Війна світів (1929)/2/9
| ◀ Мертвий Лондон | Війна світів пер.: Григорій Піддубний Серед руїн |
Епілог ▶ |
|
|
Я наблизився тепер до найдивнішого моменту в мойому оповіданні. А проте, може, він не так уже й дивний. Я пам'ятаю колоритно, яскраво й послідовно, все, що я робив того дня. Я пам'ятаю, як я стояв на Примрозькому горбі й плакав, — от і все, що я пам'ятаю.
Я не згадаю, що було в останні після того три дні. Згодом я довідався, що не я лише один перший дізнався про загибель марсіян. Кілька таких самих сердег, як і я, никаючи по околицях Лондону, довідалися про те раніш на один день. Один із них (перший) зараз же пішов у Сент-Мартінз-ле-Гранд, і в той саме час, коли я сидів під повіткою візників, він потрапив якось післати телеграму до Парижу. Хутко радісна звістка облетіла весь світ. Тисячі міст, охоплені жахом перед небезпекою, засяли огнями ілюмінацій. В той час, коли я стояв на горбі над ямою, в Дублині, Единбурзі, Манчестері, Бірминґамі вже знали про все.
В найближчих до Лондону містах лаштувалися численні паротяги до столиці — і люди, як мені потім розповідали, кидали працю і, плачучи з радощів, кричали слава, стискали один одному руки, вітаючи один одного. Дзвони церковні, що два тижні мовчали, раптом загомоніли, подаючи всім радісну звістку. По всіх шляхах полетіли вісті, і розпатлані, змарнілі люди оповіщали один одного й усіх про несподіване визволення, розбуджуючи своїм радісним криком надію в серцях інших збожеволілих від жаху людей. Скінчилося поневіряння, жах і голод! Через протоку, через Ірляндське море, через Атлантичний океан — звідусіль везли до нас пашню, збіжжя й м'ясо. Здається, фльоти всього світу поспішали до Лондону в ті дні.
Але цього всього я не пам'ятаю. Я не знаю, що зо мною було в ці три дні. Мене підхопила, мов неживу річ, течія, розум кинув мене. Опритомнів я в хаті добросердих людей, що найшли мене на третій день десь на вулиці Сент-Джонз-Вуду. Вони розповідали мені, що я тинявся мов п'яний, плакав і виспівував якусь нісенітницю, з якої можна було тільки й зрозуміти: „Остання людина на Землі! — Слава! Остання людина на Землі!“ Не зважаючи на свої особисті турботи, ці люди, — назвати яких, на жаль, не можу тут, хоча мені було б приємно висловити їм подяку, — надзвичайно пеклувалися про мене, дали мені притулок і врятували мене від себе самого.
Очевидно, вони дещо довідалися про мої пригоди — за ці три дні, коли я лежав, зовсім нічого не пам'ятаючи, і в гарячці щось бурмотів.
З великою обережністю вони сказали мені, що вони дізналися про долю Ледергеду. Через два дні після того, як я опинився серед руїн розваленого дому, один із марсіян знищив Ледергед, а з ним загинули всі люди. Марсіянин знищив його так собі, без жадного приводу, мов для того, щоб показати свою силу, як іноді хлопчик руйнує мурашника.
Я був тепер самотній; у мене не лишилося ні родини, ні кревних, і ці люди оточили мене любов'ю і щирим пеклуванням. Я надзвичайно гостро відчував свою самотність і свою тугу, і вони поділяли цю мою тугу.
Я прожив у них іще чотири дні після одужання. Мене весь час непереможно тягло бажання поглянути ще раз на те, що лишалося з мого минулого життя, яке здавалося таке яскраве, радісне… Це було просто розпачливе бажання урочисто поховати своє минуле. Вони всіма силами намагалися розвіяти мої думки й намовляли зректися того бажання. Та минуло чотири дні — і я не мав сили боротись із своїм бажанням. Пообіцявши повернутися, я із сльозами на очах, — щиро признаюся в цьому, — попрощався і знову помандрував улицями, що не дуже давно ще були порожні, темні й чужі. Тепер усюди було чимало людей, що верталися до своїх хат. Де-не-де навіть відчинялися крамниці, і я вже бачив водограй, звідки бігла вода пити.
