„Не бійтесь!“ він гукнув: „того я і жахався,
Як з топорищами ці навісні прийдуть,
Аж дерев'яний рід заліза відцурався!
Без дерева вони сами нас та не втнуть.
От-то було б… але — нехай йому аби-що,
Як би з Сокирами прийшли і топорища —
Тоді то був би нам капут“.
І справді, скільки тут Сокири ни бряжчали,
Ні дубчика, ні липки не зтяли,
І тільки де-не-де що кору пописали,
Да і до-дому з тим пішли.
„Мабуть, на небі звісно стало
(Про себе Віл в кошарі гомонів)
Про те, що ввесь мій вік я все за двох робив,
Да й витерпів таки чимало!
Що в плузі силкувавсь, копиці волочив,
Ізранку у ярмі до півночі ходив,
Іще що-дня бував і битий!
Хазяїна не раз я проклинав —
Тепер зовсім не той хазяїн став:
У мене вдовіль їсти й пити.
Несуть мені і соли, і крупів,
Овса і висівок — наїстись трьом би стало“.
Аж тут хазяїн шасть у хлів,
І взявши за роги Вола, під ніж повів,
Бо сказано — його годовано на сало.