Війна світів (1929)/1/6
| ◀ Тепловий промінь | Війна світів пер.: Григорій Піддубний Тепловий промінь на Кобгемській дорозі |
Як я дістався додому ▶ |
|
|
Ще й досі не з'ясовано, як марсіяни могли вбивати людей так хутко й так мовчазно. Багацько людей гадають, що якось вони зуміли добувати велетенської сили вогонь в особливій камері абсолютної непроникливости для тепла. Цей велетенської сили вогонь вони випускають рівнобіжними смужками проти якоїнебудь вибраної речі за допомогою полірованого параболового дзеркала незнаної конструкції — подібно тому, як випускає смуги світла параболове дзеркало на маякові. Але ніхто не міг довести правдивости цих подробиць. Та як би то вони не робили, — нема сумніву, що смуга тепла складала суть всієї справи. Замість видимого променю — вогонь, та до того ще й незримий. Все, що може горіти, займається полум'ям від першого дотику, олово тече, мов вода, залізо м'якне, скло лускає й плавиться; коли теплі проміння падають на воду, вода миттю вибухає стовпом пари.
Близько сорок осіб полягло тої ночі під сяйвом зірок біля ями, — обпалені, поскручувані, що й не пізнати було потім, — і всю довгу ніч поле між Горселем і Мейбері було охоплене вогнем.
Новина про загибіль стількох людей, мабуть, одночасно досягла Кобгема, Вокінґу й Отершову. Як тільки розійшлася чутка про це, всі крамниці в Вокінзі зачинилися, і численна юрба людей, здебільшого крамарі і т. інше, приваблені оповіданнями, подалися пішки через Горсельський міст шляхом, що виходив на поле. Ви можете уявити, як після денної праці молодь причепурилася й вирядилася, знайшовши для себе і в цьому привід, — як вона находить його в чому хочете, — щоб погуляти й порозкошувати з залицянь. Ви можете уявити, який гомін знявся вздовж дороги, що вела до місця дива і вогню.
Покищо, звичайно, мало хто в Вокінзі навіть знав про те, що циліндер відчинився, хоч неборака Гендерсон уже був післав на почту вісника на самокаті з особливою телеграмою до вечірньої газети.
Коли, — подвоє й потроє, — народ вийшов у чисте поле, то всі побачили тичби людей, що схвильовано розмовляли й пильно дивилися на одиноку точку — на дзеркало, що крутилося понад пісковими ямами. Ті, що допіру прийшли, безперечно, хутко заразились від загального схвильовання.
Десь о пів на дев'яту, вже по тому, як депутація загинула, тут назбиралося до трьох сот душ, не рахуючи тих, що звернули з дороги, щоб ближче приступитися до марсіян. Три полісмени, один з яких був верхи на коні, робили все, що могли, на основі інструкцій, даних Стентом, — щоб тримати народ віддалік від циліндра. Дехто з тих, що завше користується в натовпі випадком для конячих жартів і бешкету, вже почали виробляти всякі витівки.
Стент і Оґілві, передбачаючи можливість деяких сутичок, телеграфували з Горселю в казарми зараз же після виходу марсіян із циліндра, щоб вислали на допомогу сотню салдатів для охорони марсіян від можливого насильства.
Далі вони вернулися назад, щоб стати на чолі тої нещасної депутації. Опис їхньої смерти, зі слів натовпу, дуже близько сходився з моїми власними вражіннями: спершу звої зеленого диму, глибоке завивання машини, потім виблиски вогневих іскор.Але ця юрба була значно ближча до загибелі, ніж я. Вона врятовувалась лише завдяки тому, що між нею й огненними проміннями трапився невеличкий пісковий горбок. Коли б параболове дзеркало стояло вище на кілька ярдів, ніхто б не лишився живий, щоб іншим розповісти про подію. Вони бачили іскри, падання людей, і те, як незрима рука палила кущі й наближалася до них в сутінках вечора. Потім, одночасно з якимось свистінням, що різко вирізнилося з загального гудіння в ямі, промінюватий меч махнув просто понад їхніми головами — і тої самої миті загорілись вершки осик, що ними обсаджувано дорогу, посипалася з будинків цегла, повилітали вікна, віконниці й рями, а частина стіни під дахом завалилася з тріском і грюкотом.
Серед того пекла, що знялося так несподівано, в шипінні й полум'ї дерев, що горіли, охоплена панікою юрба не знала, що робити й нерішуче захиталася.
Іскри й гілля почало сипатись на дорогу разом із звоями полум'я від охопленого вогнем листя. Капелюхи й одіж почали займатися. Серед юрби почувся стогін, плач і крик. Раптом крізь метушню, ухопившись руками за голову, з пронизуватим криком проскакав кінний полісмен.
— Вони йдуть! — скрикнула якась жінка, — і кожний почав із-заду навалюватись на свого сусіда, штовхатись і продиратись назад, знову до Вокінґу. Вся юрба метнулася, тікаючи, мов отара овець. Там, де дорога ставала вузька й темна, між високими боковими стінками, натовп здавлювався й починалася люта боротьба.
Не ввесь натовп урятувався. Загинуло три душі: дві жінки й маленький хлопчик, що їх роздавлено й розтоптано і залишено там умирати серед жаху й пітьми.