Пам'ятаю, який глузливо-яскравий мені видавався той день, коли я вирушив у свою сумну подорож до своєї маленької хатини в Вокінзі! Який жвавий рух на вулицях, яке бадьоре життя шуміло навкруги! На вулицях було так багато людей, що просто не вірилося, щоб стільки людей загинуло! Але хутко я помітив, що обличчя тим людям були жовті, волосся покошлачене, очі хворобливо блискотіли, а одягнені вони були в брудне лахміття. На всіх обличчях були написані або надзвичайно ненормальне зворушення, або похмура рішучість. Коли б не цей вираз на обличчях, то можна б було подумати, що Лондон є залюднений від волоцюг і босяків. Біля церков усім видавали хліб, присланий нам від французького уряду. У тих небагатьох коней, що мені попадалися, ребра так і світилися. На всіх перехрестях стояли полісмени з білими відзнаками, бліді, змарнілі. Проте я ніде не помітив, щоб марсіяни лишили після себе який слід, поки не дійшов до Велінґтон-Стріту: тут я побачив, що стовпи Вотерловського мосту геть чисто оповито червоною травою.
Біля мосту мені кинувся в вічі один із звичайних контрастів тієї химерної доби: над гущавиною червоної трави білів причеплений до палиці аркуш друкованого паперу. Це було оповіщення про першу газету, що почала виходити після довгої перерви, — про Daily Mail. Я купив газету за почорнілий шилінг, який випадково залишивсь у мене в кишені. Більша частина газети була порожня, але натомість єдиний її упорядчик дозволив собі маленьку розвагу, вмістивши жартівливу схему оповісток на останній сторінці. Передова стаття розповідала про особисті почуття й настрій авторові. Відділ вістей ще не організувався. Я не довідався нічого нового, крім того, що огляд механізмів марсіян за останній тиждень дав дивовижні наслідки. Автор статті, між іншим, категорично запевняв, — хоч я йому тоді не повірив, — що „секрет літання в повітрі“ найдено.
В Вотерлові я побачив уже налагоджений рух: потяги довозили публіку, що верталася додому. Перший тиск пасажирів уже минув. У вагоні, куди я сів, було мало людей; а що я не мав бажання розмовляти, то сів в окреме купе. Я сів біля вікна, склав навхрест руки і так сидів нерухомо, байдуже дивлячись на яскраво освітлені сонцем картини руїни, що проходили перед моїми очима. За головною перехресною станцією потяг перейшов на тимчасову колію. По обидва боки залізниці чорніли руїни будинків. Майже до самої Клапгамської перехресної станції Лондон мав брудний вигляд від чорного диму, не зважаючи на те, що два дні йшов рясний дощ. За Клапгамом залізниця була зруйнована. Тисячі урядовців і крамарчуків, що залишилися без посади, працювали вкупі з грабарями.
Після невеличкої зупинки потяг знову повіз нас по настеленій наспіх колії. На всьому шляху за Лондоном країна мала сумний зруйнований, надзвичайний вигляд. Найдужче постраждав Вімбелдон. Волтон завдяки своїм непошкодженим сосновим лісам, здавалося, найменше був зруйнований з усіх містечок, повз які ми проїжджали. Річки Вандел та Мола і всі малі річечки заросли червоною травою, що віддаля нагадувала щось середнє між рубаним м'ясом та шаткованою червоною капустою. Сурейські соснові ліси, мабуть, були дуже сухі для червоного паразита, бо там їх не видно було.
За Вімбелдоном з залізниці було видно, як в одному шпиталевому городі все поле було побуртоване навколо шостого циліндра. Навкруги його лежали купи землі, тиснувся нарід і працювали сапери. Над ямою маяв англійський прапор і весело лопотів од вітру. Городи геть чисто позаростали червоною травою й удавали з себе широку площу всіх ґатунків червоного кольору, починаючи від темнокармазинового до шарлахового, який різав очі. З великою приємністю очі відривалися від цієї подекуди кривавочервоної, подекуди мертвосірої випаленої землі на передньому плані, і відпочивали на лагідному синьо-зеленому кольорі далеких пагорбів на сході.
