Війна світів (1929)/2/3
◀ Що ми бачили з-під руїн дому | Війна світів пер.: Григорій Піддубний Дні ув'язнення |
Смерть вікарія ▶ |
|
Прибуття другої бойової машини примусило нас кинути щілину й заховатися знов у комірчину. Ми боялися, щоб часом марсіянин із своєї високости не побачив нас у нашій схованці. Згодом ми зрозуміли, що великої небезпеки не могло бути: при світлі та ще в такий яскравий день наше віконце повинно було здаватися просто чорною плямою. Але спочатку нам було досить побачити бойову машину, як ми, не оглядаючись, із калатанням серця тікали в комірку або в комору. А проте, хоч як жахлива була небезпека, що нам загрожувала, ми непереможно тягнулися подивитися крізь щілину. І нині, з почуттям величезного здивування, я пригадую, як ми, не зважаючи на наш безнадійно-розпачливий стан, коли нам у вічі зазирала смерть од голоду або навіть іще жахливіша смерть від марсіян-кровожерів, — ми все ж таки зважувались запекло змагатися за страшну привілею дивитися крізь вилім у стіні. Химерно ступаючи між черепками, охоплені ляком, щоб не наробити гармидеру, і водночас, поспішаючи один перед одним наввипередки, ми перебігали через кухню, бились та штовхали один одного ногами, хоча найменший шум міг відкрити марсіянам нашу схованку.
Треба сказати, що ми з вікарієм були люди зовсім протилежної вдачі, різних думок і звичок, а ув'язнення та небезпека ці різниці загострювали. Ще в Галіфорді я зненавидів його за безпорадне рюмсання та за його тупоголову впертість. Його безугавне бурмотання, монологи собі під ніс зовсім розбивали мої змагання скласти якийсь план визволення й іноді доводили мене, і без цього надзвичайно знервованого, майже до божевілля. Він так само мало вмів себе стримувати, як дурна баба. Він іноді хлипав цілими годинами. Мені здається, що цей мазунчик долі кінець-кінцем і сам вірив, що його нікчемні сльози можуть йому якось допомогти. Я сидів у темряві, намагався не помічати його, забути про нього, — і не міг, бо він настирливо нагадував про себе.
Їв він більше за мене. Я кілька разів говорив йому, що єдина наша надія на порятунок — це сидіти в цьому будинкові й чекати, поки марсіяни скінчать свою працю біля ями, і що підчас чекання, може, навіть вельми довгого, може статися, що в нас не буде чого їсти. Марно! Він їв і пив з великими перервами і ненажерливо. Спав він мало.
Його примхуватість і небажання рахуватися з обставинами до того загострили небезпеку й нашу скруту, що я, — як це мені не гидко було, — постановив взятись до погроз, а потім почав його бити. Це на нього трохи вплинуло. Але він належав до тих кволих людей, лукавих, брехливих, що бояться своїх близьких, ба навіть самих себе, — огидна, боягузька вдача, нікчемна, без ніякої тобі пошани до себе…
Мені гидко навіть згадувати, а не то що писати про все це; але я хочу, щоб моє оповідання було докладне. Той, кому не довелося стикатися з темними й жахливими пригодами життя, певно, з легким серцем буде лаяти мене за мою жорстокість та за вибух люті, що нею закінчилася наша трагедія. Ці люди не гірше за наших відрізняють добро від зла; та вони не знають, на що бувають здібні катовані люди. Але той, хто перейшов через темні тіні життя, хто упав до первісного стану людства, той гляне на справу ширше й пожаліє мене.Тимчасом як серед темряви точилася ця боротьба, як ми лаялися пошепки, видирали один в одного з рук їжу та билися, — поза стінами, в ямі, в сяйві безжалісного сонячного світла жахливих червневих днів ішло невідоме, дивовижне життя марсіян…
Однак я вертаюсь до перших пригод, що їх я тоді пережив. Довго я не наважувався підійти до щілини в стіні; коли ж підійшов, то побачив, що до тих марсіян на допомогу прийшло ще троє марсіян на своїх бойових машинах. Вони принесли якісь нові апарати й приладдя і розташували їх навколо циліндру. Другу машину-робітника було вже складено й вона обслуговувала ті нові приладдя, що їх принесли три бойові машини. Це був вельми складний апарат. Над великим циліндричним приймищем, що нагадувало дійницю для молока, містилося сполучене з першим приймище, грушуватої форми, що ввесь час хиталося. З першого приймища безпереривним струмком сипався якийсь білий порошок в поставлену для цього круглу мідницю.
