Війна світів (1929)/2/10
| ◀ Серед руїн | Війна світів пер.: Григорій Піддубний Епілог |
|
|
Мені лишається тільки пожаліти, що я, кінчаючи своє оповідання, не можу допомогти розв'язати багато питань, що так і лишилися нерозв'язані. Деякі місця моєї книги, безперечно, викличуть чимало критичних уваг. Моя спеціяльність — спекулятивна філософія. Всі мої знання порівняльної фізіології обмежуються двома-трьома прочитаними книжками; але Карверова гіпотеза про причину смерти марсіян, на мою думку, цілком правдива, і її можна вважати як за цілком доказану. На неї я й спираюся ввесь час у моєму оповіданні.
Все ж відомо, що ні в одному з усіх трупів марсіян не знайдено ніяких інших бактерій, крім відомих уже на Землі. Те, що марсіяни не ховали своїх мерців, а так само й ті безоглядні масові вбивства, які вони робили, не вважаючи ні на що, свідчать, крім того, про те, що вони зовсім не мали поняття про процеси гниття. Але про те, як правдоподібне здається таке пояснення, вважати його за остаточно доведене ніяк не можна.
Ми нічого не знаємо й про хемічний склад чорного диму, що ним марсіяни користувалися з таким жахним ефектом; незрозумілий лишився для нас і ґенератор теплового проміння. Після страшних катастроф в лябораторіях Ілінґу й Південного Кенсінґтону вчені хеміки не наважуються далі вести своїх дослідів у цьому напрямкові. Спектральна аналіза чорного порошку свідчить про наявність в ньому нового, невідомого нам елементу; отже можливо, що цей елемент вкупі з арґоном дає сполуку, яка раптово смертельно впливає на якусь складову частину крови.
Але це все лише припущення, зовсім не доведені дослідом, і ледве чи вони зможуть цікавити читача, для якого написано цю книгу. Бура піна, що плинула за водою на річці Темзі, свого часу не була досліджена, а тепер її більше немає.
Про наслідки анатомічного дослідження марсіян, в міру того, як це дали змогу зробити собаки, що не лишили цілим жадного трупа, я вже говорив. Проте всі бачили прегарно збережене в спирті тіло марсіянинове, що стоїть в Історично-Природничому Музеї; бачили всі також і ті численні малюнки, зроблені з цього препарату. Щождо будови тіла марсіянинового й фізіологічних функцій їхнього організму, то це являє собою вже суто наукову тему.
Найцікавіше й найсерйозніше питання в світовому маштабі — це питання про можливість нового нападу марсіян. Щороку, коли Марс доходить до своєї опозиції, можна чекати з боку марсіян, — принаймні, я в цьому непохитно переконаний, — нової спроби нападу. На всякий випадок все ж треба бути завжди напоготові. На мою думку, можна найти місце, де стоїть гармата, з якої вони стріляють на землю, і пильно потім стежити за цею частиною плянети, щоб наступний їхній напад не захопив нас несподівано.
Перший же їхній циліндер можна знищити нашими гарматами чи динамітом, поки він встигне досить охолонути. Отже, можна знищити їх, не дати їм вийти з циліндра, або ж перестріляти їх усіх із гармат, як тільки відчиниться циліндер. Я гадаю, що невдала перша спроба мусить відбити в них усяке бажання повторювати її. Можливо, що вони так і дивляться на це.Лесінґ, на мою думку, подає досить правдиву гадку, що марсіянам недавно пощастило оселитися на Венері. Сім місяців тому Венера й Марс стояли на одній лінії з сонцем, тобто для глядача з Венери Марс був у становищі опозиції до неї. Хутко після цього на освітленій частині найближчої до сонця плянети з'явилася характерна блискуча смуга і майже водночас на фотографічному знімкові диску Марсового з'явився такий самий ледве помітний темний хвилястий відбиток. Досить глянути на обидва одбитки, щоб переконатися, що вони надзвичайно схожі один на один.
Так чи загрожує нам небезпека з Марса, чи ні, але наш погляд на майбутність людства мусить змінитися після останніх подій. Тепер ми знаємо, що ми не можемо вважати свою плянету за міцну фортецю та зовсім безпечний притулок для людини, де вона могла б упорядкувати своє життя, як їй хочеться. Ми ніколи наперед не можемо вгадати, яке лихо чи яке добро спаде на нас із безповітряних світових просторів. Можливо, що з широкого світового погляду, напад на нас з Марса для нас, людей, не мине без наслідків.
