ВІЛ.
„Мабуть, на небі звісно стало
(Про себе Віл в кошарі гомонів)
Про те, що ввесь мій вік я все за двох робив,
Да й витерпів таки чимало!
Що в плузі силкувавсь, копиці волочив,
Ізранку у ярмі до півночі ходив,
Іще що-дня бував і битий!
Хазяїна не раз я проклинав —
Тепер зовсім не той хазяїн став:
У мене вдовіль їсти й пити.
Несуть мені і соли, і крупів,
Овса і висівок — наїстись трьом би стало“.
Аж тут хазяїн шасть у хлів,
І взявши за роги Вола, під ніж повів,
Бо сказано — його годовано на сало.
Ти змалку так любив мене, як пугу пес…
Чого ж так лащишся тепер до мене, Йване?
Чи знаєш, що як ти чоломкаться ідеш,
Чогось мене морозить стане?…
