, день був дуже гарячий, душний, і, щоб освіжитися, я взяв холодну ванну. Близько пів до п'ятої я пішов на станцію дістати вечірні газети, бо ранішні містили лише дуже неточні описання смерти Стента, Гендерсона, Оґілві та інших. Але нічого нового з них я не довідався, все те мені було відоме. Марсіяни все ще сиділи в своїй ямі й не з'являлися. Вони всі, як видко, були дуже заклопотані в своїй ямі: звідти чулося стукотіння молотів та вилітала безперервна цівка диму. Очевидно, вони запопадливо готувалися до боротьби. „Нові спроби порозумітися з ними лишилися без успіху“, — повторяли всі газети стереотипну фразу. Сапер розповів мені, що були проби сигналізувати з рову, виставляючи звідти прапор на довгий тичині. Марсіяни стільки ж звертали на це уваги, скільки ми на корову, що лягає спочити.
Мушу признатися, що видовище всіх оцих озброєнь, всіх приготувань надзвичайно хвилювало мене. Моя уява спалахнула — і я побивав ворогів на всі лади; до мене мов би вернулися знову мрії шкільних років про бойовища й героїзм. Мені навіть соромно якось було битися з такими ворогами; вони мені здавалися такі безпорадні в своїй ямі.
О третій годині по півдні розлягся розмірний гуркіт стрілянини гармати, десь коло Чертсі та Адельстона. Я довідався, що сосновий бір, куди впав другий циліндер, почали обстрілювати з гармат, маючи надію знищити його до того, як він відчиниться. Але гармата, призначена проти першого „загону“ марсіян, прибула аж коло п'ятої години.
Коло шостої години вечора, в той час як я сидів із своєю жінкою в літній хатині, гаряче обговорюючи майбутні бої, що насувалися на нас, я раптом почув з поля глухий гук пострілу, а потім розлягся гук грімкої стрілянини. Раптом після цього, близько від нас, так шалено грюкнуло, що аж земля під нами затремтіла. Вибігши на майдан, я побачив, як вершки дерев біля Орієнтального Коледжу запалали червоним полум'ям, змішаним із димом, а поруч башта маленької церковки повалилася додолу. Верх бані зник без сліду, а дахи коледжу мали вигляд, мов у нього стріляли із стотоннової гармати. Один із димарів нашого дому розвалився, мов від удару гарматного набою, і розсипався з грюком; по дахові полетіли шматки цегли; на грядці квітів під вікном мого кабінету насипалися купи уламків.
Я й жінка стояли мов приголомшені. Потім я зміркував, що раз коледж зруйновано, верх Мейберського сугорбу мусить бути теж відкритий для теплового променю марсіян.
Зрозумівши це, я зразу ж ухопив жінку за руку й виштовхнув її без жадних церемоній просто на шлях. Потім впіймав нашу служницю й випхав її також, сказавши, що сам піду на гору по її скриню, без чого вона ніяк не хотіла тікати.
— Ми ні в якому разі не можемо тут лишатися, — сказав я. Не встиг я ще цього сказати, як на вигоні знову розпочалася гарматна стрілянина.
— Але ж куди ми підемо? — спитала моя жінка з жахом.
Я замислився, збитий з пантелику. Потім пригадав, що її кузен живе в Ледергеді.
— У Ледергеді! — закричав я що було сили, намагаючись перекричати гуркіт гармат.
Вона глянула геть у долину, — скрізь перелякані люди вибігали із своїх хат.
— Як же ми дістанемось до Ледергеду? — запитала вона.
Я й собі глянув. Біля підгір'я я побачив загін гусар, що перебігали щодуху під залізничним мостом; троє з них проскакали крізь відчинену браму Орієнтального Коледжу; двоє інших злізли з коней і побігли вздовж дороги від хати до хати.
Криваво-червоне сонце світило крізь стовпи диму, що хмарами здіймалися вгору понад верховіттями дерев і кидало на все навкруги дивно прозоре сяйво.
— Почекай мене, — сказав я жінці, — тут ти в повній безпечності.