Одним із полапків машина-робітник надавала хиткий рух другому приймищу. Двома гнучкими іншими руками, з кінцями на взірець лопат, вона копала глину й кидала її великими шматками до того приймища. Одночасно інший полапок одчиняв заслонку в першому приймищі й викидав з нього блакитну на колір перегорілу цеглу, а ще інший крицевий полапок пересував жолобом білий порошок з чугуна в третє приймище, якого я не бачив з-за наваленої купи згарища. Від цього не видного мені приймища знімався вгору в спокійне повітря зелений димок.
Далі на моїх очах машина-робітник із ледве чутним дзвоном висунула з себе, як це буває, напр., у телескопі, ще одну руку, що до того часу здавалася якимсь наростком на її тілі. Рука випросталася на всю довжину і кінець її сховався за купами згарища. Через хвилину знялася вона вгору, держачи довгу штабу блискучого, ще не потемнілого алюмінію, і обережно поставила її на бік ями до інших таких штаб. Блакитна купа зростала і, нарешті, вирівнялася з боками ями.
Справді, контраст між швидкими, яскравими й складними рухами цих усіх машин та тою кволою й хворобливо-важкою вайлуватістю, що виявляли їхні господарі, був такий різкий і гострий, що мені ще довго довелося переконувати себе в тім, що з цих двох речей живі істоти дійсно є саме ці останні.
Щілина була якраз в посіданні вікарієвому, коли притягли до ями перших людей. Я сидів на підлозі, підобгавши під себе ноги, й пильно прислухався. Раптом він відскочив назад; я весь скулився від жаху, думаючи, що нас побачили. Він увесь тремтів і не міг говорити. На хвилину його переляк перейшов і на мене. Він показував жестами, що не хоче більше дивитися. Тоді цікавість надала мені сміливости: я підвівся, переступив через нього, примостився і прилип до щілини. Спочатку я ніяк не міг зрозуміти, що його так перелякало. Уже вечоріло, в небі подекуди блимали зірки, яма освітлювалася блисками зеленого вогню, бо там іще перепалювали глину для вироблення алюмінію. Тремтяче полум'я то яскраво спалахувало, то майже гасло — і тоді насувалися чорні тіні. Над ямою пурхали кажани, не звертаючи жадної уваги на вогонь. Взагалі, картина була жахлива, зловісна, так що страшно було дивитися.
Вирісши ще дужче вгору, купа зеленувато-синьої глини зовсім затулила від мене марсіян, що вовтузились на землі. В одному кутку ями стояла бойова машина, вкорочена вп'ятеро, бо коліна її триніг були складені. На мить мені здалося, що я чую людські голоси крізь грюкіт машин, але я зразу ж одкинув від себе навіть думку про це.
Притулившись лицем до щілини, я роздивлявся до найменших дрібниць бойову машину. Тут я вперше на власні очі пересвідчився, що на машині під покришкою дійсно сидить марсіянин. Кожен раз при спалахненні зеленого вогню я бачив його лискучу шкіру й блискучі очі. Раптом я побачив, як із-під покришки висунувся довгий полапок і перегнувся через плече машини назад, в напрямкові до кошика чи клітки, що стирчала у неї за спиною. Почувся пронизливий крик. Далі щось темне, щось маленьке, розпачливо борюкаючись, живою загадкою майнуло високо в повітрі на тлі вечірнього неба; а коли ця загадкова річ знизилася, то в мерехтінні зеленуватого світла я побачив, що це була людина. В цей момент її було дуже добре видно. Це був кремезний, з червоними щоками, добродій, середнього віку, гарно одягнений; три дні тому він ходив собі по землі і був, певно, значна особа й прогулювався по світу, щасливий своєю долею. Я бачив витріщені від жаху очі, бачив його блискучі шпоньки та ланцюжок від годинника. Він зник за високою купою. На хвилину запанувала тиша. Зненацька почувся пронизливий крик і довге задоволене скигління марсіян.
