Війна світів (1929)/1/7
◀ Тепловий промінь на Кобгемській дорозі | Війна світів пер.: Григорій Піддубний Як я дістався додому |
Ніч на суботу ▶ |
|
Щодо мене, то я нічого не пам'ятаю, як я втікав. Пам'ятаю лише, що я натикався на дерева та заплутувався ногами в траві. Все навколо мене було переповнене незримим жахом перед марсіянами; той немилосердний огненний меч все ще, здавалося, снував у повітрі над моєю головою і от-от мав упасти на мене й забити на смерть. Я вибіг на Горсельський шлях і побіг ним, щоб потім збочити на хутори.
Нарешті, я вже не міг іти далі: я був зовсім виснажений гостротою почувань і шаленим бігом; я захитався і впав край дороги. Це було біля мосту, що перетинав канал коло газового заводу. Я впав і лежав нерухомо.
Оттак деякий час я й лежав там.
Далі схопився, не розуміючи, де я. Кілька хвилин я не міг ясно зрозуміти, як я там опинився. Мій жах минув. Мій капелюх зник, комірчик мій, певно, одірвався від ґудзика. Кілька хвилин тому передо мною було лише три реальні речі: безмежна ніч, велич простору та природи, моя власна кволість та смертельний сум і близький прихід смерти.
Було так, мов усе перевернулося догори ногами, і погляд на все раптом змінився. Не було якогось помітного переходу від одного стану думки до іншого. Хутко я відчув себе таким, як завше був, — як звичайний пристойний громадянин. Мовчазне поле, почуття жаху, що вщерть наповнював мене, моя втеча, несподівана пожежа — це все мов снилося мені. Я запитував себе, чи справді все це було, і не міг повірити.
Я став на ноги й, хитаючись, став видиратися на гору стрімкого насипу біля мосту. Мій мозок опанувала порожнеча й непевність. Мої м'язі й нерви, здавалося, були позбавлені всякої сили. Я йшов хитаючись, мов п'яний.
Над аркою мосту з'явилася голова, а за нею постать робітника з кошиком. Маленький хлопчик біг біля нього. Проходячи повз мене, робітник промовив: „Добрий вечір“. Я хотів був забалакати з ним і не забалакав. Я відповів на його привіт якимсь беззмістовним бурмотанням і пішов далі через міст.
Над Мейборською аркою прошумів на південь потяг, мигнувши хвилястими клубами вогнево-блискучого диму, та довгими рядами освітлених вікон — тук-туки-дринь, тук-туки-дринь — і все зникло. Невеличка купка людей гомоніла біля одного з тих домиків з гарними фронтонами на вулиці, що їх прозвано Орієнтальна Тераса. Це було все таке реальне й знайоме. А там позад мене — щось божевільне, химерне. Того всього, говорив я сам до себе, не могло бути.
Мабуть, я людина з особливими настроями. Не знаю, чи всі відчувають все те, що й я. Часами я страждаю від дивного почуття відокремлености самого себе від усього світу; мені здається, що я дивлюся на все звідкилясь зовні, з якоїсь неймовірної химерної далечині, що є поза межами часу і простороні, з далечині, куди не досягають біди й трагедії життя. Це відчування дуже міцно охопило мене тої ночі. В цьому був другий бік мого сну.
Але весь клопіт був у цій суперечності між ясним спокоєм тут і смертю, що літала блискавкою, там, всього дві милі звідци. На газовому заводі чувся гамір від праці, світилися всі електричні лямпи. Я зупинився біля купки людей.— Що нового на вигоні? — запитав я.
Два чоловіки й одна жінка стояли біля брами.
— Що кажете? — перепитав один з них, обернувшись до мене.
— Що чути з вигону? — запитав я знову.
— Хіба ви оце не звідти йдете? — спитали вони своєю чергою.
— Народ, здається, зовсім подурів через той вигін. Що там таке скоїлося?
— А ви нічого не чули про людей з Марса? — спитав я. — Про створіння з Марса?
— Більше ніж досить, — сказала жінка з-під брами, — дякуємо вам! — І всі троє розсміялися.
Я був роздратований і почував себе дурнем. Намагався розповісти їм про те, що бачив, а виявилося, що не можу. Вони знову сміялися з моєї плутаної мови.
