Війна світів (1929)/2/4
| ◀ Дні ув'язнення | Війна світів пер.: Григорій Піддубний Смерть вікарія |
Тиша ▶ |
|
|
Це сталося на шостий день. Заглядаючи в щілину, я вже лагодився дати місце вікарієві, коли, озирнувшись, раптом помітив, що я сам. Замість того, щоб чіплятися за мене й намагатися відштовхнути мене від щілини, як це він звичайно робив, він пішов назад до комірки. У мене раптом мигнуло підозріння. Тієї ж хвилини я тихенько слідком за ним пішов до комірки. В темряві я почув, що він п'є. Я навздогад простяг руку й схопив за пляшку з бурґундським вином.
Кілька хвилин ми змагалися. Пляшка впала на підлогу й розбилася. Я випустив його з рук і підвівся. Ми стояли, важко дихаючи й погрожуючи один одному. Скінчилося тим, що я став між ним і харчами й оповістив свою постанову — завести суворий лад. Я поділив усі харчі на порції так, щоб їх вистачило на десять день, і сказав, що не дам йому їсти до завтрішнього дня. Перед вечором він, проте, намагався дістатись до харчів. Я саме тоді дрімав, але зразу ж прокинувся. Весь день і всю ніч ми просиділи один проти одного: я — ледве не падаючи від утоми, але з непохитною думкою стояти на своїй постанові, він — плачучи, мов дитина, й скаржучись, що голодний. Минула всього одна доба, — день та ніч, — я це гаразд пам'ятаю; але вона здавалася мені, — та й тепер ще здається, коли я згадую про це, — за пекельно довгий відтинок часу.Оттак обопільна наша боротьба, хутко загострюючись, скінчилася на одвертій ворожнечі. Два дні ми тихо боролися, пошепки сперечалися, штовхалися, билися. Траплялося, коли я починав його лупцювати по чому попало; пробував і умовляти й прохати. Навіть один раз пробував його підкупити останньою пляшкою бурґундського вина, бо в кухні була помпа від дощової води, звідки я міг брати воду пити. Та на нього ніщо не впливало — ні ласка, ні сила: він був зовсім несамовита людина. Він не міг себе стримати, щоб не накидатися на їжу, як не міг і не бурмотати про себе. Він не хотів дотримувати найелементарнішої обережности, і життя наше, без того жахливе, ставало пеклом. Поволі я почав розуміти, що його покинув розум, та завважувати, що єдиний мій товариш у цій задушливій нудній темряві є людина божевільна.
Згадуючи дещо з того, що збереглося в моїй пам'яті з тих часів, треба думати, що й я був часами недалекий від божевілля. Ледве я засипав, як мені снилися химерні та бридкі сни. Мені здається, як це може не дивно, що лише боягузтво цієї людини та її ненормальність урятували мене від божевілля.
На восьмий день він почав говорити голосно, замість шепоту, як попереду, — і що тільки я не робив, я не міг примусити його говорити тихше.
— Справедлива кара твоя, боже! Справедлива! — викрикував він без кінця. — Нехай впаде вона на мене й на близьких моїх! Ми тяжко провинилися, ми зламали закони твої… Навкруги були злидні, горе; бідняків у болото втоптували, і я спокійно дивився на це. Своїми проповідями я ще дужче роздмухував полум'я людського божевілля, — прости мені, боже, цю мою провину, — в той час, коли я мусив би підняти проти цього свій голос, хоча б довелося мені і вмерти за це. Я повинен був кликати: „Покайтеся, покайтеся, ви, гнобителі бідних, нещасних! Ви відповісте за це перед богом!“Потім він раптом вертався до питання про їжу, що я її затримував від нього; він просив, молив, плакав і, нарешті, починав загрожувати. Він починав говорити піднесеним голосом, я його просив говорити тихше. Він зрозумів, що це на мене дуже впливає і починав загрожувати, що він закричить і наведе на нас марсіян. Спочатку це вжахнуло мене, але я зараз же зрозумів, що найменша з мого боку уступка безмежно зменшить надію врятуватися. Я казав, що не боюся його погрози, хоча справді не був певний, що він не виконає її. В кожному випадку він того дня цього не зробив. Ввесь час на восьмий і дев'ятий день він говорив голосно, щоразу підвищуючи тон. Під кінець дев'ятого дня розпочалися прохання, загрози й покаянні промови — цілий потоп нісенітниці, безглузде базікання хворої людини, аж гидко й жалко було слухати. Потім він заснув, але скоро прокинувся й знов узявся за своє. Тепер він почав говорити так голосно, що треба було аж примушувати його замовчати.
— Тихше! говоріть тихше! — благав я.
Я чув у темряві, як він став на коліна біля казана на підлозі, де раніш сидів.
— Я занадто довго мовчав, — сказав він так голосно, що не можна було не почути надворі. — Тепер я мушу сказати свої визнання. Горе цьому маловірному містові! Горе! Горе!.. Горе мешканцям землі, бо голос труби…
— Мовчіть! — прошипів я, схопившись на ноги з переляку, що марсіяни можуть почути, — ради всього святого, замовкніть!..
— Ні! — закричав він на все горло, теж встаючи й піднімаючи вгору руки. — Я буду говорити! Господь говорить моїми устами…
За три ступені він уже опинився біля дверей до кухні.
— Я буду говорити! Я йду! Ми занадто довго гаялись!