Я поповз, гаразд не пам'ятаючи себе, з купи цегли, підвівся, затулив вуха й кинувся до комірки. Вікарій, що сидів досі на підлозі, скулившись і обхопивши голову руками, глянув на мене і, побачивши, що я кидаю його, закричав уже зовсім повним голосом, і побіг за мною.
Цієї ночі я сидів, причаївшись, у темній комірці, змагаючись із жахом та непереможним бажанням поглянути в щілину, крізь яку видко марсіян, намагався скласти якийсь план утечі, і, хоч гаразд відчував потребу щось робити, не міг нічого видумати. Та на другий день я трохи заспокоївся й міг уже, як слід, обміркувати наше становище. Вікарій, як я уже тепер остаточно упевнився, зовсім загубив голову. Всі ці страхіття вплинули на нього, відібравши в нього розум. Він загубив усяку здібність передбачати й взагалі логічно думати; він жив самими лише імпульсами. Інакше кажучи, він знизився до рівня тварини.Але я рішив узяти себе, мовляв, у руки. Як тільки я глянув на все тверезим оком, то почав розуміти, що, який би не був жахливий наш стан, у нас нема ще підстав цілком губити надію на порятунок. Можливо, ця яма є лише тимчасовий табір для марсіян: це була найголовніша наша надія. А коли вони й залишаться тут, то, можливо, не будуть завжди ставити сторожу; отже, тоді буде змога втікати. Крім того, я докладно обміркував і іншу можливість — утекти через підкоп. Але можливість вилізти з-під землі десь на очах одної з вартових бойових машин, видавалася спершу надто імовірна; та й копати довелося б мені самому: на вікарія не було чого покладатися.
Здається, третього дня, коли не зраджує мене пам'ять, на моїх очах марсіяни вбили юнака. Це було вперше і востаннє, коли я на власні очі бачив, як їдять марсіяни. Після цього видовища я старався більшу частину дня зовсім не підходити до щілини. Озброївшись сокирою, я перейшов у комірку, причинив двері в кухню і почав копати, намагаючись робити це як можна тихше. Я працював кілька годин; але коли прокопав уже футів два углиб, земля раптом з гуркотом обвалилася. Це відняло в мене останню енерґію і я перестав копати далі. Я довго лежав на підлозі, без думки в голові, не маючи навіть бажання поворушитись. Після того, я зовсім кинув усяку думку втекти через підкоп.
Щоб читач міг зрозуміти, яке вражіння на мене зробили марсіяни, доволі буде сказати, що спочатку в мене була зовсім непохитна певність, що ніякими людськими зусиллями перемогти їх не можна. Але однії ночі, на четвертий чи п'ятий день нашої неволі, я почув звуки далекої гарматної стрілянини.
Це було пізно вночі. Місяць яскраво світив. Марсіяни забрали апарат для копання землі; і коли б не бойова машина, що стояла віддаля над самою ямою, та не машина-робітник, що працювала в самій ямі в кутку, майже під нашою щілиною, так що її не видко було, — можна було б подумати, що вони зовсім покинули свій табір. Коли не брати на увагу маленького світла, що його давала машина-робітник, та подекуди білого світла від місяця, — яму огортала абсолютна темрява. Скрізь панувала тиша, яку порушувало тихе брязкотіння машини-робітника. Ніч була чудова, зоряна. Крім одної плянети, місяць, здавалося, сам панував на небі. Десь далеко гавкала собака. Ці знайомі звуки вернули мені розуміння дійсности, і я став прислухатися. Тоді я почув зовсім виразні вибухи, як від стрілянини з важких гармат. Я нарахував шість вистрілів, а потім, після довгої перерви, ще шість. А потім знов запанувала тиша.