— Ви скоро почуєте більше, — сказав я й пішов додому.
Моя жінка, побачивши мене, перелякалася, — такий у мене був страшний вигляд. Я пішов до їдальні, сів і випив трохи вина. І коли трохи зібрався з думками, я розповів їй усе, що бачив. Поки я оповідав свою пригоду, ніхто не доторкнувся до холодного обіду, що вже був поданий на стіл.
— В цьому одно добре, — сказав я, щоб трохи розвіяти переляк, який викликало моє оповідання, — це те, що вони найнеповертніші тварини з усіх плазунів, яких я колинебудь бачив. Вони, можуть триматися своєї ями, вбивати тих, хто наблизиться до них, а вилізти з неї не можуть… Але, що за жахливі потвори!
— Перестань, любий, — сказала жінка, нахмуривши брови й поклавши свою руку на мою.
— Сердешний Оґілві! — сказав я. — Подумати тільки, що він тепер лежить там мертвий!
Добре, що хоч жінка вірить мені; вона ні на одну крихітку не знайшла в мойому оповіданні нічого неймовірного. Коли я побачив, як мертвенно зблідло її лице, я раптом зупинився.
— Вони можуть прийти й сюди, — говорила вона.
Я примусив її випити вина і всіма засобами намагався заспокоїти.
Я почав заспокоювати її й самого себе, переказуючи все, що колись Оґілві розповідав мені про неможливість для марсіян оселитися на Землі. Особливо я підкреслював питання про силу тяжіння. На поверхні Землі сила тяжіння втроє більша, ніж на Марсі, а сила м'язів його буде однакова.
Власне тіло його буде для нього самого справжній олов'яний тягар.
Це був, справді, загальний погляд.
Обидві газети — „Times“ і „Daily Telegraph“, наприклад, — ранком другого дня говорили те саме, що й я; вони так само, як і я, не добачували двох атмосферних чинників, що вкрай міняли всю справу. Як нам уже відомо, земна атмосфера має в собі далеко більше кисню, або куди менше азоту (бо це є те саме), ніж Марс. Могутній вплив цього лишку кисню на марсіян безперечно значною мірою мусив зрівноважити їхні тіла. Ставши важчі, вони завдяки лишку кисню на землі стали дужчі. А до того ще ми всі забуваємо той факт, що такі знавці механіки, як марсіяни, можуть дуже легко впоратися з такими дрібницями, як м'язеві напруження.
Але в той час я не обмірковував з усіх боків ці питання, а тому мої докази були непереможні проти завойовників. Зміцнивши свої сили їжею й вином, оточений звичним хатнім середовищем і примушений заспокоювати свою жінку, я сам поволі, непомітно для себе, підбадьорився й заспокоївся.
— Вони зробили дурницю, — додав я, покручуючи між пальцями чарку з-під вина. — Вони небезпечні лише тому, що самі перелякані на смерть. Можливо, що вони гадали знайти Землю без живих істот, — у всякому разі не сподівалися зустрінути розумних тварин. Але коли вже на те пішло, то один набій у яму повбиває їх усіх.
Надзвичайне хвилювання від усього пережитого мною, безперечно, дуже загострило в мені силу сприймання.
Я ще й тепер з надзвичайною яскравістю пригадую той наш обід. Любе, стурбоване лице моєї жінки, що дивиться на мене з-під рожевої тіні лямпи, білий настільник і срібний та шкляний посуд, — бо в ті часи навіть філософи-письменники мали багато розкішних дурничок, — червоно-пурпурове вино в моїй чарці, — все як на фотографії відбилося в моїй памяті. В кінці столу сидів я сам, гризучи горіхи та попихкуючи папіроскою, жаліючи необережного Оґілві та осуджуючи короткозору боязкість марсіян.
Якийнебудь „додо“ на о. св. Маврикія, мабуть, точнісінько так само, сидячи в своєму кублі, обмірковував прибуття туди корабля, повного безжалісних моряків, що шукали м'яса. „Завтра ми задзьобаємо їх на смерть, моя голубко“.
Я не знав тоді, що це був мій останній культурний обід, що я його їв перед приходом багатьох надзвичайних і страшних днів.