Я простяг руку, налапав на стіні сокиру рубати м'ясо й миттю кинувся за ним. Я озвірів від жаху; раніше він добіг до середини кухні, я був поруч його. Остання крапля людського жалю прокинулась в моїй душі і я повернув сокиру лезом до себе й ударив його обухом. Він як сніп повалився на землю, лицем уперед. Я спіткнувся об нього і став над ним, важко дихаючи. Він не ворушився.
Раптом я почув гамір зовні: із стін з шумом посипалася штукатурка і щось темне затулило трикутню щілину. Я повернув голову і побачив нижню частину машини-робітника, що помалу посувалася зокола поуз щілини. Один її полапок вигинався між уламками стіни; далі з'явився другий полапок і став намацувати вхід над поваленою із стелі бантиною… Я так і прикипів на місці й з жахом дивився, що буде далі. І раптом крізь прозору, мов шкло платівку, вставлену з боку машини, я побачив обличчя, коли так можна це назвати, і великі темні очі марсіянина, що зазирали крізь щілину. Потім довгий металевий полапок машини, вигинаючись, мов гадюка, став помалу просуватися крізь дірку.
Я повернувся з великим зусиллям, переступив через тіло вікарієве й зупинився біля дверей до комірки. Тепер уже полапок ярдів на два просунувся в кухню і, хутко вигинаючись характерними поривчастими рухами, обмацував стіни й підлогу. Хвилину я стояв мов зачарований, не маючи змоги одірвати очі від цієї гадини, що наче скоками наближалася до мене: потім хрипким голосом крикнув і через силу перейшов до комірки.
Я ледве стояв на ногах і жорстоко тремтів. Одхиливши двері в льох для вугілля, я стояв серед темряви, не відриваючи очей від ледве помітної смужки світла з-під дверей в кухню і прислухаючись. Чи бачив мене марсіянин? Що він там робить тепер?
А там щось ворушилося — так тихо-тихо: то стукалося об стіну, то повертаючись брязкотіло ледве чутним металевим брязком, мов ключі на каблучці. Потім якесь важке тіло, — я добре знав яке, — посунулося по підлозі через кухню до пролому в стіні. Мов якась непереможна сила потягнула мене глянути, що там робиться, — я підповз до дверей і зазирнув. На тлі прозорої, освітленої від сонця трикутної щілини я побачив марсіянина на його машині. Притягнувши до себе тіло вікарія, він уважно оглядав його голову. Я зразу ж подумав, що він по знаку від мого удару сокирою неодмінно догадається, що в будинку є ще інша людина.
Я вліз назад до комірки і далі до вугляного льоху, зачинив за собою двері, зашився в куток між купою вугілля й дров і, як можна тихше, почав обгортати себе вугіллям. Щохвилини я зупинявся, щоб послухати, чи не просунулася знов у щілину рука машини-робітника.
Зненацька почувся знову глухий металевий брязкіт. Я стежив по цьому брязкоту, як полапок, намацуючи дорогу, помалу посувався по всій кухні. Ось він уже близько — в комірці, як мені здавалося. Я подумав: може воно до мене не дістане? Може його полапок, у нього не такий довгий? Я щиро молився. Злегенька дряпаючи, полапок слизнув по дверцях від льоху. Мені здалося, що минули століття — так напружена була моя увага. Потім я почув, як дверцята обмацує полапок. Це він шукав клямку: він найшов дверці! Марсіяни розуміють, що таке дверці!
Хвилину він морочився над клямкою, а потім дверці відхилилися.
Крізь темряву мені було видко її — цю химерну річ, цей полапок, що був подібний до слонової рулі. Погойдуючись ця руля посувалася до мене, обмацуючи стіни, дрова, вугілля і стелю, — мов чорний хробак, коли він їжиться й вимахує своєю сліпою головою.
Один раз він навіть доторкнувся до підошви мого чобота. Я готовий був скрикнути. Я вкусив себе за руку, щоб не закричати. Потім стало тихо. Можна було подумати, що він пішов геть. Раптом, з голосним стуком, він схопив щось, — я вже думав, що він ухопив мене! — І, здавалося, пішов знову з вугільні. Але певности такої ще довго в мене не було. Очевидно, марсіянин узяв шматок вугілля роздивитися.
Я скористався нагодою щоб розігнутися трохи, бо в мене отерпли руки й ноги, і прислухався. Я пошепки проказував найпалкіші молитви за порятунок.
Аж ось ізнов, помалу, обережно, воно поповзло просто до мене. Ближче… ближче… Ось воно брязкотить та дряпає по стінах і по меблях…
Я вже загубив був усяку надію на порятунок, коли він раптом з голосним стуком ударив по дверях до льоху і зачинив їх. Я чув, як воно нишпорило в коморі для харчів, як там брязкотіли бляшанки з бісквітами, як брязнула розбившись, пляшка. Потім знов важкий удар у двері хижі — і знов тиша, яка своєю таємницею здавалася мені без кінця-краю довга.
Чи пішло, чи ні? Нарешті, я переконався, що пішло.
Воно вже не верталося більше, але ввесь той десятий день я пролежав у вугільній хижі, серед майже абсолютного мороку, закопавшись у вугілля й дрова, не наважуючись вилізти навіть напитись води, хоч гинув від спраги. Лише на одинадцятий день наважився я вилізти із свого притулку.