Але цей напад розбив нашу безтурботну віру в майбутнє, ту віру, що була справжнє джерело знесили, розкладу. Він дав людству надзвичайно багато корисного. Він значно посунув людство в освідомленні справжньої суті загального добра, в освідомленні ідеї об'єднання людства.
Можливо, марсіяни крізь безмежний простір стежили за своїми післанцями на землю, взяли на увагу свій досвід і найшли безпечніше місце для своєї еміґрації на плянеті Венері.
Що б там не трапилося, але люди ще багато років пильно стежитимуть за Марсом, і летючі зірки, — ці вогненні стріли, що їх посилає нам небо, — безперечно, наганятимуть ляк на людей.Навіть збагнути не можна, як поширився розумовий обрій людини після наступу марсіян. Поки не впав перший циліндер, у нас панував погляд, що життя існує лише на нашій малесенькій плянеті, а в усьому безмежному світовому просторі його нема. Тепер ми вже не такі короткозорі. Коли марсіяни могли перелетіти на Венеру, то не може бути заперечення й тому, що це можливо й для людей, і коли, в міру охолодження сонця, Земля стане непридатна для людського життя (а це зрештою таки безперечно трапиться), можливо, що нитка життя, розпочавшись тут, перекинеться на нашу сусідку плянету й оснує її мережею праці.
Чи переможемо ми?
Невиразні й дивні мрії снуються в моїй голові: життя з цієї горошини в сонячній системі поволі розпливається по всьому мертвому безмежному зоряному світу. Але це тільки далека мрія. Можливо ще й те, що щасливий кінець недавно пережитої катастрофи, що закінчилася смертю марсіян, — це лише перерва на деякий час, і їм, а не нам, належить майбутнє.
Мушу признатися, що страшне лихоліття й небезпека, що я пережив за цей час, залишили в моїй душі вельми помітний слід. Я ще й досі не можу позбутися почуття непевности нашого існування. Інколи я сиджу в своєму кабінеті й пишу, — сиджу серед звичного мені оточення, біля лямпи, письменого стола, — і раптом мені здається, що по всій, так мені знайомій, долині під моїм вікном звиваються вогненні язики пожежі; мене охоплює хворобливе почуття, що в домі нікого нема, крім мене, що він назавжди спорожнів. Або йду Байфлітським шляхом і бачу — їдуть екіпажі: ось проїхав різник на своєму возику, он покотив робітник на самокаті, а ондечки діти йдуть до школи; і раптом все це вкривається туманом, робиться нереальне, і я знов іду вкупі з гармашем у спеку спорожнілим мертвим шляхом.Вночі мені сняться спустошені безлюдні улиці, чорні від чорного попелу, і покалічені трупи — мов запиналом оповиті цим попелом. Вони встають передо мною такі жахні, покалічені, обгризені собаками, і насуваються на мене… Вони щось бурмочуть, лютують, образи їхні розпливаються, робляться огидливі й обертаються в потвори, — і я прокидаюся серед темряви, зрошений холодним потом, нещасний…
Їду до Лондону, дивлюся на метушливий натовп на Фліт-Стріті й Стренді, і мені здається, що всі ці люди — то тіні минулого, що прийшли з того світу поглянути на вулиці, що їх я бачив порожні, мовчазні, і снують вони тепер понурими примарами по мертвому місті, ці ґальванізовані тіла, імітація життя… І якось дивно мені було стояти на Примрозькому горбі, куди я ходив учора перед тим, як братися писати останній розділ, стояти й дивитися на величну картину міста, загорнутого сизим запиналом туману й диму; дивитися, як по узгір'ю між грядками квітів снують люди; дивитися на роззяв, що зібралися навколо марсіянських машин, що й досі стоять на тому самому місці; чути веселий гамір дітей, і згадувати той час, коли я бачив це місто й цей увесь простір, — такий яскравий, холодний і мовчазний при світлі сходу сонця останнього, великого дня!..
Але найдивніше мені здавалося тримати в своїх руках руку дружини, і думати, що ми вважали один одного за мерців.