Усюди від Лондону й до станції Вокінґ лагодили залізницю; тому я зліз в Байфліті й помандрував пішки до Майбері. Я минув те місце, де ми з гармашем зустріли гусарів, минув і те, де я сидів під грозу та де я вперше побачив марсіянина. Тут з цікавости я звернув із шляху, щоб глянути, чи не побачу часом одноконної коляси, якою я тоді їхав. І дійсно, я знайшов колясу з поламаними колесами і кістки коняки, зовсім обгризені, розкидані на всі боки. Я постояв на тому місці досить довго, дивлячись на ті рештки.
Потім я пішов сосновим лісом, продираючись крізь червону траву, яка іноді досягала по саму шию. Господар готелю Spotted Dog (Плямистий Пес), певно, дочекався похорону; принаймні його трупа не було видно там, де він раніш лежав.
Я минув коледж і підходив до своєї хати. Якась людина стояла біля відчинених дверей котеджу й озвалася до мене по-імені, коли я проходив.
Я глянув на свій дім з якоюсь надією в серці. Але ця надія хутко згасла. Колоду зламано, двері не були зачинені; вони помалу відчинилися, коли я підходив, та потім вони знов зачинилися. В одчиненому вікні мого кабінету — в тому самому, біля якого ми з гармашем чекали, поки розвидниться, — запони хитались від вітру. Вікно не причинялося з того самого дня. Поламані кущі були такі ж самі, як я й лишив їх тижнів чотири тому.
Трохи похитуючись, я увійшов у передпокій. Дім був порожній — я це добре почував. Килим на сходах був зібганий і полиняв у тому місці, де я сидів, прихилившись до стіни, мокрий від дощу, що захопив мене тієї ночі підчас катастрофи. На східцях видно було брудні сліди ніг гармашевих і моїх. Вони йшли до самого кабінету. Там я найшов на старому місці під селенітовим прес-пап'є на письменому столі списаний аркуш паперу — мою працю, яку я залишив на столі того дня, коли відкрутився перший циліндер. Я постояв над нею, переглянув хутко останню сторінку, машинально стежачи за своєю арґументацією: це була стаття про розвиток моральних ідей з розвитком цивілізації; останнє речення починалося пророкуванням: „Років через двісті, — писав я, — ми можемо сподіватися…“ — на цьому й урвалася моя думка. Я пригадав, що того ранку я ніяк не міг зосередити свою увагу на праці — ще й місяця не минуло з того часу, — кинув писати й побіг до газетяра купувати свій Daily Chronicle. Я згадав, як, підійшовши до хвіртки в сад, я зустрів газетяра й уважно почав слухати його химерне оповідання про „людей з Марса“.
Я зійшов униз до їдальні. Там на столі лежав хліб і зовсім уже зогнила баранина; тут же лежала й перевернута пляшка з пива — все так, як ми залишили. Хата моя спорожніла. Я зрозумів безпідставність моїх надій, що я їх так довго голубив. Але раптом сталося щось дивне.
— Непереливки! — сказав якийсь голос, — у хаті нікого нема!.. Ніхто не заходив сюди за останні десять день. Далі залишитись — це тільки марно мучити себе. Крім нас, ніхто не врятувався.Я був надзвичайно вражений. Чи не я це голосно висловив свою думку?.. Я озирнувся. Французьке вікно, до якого я стояв спиною, було відчинене. Я метнувся до нього й визирнув у сад.
Там, вражені й перелякані не менше мене, стояли мій стрийний брат і моя жінка — бліда, з виплаканими очима. Вона тихо скрикнула.
— Я прийшла, — промовила вона: — я знала… знала…
Вона вхопилася за груди й захиталася. Я ступив наперед і вхопив її в обійми.