Зараз же я побіг до готелю Spotted Dog[1] бо знав, що господар мав коня й легкий віз. Я поспішив, бо розумів, що через якусь хвилину все заворушиться на цім боці гори. Я найшов хазяїна за буфетом; він ще нічого не знав, що діялось за його хатою. Якась людина стояла спиною до мене й розмовляла з ним.
— Менше одного фунта я не візьму, — говорив він; — а до того ще в мене нема нікого, хто б міг одвезти.
— Я даю вам два! — крикнув я через плече незнакомця.
— За що?
— І до півночі я привезу назад, — додав я знову.
— Боже! — скрикнув хазяїн готелю. — Що за поспішність? Я продаю своє порося. Ви платите два фунти й беретесь привезти назад! Нічого не розумію!
Я пояснив якнайшвидше, що залишаю свій дім і мушу дістати коня з возом. У той мент я ані на хвилину не подумав, що хазяїнові треба б виїздити так само хутко. Я постарався захопити візок тої самої хвилини і під'їхав до того місця, де на мене чекали жінка й наймичка. Залишивши їх доглядати коня, сам я тимчасом кинувся до хати й наспіх спакував деякі найцінніші речі — золоті й срібні тарілки й т. ін. Внизу, недалеко від мого дому, спалахнув уже буковий гай, поки я робив усе це, а загорода при дорозі так нагрілася, що аж червона стала. Поки я був таким чином заклопотаний, один із спішених гусарів наспів до нашого дому. Він переходив від хати до хати й попереджав, щоб залишали помешкання й тікали.
Він проходив поуз мій дім, коли я, навантажений своїм скарбом, зав'язаним у настільник, виходив парадним ходом на вулицю.
— Що нового? — гукнув я до нього…
Він оглянувся, подивився якимсь диким поглядом, пробелькотав щось на зразок: „Виповзують, наче під якоюсь покришкою з блюда“, — і побіг до воріт дому, що стояв на самій верховині гори. Раптом хмара чорного диму розіслалася впоперек дороги й сховала його на хвилину. Я кинувся до дверей свого сусіди й затарабанив, щоб упевнитись, — це я вже знав і раніше, — що його жінка разом із ним виїхала до Лондону й замкнула двері на ключ. Потім я ще раз, виконуючи обіцянку наймичці — захопити її скриньку, пішов нагору, витяг її звідти й прив'язав на візку поруч з нею і, схопивши віжки в свої руки, стрибнув на візок поруч своєї жінки. В один мент ми вихопилися з диму та гамору й покотили вниз по протилежному узбіччю Мейборського пагорка просто до старого Вокінґу.
Перед нами постелився осяяний сонцем краєвид, жовті поля пшениці, а далі Мейборський заїзд з його вивіскою. Спереду їхав однокінний возик нашого доктора. З'їхавши з гори, я оглянувся назад. Стовпи чорного диму вибухали й мішалися з хвилями червоного вогню та скакали в височінь спокійного повітря і позад себе кидали темні тіні, що чорними плямами розсипалися на схід на зеленім верховітті дерев. Дим розходився тепер далеко на схід до Байфлітського лісу й на захід до Вокінґу. По всьому шляху видко було юрби людей, що бігли нам назустріч. В цю хвилину можна було почути, хоч і слабеньке, але, завдяки гарячому й спокійному повітрю, досить виразне торохтіння кулемета, а потім, після хвилевої мовчанки, безперервне тріскотіння рушниць.Як видко, марсіяни палили все, що трапилось на дорозі їх теплового проміння.
З мене був дуже недосвідчений візник і я мусив негайно звернути свою увагу на коня. Коли, з'їхавши з другого пагорка, я знов обернувся, то вже диму зовсім не було видно. Я стьобнув коня батогом і пустив вільно віжки, і так ми їхали аж поки те божевільне пекло, а потім Вокінґ і Сенд не лишилися далеко позаду. Я наздогнав і перегнав доктора якраз між Вокінґом і Сендом.
——————
- ↑ То значить, як перекласти дослівно — „Плямистий Собака“.